Цими днями в Ужгород за запрошення Європейського медіа-центру та ряду організацій, котрі займаються розвитком транскордонного співробітництва між Україною та Словаччиною, завітали гості зі Словацької республіки, і серед них – заступник голови Союзу русинів-українців у СР, головний редактор єдиної україномовної газети у сусідній країні Павло Богдан. Розмова з ними навела на невтішні висновки.
Незважаючи на спільний кордон, наявність численної етнічної української громади у Словаччині та словаків в Україні, давні контакти між громадянами наших країн, якихось постійних і стабільних зв’язків українськими та словацькими ЗМІ дуже мало. Найбільша і найвпливовіша організація журналістів у Словацькій Республіці – Словацький синдикат журналістів (SSN) тісно співпрацює, перш за все, тільки із осередком Спілки журналістів Закарпатської області та Європейським медіа-центром. Свідченням цього є акції та проекти, які ці організації здійснюють спільно. Однак більшість із них реалізовується виключно завдяки добрій волі та ентузіазму керівників, на якусь підтримку, в тому числі й фінансову, з якого б то не було боку, розраховувати не доводиться. До речі, жодне українське ЗМІ не має постійного кореспондентського пункту в Словаччині, так само і навпаки. Що більш ніж дивно, враховуючи численність наших співвітчизників у Словаччині, а також національно-культурний розвій останніх років. Тим не менше…
Кілька років тому академік Микола Мушинка у своїй книзі «Національна меншина перед зникненням?» наводить статистичні дані про українське населення Пряшівщини: якщо у 1846 року там було зафіксовано 187 тисяч наших земляків, то у 1919 році – вже тільки 134 тисячі, а в 1950-му – 48 тисяч. У повоєнній Чехословаччині українці отримали офіційний статус національної меншини і змогли проводити культурну та освітню роботу. Це принесло свій результат і сповільнило денаціоналізацію. За останнім переписом близько 40 тисяч громадян Словаччини зголосилися до української (чи русинської) національності. Себто, за 60 років втрати становлять 20% чисельності меншини. У своєму дослідженні української культури і журналістики в Словаччині наш земляк, закарпатський письменник та публіцист Олександр Гаврош наводить приклади втрат на культурному полі: «Практично все шкільництво переведене на словацьку мову, за винятком десятка шкіл, де українська ще вивчається. Єдину україномовну газету «Нове життя» перевели з тижневого режиму у двотижневий. Перестав виходити україномовний місячник «Дружно вперед», історія якого нараховувала кілька десятиліть». Фактично нині виходять тільки «Нове життя», очолюване нашим співрозмовником Павлом Богданом та дитячий щомісячник для дітей «Веселка» під редагуванням Івана Яцканин. Тривалість радіопрограм українською мовою на Словацькому радіо скоротили на третину. Студію українських передач перевели із Пряшева, що є природним центром місцевого українства, до Кошиць.
Фінансування культурних та видавничих програм української меншини стабільно зменшується і, плануючи роботу на наступний рік, Союз русинів-українців ніколи не знає, скільки точно грошей буде виділено. А фінансова нестабільність традиційно вносить напругу і нервовість у діяльність громадських організацій. За таких обставин можна дивуватися самому факту існуванню українства у Словацькій Республіці, а не те, що роботі, яку воно проводить.
До речі, і автор вищенаведеного дослідження О.Гаврош, і Павло Богдан, і ряд інших осіб, котрим небайдужа доля української журналістики за кордоном, мали можливість висловити свій погляд на проблему під час міжнародної конференції «Українські мас-медіа в Словаччині після 1945 року та презентація в них України», яка пройшла наприкінці минулого року у Пряшеві. А поговорити було про що, оскільки традиції української журналістики у Словаччині мають давнє коріння. Перша радіопередача вийшла в ефір ще 1934 року – тобто майже 80 років тому.
Павло Богдан після закінчення навчання на факультеті журналістики в університеті міста Братислава також багато років віддав українській радіожурналістиці. Навіть його дипломна робота була присвячена радянській радіожурналістиці. Однак після перенесення студії із Пряшева до Кошиць у 2003 році, вимушений був попрощатися зі справою свого життя – адже в Пряшеві в нього залишалися родина, дім, друзі. Той, хто прийняв рішення пре перенесення офісу, явно не продумав про зручності для персоналу. Це вже якщо не пригадувати того факту, що саме Пряшів був і є неофіційною столицею українства в Словаччині… Тож нині Павло займається випуском газети «Нове життя», яка також має давню історію, адже безперервно виходить із 1951 року. Про фінансові проблеми видання вже йшлося, тим не менше, газета поки тримається на плаву, залишаючись єдиним друкованим рупором словацьких українців.
Немало для збереження нашої культури робиться і за сприяння Союзу русинів-українців СР. Це і постійні міжнародні конференції, круглі столи, проведення днів української культури, випуск книжок, альманахів та календарів і банальний пошук коштів на різноманітні акції. Парадокс, але українська діаспора, хоч і далеко не найменша в Словаччині, немає фактично жодної підтримки від неньки-України. На відміну від етнічних угорців чи німців, що також компактно проживають на території Словаччини.
Оптимізму додало відкриття кілька років тому в Ужгороді школи зі словацькою мовою навчання (ЗОШ №4) та центру словацької культури. Однак адекватної реакції з боку влади у Пряшеві «словацькі українці» чекають і досі. Попередньо місцева влада виділила Союзу русинів-українців Словаччини під символічну оренду великий будинок неподалік головного театру. У цій міжвоєнній приватній віллі за соціалізму був районний відділ культури. Були знайдені кошти для внутрішнього ремонту, тож вже незабаром, сподівається Павло Богдан, українські організації та редакції нарешті зможуть зажити в гарних умовах під одним дахом в «Центрі української культури» у Пряшеві.
На щастя, в країні ще працює 7 шкіл із вивченням української мови і поки не підтвердилися тривожні чутки про можливе закриття єдиної у Словаччині кафедри української мови та літератури Пряшівського університету. Це в той час, до речі, коли кафедра словацької філології в Ужгородському Національному університеті переживає розквіт.
Перегортаючи підшивку газети «Нове життя», знайшла гарний вислів одного з авторів – публіциста Юрія Дацко: «Ми автохтонне населення. Про нас мала б подбати власна держава. Але ж вона ставиться до нас не по-материнському. Не сприяє нам і політична ситуація в Україні. Українофобство процвітає, і ми тонемо в чужому морі. Денаціоналізована, українофобська інтелігенція є найбільшим гальмом розвитку русько-українського етносу в Словаччині. Ми співаємо, танцюємо, декламуємо, втішаємося з досягнутого, а агресор все розбиває. Якщо розіб’ється дзбан, