Як закарпатські роми воюють в складі 128 бригади

Як закарпатські роми воюють в складі 128 бригади

Третина всіх ромів України проживає на Закарпатті – так каже статистика. Однак ці цифри дуже умовні, бо останній (і єдиний) перепис населення проводився ще в 2001 році. За 20 років кількість ромів, у яких традиційно висока народжуваність, суттєво зросла, тому зараз статистичні пропорції явно інші. 

Роми – дуже специфічна етнічна група, а з огляду на теперішні події в Україні найбільш характерними для ситуації є дві риси: вони практично не проходять строкову службу і не воюють у ЗСУ.

Однак у цьому тексті ми розповімо про ромів, які добровільно пішли на війну проти Росії.

* Цитати в тексті збережені в тому вигляді, в якому були сказані героями.

“Спочатку товариші по підрозділу сприйняли нас із недовірою – закривали сумки, ховали гроші й речі…”

128-а окрема гірсько-штурмова Закарпатська бригада в цьому сенсі є винятком із правила – тут служить група ромів, котрі прийшли в ЗСУ і перебувають у зоні бойових дій із перших днів російського вторгнення.

Крім етнічної приналежності, цих бійців об’єднують ще дві особливості: перша – кожен із них є багатодітним батьком, тому не підпадає під мобілізацію, друга – всі вони прийшли у військкомат і попросилися в бойову частину не після повісток, а добровільно.

 

Із чотирьох ромів тільки Михайло (третій ліворуч) проходив строкову службу 
ВСІ ФОТО – АВТОРА

– Коли ми з вісьмома товаришами прийшли в Свалявський військкомат, комісар довго не міг второпати, чого хочемо, – розповідає Михайло Титичко, позивний “Барон”.

– Але як тільки зрозумів, що ми дійсно просимося в ЗСУ, швидко оформив документи й відправив нас у 128-му бригаду, в Мукачево. Там теж були, м’яко кажучи, спантеличені, дивилися на нас широко розплющеними очима й наче питали: якого біса сюди прийшли? І навіть коли через півтора тижні нас відправили в зону бойових дій, товариші по підрозділу сприйняли нас із недовірою – закривали сумки, ховали гроші й речі. 

Вони жили в постійній напрузі й страху, що в них щось вкрадуть – самі зізналися мені через місяць. Але ця недовіра дуже швидко пройшла – як тільки хлопці гарно придивилися до нас, ми так здружилися, що стали наче сім’єю. Нас уже кілька разів перекидали з місця на місце, але досі зідзвонюємося з першими товаришами, постійно тримаємо контакт. 

Михайло недарма має позивний “Барон”. Для своєї групи ромів він беззаперечний авторитет. У Свалявському таборі, де компактно проживає близько двох тисяч ромів, є свій номінальний барон, літній уже чоловік. Але всі знають, що реальний лідер тут саме Михайло.

У “Барона” цікава біографія. Народився він у Казахстані в 1975 році (батьки виїхали туди на заробітки “метати вальки”, тобто виготовляти саман). Крім нього в родині, яка жила дуже бідно, є ще шестеро братів і сестер.

Початкові класи ходив у ромську школу на околиці табору в Сваляві, а потім перейшов у загальну школу, після закінчення якої несподівано для багатьох пішов у армію на строкову службу.

– Я сам хотів служити, – пояснює Михайло. – Потрапив у 39-му десантно-штурмову бригаду, в місто Хирів на Львівщині (на основі цієї частини пізніше була створена 80-та окрема десантно-штурмова бригада – Автор). Дослужився до старшого сержанта, проходив спільні навчання з американцями, навіть стрибав із парашутом із їхнього транспортного літака “Геркулес”. 

 

Позашляховик роми купили за власні кошти, допомога волонтерів не знадобилася 
Після армії Михайло вчився в юридичному коледжі в Тернополі, потім одружився й переїхав у Чехію. Там у подружжя народилося двоє дівчат, старша з яких, до речі, закінчила в Празі Карлів університет.

Згодом сім’я розпалася, Михайло повернувся на Закарпаття й одружився ще раз. Друга дружина народила трьох синів, котрим зараз 5, 7 і 8 років. Тобто як батько трьох неповнолітніх дітей Михайло взагалі не підпадає під мобілізацію.

Щоб забезпечити сім’ю, після повернення з Чехії “Барон” зайнявся бізнесом – побудував на околиці табору великий торгово-розважальний центр – приміщення на 700 квадратних метрів із магазином, рестораном, більярдною. Тут святкують весілля, хрестини та інші свята практично всі мешканці табору. Крім того, він створив і очолив ромську громадську організацію “Романі рат” (у перекладі – “Ромська кров”). Михайло в таборі – авторитет, тому до нього періодично з різними проханнями звертається влада.

– Згадують нас, коли щось потрібно, особливо перед виборами, – каже “Барон”. – Кожні п’ять років цигани на кілька днів перетворюються на українців – на президентські, парламентські й місцеві вибори. А потім знову стають циганами. А поміж виборами влада постійно говорить про інтеграцію ромів у суспільство – про все й ні про що. Але це тема іншої розмови… 

Як забезпеченій і самодостатній людині “Барону”, здавалося б, не було сенсу йти воювати. Але він пішов.

– Я народжений і вихований у 70-ті, наслухався тоді багато про братні народи, – пояснює Михайло. – Тому війна в 2014 для мене була як грім серед ясного неба. А коли побачив, що відбувається після 24 лютого, зрозумів, що мушу піти. Якщо не в перший, то в інший день, але мушу. Кожен мусить. Тому прийшов у табір, зібрав хлопців і спитав: “Хто зі мною?”. Зголосилося ще восьмеро чоловік. 

Група ромів, за винятком хіба Михайла, мала досить слабке уявлення про ЗСУ. Хлопці були впевнені, що, оскільки йдуть добровольцями, усе спорядження їм доведеться купувати самим. Тому взяли з собою гроші, а Михайло кожному від себе додав ще по 10 тисяч гривень. Коли ж у частині новобранцям видали все необхідне, ті зітхнули з полегкістю, адже гроші залишаться дружинам і дітям.

“Росіяни завжди дивилися на нас згори, хоча самі по життю – ніхто. Так було, але відтепер не буде – все!”

Усіх дев’ятьох ромів зарахували в підрозділ, що займається ремонтом пошкодженої техніки. Однак на початку війни бригада вела тяжкі оборонні бої й відчувала нестачу бійців у гірсько-штурмових піхотних підрозділах.

Тому командир прийняв рішення створити з числа ремонтників окрему бойову роту й спитав, хто піде в неї добровільно. Усі дев’ятеро ромів зголосилися й кілька місяців тримали оборону на південно-східному напрямку.

 

У кожного бійця над шевроном 128-ої бригади наліпка з поєднаного українсько-ромського прапора 

– Ми стояли в посадці, – розповідає “Барон”. – Тоді ще були морози, а дерева без “зеленки”, так що траншеї, окопи, бліндажі копали вночі. Нас постійно обстрілювали, бувало, й касетними боєприпасами. Одним обстрілом зруйнували кухню. Спершу всі боялися, але потім звикли, й страх поступово минув. 

Ми дуже здружилися з товаришами по підрозділу. Самі завжди тримаємося разом, то українці теж іноді жартома казали: “Хочемо бути, як цигани!”.Селфі з нами робили, відправляли своїм рідним і хвалилися: “Дивіться – з нами тут воює циганський барон!”. 

За весь цей час була тільки одна конфліктна ситуація, скоріше непорозуміння, під час якого один боєць кинув фразу: “Там цигани проти наших виступають”. То я підійшов до нього й сказав: “Ми добровільно прийшли сюди захищати Україну, це наша країна. То яке ти маєш право ділити людей на чужих і своїх? Хто тут свій і хто чужий?”. Конфліктна ситуація вирішилася сама по собі, ми й далі жили одним колективом. 

З часом кількох ромів довелося відправити на Закарпаття в пункт постійної дислокації для лікування й реабілітації – один зламав ногу, другий “заробив” грижу, ще в трьох загострилися інші хвороби. Але четверо товаришів, що залишилися в зоні бойових дій, очікують на їхнє повернення.

Нещодавно вони купили собі позашляховик (левову частку грошей виділив Барон). Автомобіль обтягли маскувальною плівкою й почепили особливий номер – “Барон1”. Власна машина в армії значно полегшує переміщення, які бувають дуже несподіваними.

– У циган є неписаний закон – не воювати, взагалі не брати зброю в руки, – каже Михайло. – Але ми не загарбники, а захищаємо свою країну, тому я не бачу тут суперечностей. 

Ми творимо тут свою історію – українську і ромську. Маємо свій прапор, а по закінченні служби я візьму з собою пару речей, які зі мною з самого початку (похідне ліжко, сковорідку, щось із амуніції, яку сам купив) і влаштую невеличкий музей війни. Щоб люди знали, що Україну захищали в тому числі й роми. 

 

Символ ромів – ромський прапор – завжди поруч 

Разом із Михайлом у підрозділі служать ще троє ромів, двоє з яких – його рідні брати, а один – племінник. Старшому, Василю, 41 рік, у цьому молодому віці він має чотирьох власних дітей і трьох онуків!

– Після 9 класу я почав їздити з батьками на заробітки, у тому числі в Росію, – каже Василь. – А в 19 років одружився, так що ми з дружиною вже 22 роки разом. За цей час побудував у таборі хату – на першому поверсі вісім кімнат і на другому. Правда, другий поверх поки не готовий, але зробимо. Ще й баню в дворі будую, є для кого. 

Старші син і донька вже дорослі – їм 22 і 21 рік, а молодші ще малі – 16 і 12 років. Старший син давно одружений і має трьох дітей – хлопчику 6 років, а дівчаткам 4 і 2. Так що я вже тричі дід! Донька недавно вийшла заміж, але поки не стала матір’ю. 

У Сваляві Василь займався брухтом – скуповував у людей по селах залізяччя й здавав у пункти прийому.

– Маю для роботи вантажний мікроавтобус, а для сім’ї – легкового “Форда”, – продовжує Василь. – Раніше їздив по закордонах, але потім зрозумів: якщо голова й руки на місці, можна нормально заробляти й дома. 

24 лютого Василь із дружиною був по роботі в Жидачеві. І після перших же ракетних ударів вирішив, що піде добровольцем на фронт.

– Я не хочу, щоб росіяни прийшли в мою хату й командували, що робити, – пояснює своє рішення Василь. – Працював колись там, знаю їх добре. Вони завжди дивилися на нас згори, хоча самі по життю – ніхто. Так було, але відтепер не буде – все! 

Молодшому з братів, Дмитру, всього 31, і він батько вже п’ятьох дітей!

 

Михайло Титичко на позивний “Барон”: “Коли я побачив, що відбувається після 24 лютого, то зрозумів, що мушу піти воювати” 

– Старшій Мар’яні 11 років, Белі – 10, Ріані – 8, Дарині – 4, а молодшій Софійці всього 2, – Дмитро показує фото дітей на смартфоні й посміхається. – Ми з дружиною хочемо й сина, але поки що народжуються доньки. І ми задоволені, щасливі. 

Дмитро до війни часто їздив на заробітки за кордон і на виручені гроші побудував у таборі біля тестя простору хату.

– Коли напала Росія, й новини почали показувати ті страшні кадри, мене наче перемкнуло, – каже Дмитро. – Я подивився на своїх доньок і вирішив, що піду на фронт. Так і опинився тут із товаришами. 

Дома в мене, слава Богу, все в порядку – є достатньо їжі, одягу, усі в теплі. Доньки звикли, що тато місяцями на заробітках, тому пояснюю їм, наче я на роботі. Але вони чекають. Коли зв’язок дозволяє, ми постійно зідзвонюємося. Дівчатка люблять замовляти собі подарунки: іграшки, електроніку, одяг. Косметику їм ще зарано, але я вже готуюся (сміється).

Четвертий із ромської бойової “діаспори” – Альберт Гоуді. Він наймолодший, 28 років, проте є батьком трьох дітей.

– Я народився в таборі в дуже бідній сім’ї, тому в 1-й клас пішов аж у 10 років, – розповідає Альберт. – А в 13 уже поїхав із батьками на заробітки на Чернігівщину, перекривав шифером ферми. Затим переїхав у Білу Церкву, допомагав одному чоловіку в бізнесі із зерном. Із часом він виїхав, і я поступово перейняв бізнес. Купив у Білій Церкві квартиру, машину, обжився там. 

Дома в Сваляві в мене величезна родина, одних двоюрідних братів і сестер десь п’ятдесят. І коли приїжджаю на свята, вони мене мало не на шматки розривають – накривають столи, пригощають… 

 

Альберт: “Я вирішив, що краще сам буду воювати, ніж потім мої сини”

Альберт розумів, що наближається війна, тому 15 лютого вивіз дружину й трьох синів 11, 9 й 7 років на Закарпаття, в Сваляву.

– У Білій Церкві наш будинок стоїть прямо біля військової частини, і 24 лютого там були ракетні прильоти, – пояснює він. – Влаштував сім’ю в родичів, а сам із товаришами пішов у військкомат. Вирішив, що краще я буду воювати, ніж потім мої сини. 

Зараз вони вчаться на Закарпатті дистанційно і я дуже хочу, щоб усі стали освіченими. Сам не мав можливості ходити в школу, то хоч діти. Сини нудьгують за мною, старший постійно питає: “Тату, скільки ще ночей я маю спати сам, поки ти повернешся?”.

“На Закарпатті перечікує війну купа молодих чоловіків із областей, які ми обороняємо. Це якось неправильно…”

Усі четверо ромів прийшли в ЗСУ офіційно неодруженими. Традиція формально не документувати сімейні стосунки в ромів має багато років і соціальні виплати матерям-одиночкам відіграють у ній не останню роль. Однак тут, у зоні бойових дій, троє бійців вирішили узаконити свої фактичні шлюби.

– До нас у підрозділ якось приїжджав юрист, – пояснює “Барон”. – Почувши, що ми формально неодружені, він сказав: “У вас купа дітей, ви знаходитеся в бойовій зоні, вас можуть і вбити. І тоді для виплати компенсації вашим рідним доведеться пройти купу інстанцій, щоб довести, що ви фактично і юридично були сім’єю. Хто цим буде займатися? Вашим дружинам і дітям це треба?”.

По суті, він правий, адже ми самі не знаємо, що тут буде завтра чи через годину. Ми не йшли сюди на заробітки чи за фінансуванням, навпаки – самі брали з собою гроші на амуніцію. Але якщо з нами щось станеться, і за це законом передбачена компенсація рідним, то треба максимально її спростити. 

У серпні до Михайла, Василя й Альберта приїхали цивільні дружини і бійці, відпросившись у командирів на короткий час, оформили шлюби в місцевому РАЦСі. Дмитро (батько п’ятьох доньок) поки не одружився – як каже “Барон”, його час ще не прийшов.

Крім того, влітку троє братів змогли побувати вдома – у мами несподівано стався інсульт, тому їм почергово дозволили взяти короткі відпустки за сімейними обставинами.

 

Василю 41 рік, він має чотирьох власних дітей і трьох онуків

– Це не відпочинок, коли хворіє мама, – каже “Барон”. – Але батьків треба провідувати, особливо, коли вони хворі. Крім того, цікаво було подивитися на життя в глибокому тилу. 

У перші ж дні війни я бачив колишніх районних начальників, котрі швидко влаштувалися у військкомат, щоб залишитися вдома. Деякі, що були більш передбачливими, заздалегідь виїхали за кордон і ще не вернулися. Було також багато приїжджих молодих хлопців і чоловіків із зони бойових дій, і я був упевнений, що всіх їх незабаром мобілізують. 

Але у відпустці побачив зовсім інше – як місцеві хлопці й солідні чоловіки ховаються, коли поруч зупиняється машина з військовими, щоб їм не вручили повістки. І як багато гуляють по вулицях приїжджі чоловіки з Луганщини, Запоріжжя, Херсонщини, Харківщини. І тоді я подумав: якщо ми в зоні бойових дій обороняємо їхні області, а вони тут відпочивають, то це якось неправильно… 

 

Дмитро – багатодітний батько, у нього 5 доньок від 2 до 11 років

Усі четверо ромів мають залізні підстави закінчити службу й повернутися додому. У Михайла, Дмитра й Альберта по троє й більше неповнолітніх дітей, а Василь (його двоє з чотирьох дітей – уже повнолітні) може оформити опікунство над хворою матір’ю.

Однак вони й далі служать у бригаді і своїм прикладом роблять для інтеграції ромів у суспільство більше, ніж будь-які довгострокові програми, пріоритетні стратегії, мультиетнічні концепції.

– Дехто з мого підрозділу, знаючи наші сімейні обставини, не вірив, що я повернуся з відпустки, – каже Барон. – Пригадую, коли приїхав назад, поклав сумку на порозі й залишився надворі покурити, хлопці один за одним почали виходити й вітатися: “Барон, ти таки повернувся!”. Вони були раді мене бачити, і я їх теж. Значить, ми тут недаремно!.. 

Ярослав Галас, офіцер 128-ої окремої гірсько-штурмової Закарпатської бригади 

Українська Правда


Telegram @trybuna - новини у смартфоні

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ


Telegram @trybuna - новини у смартфоні

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.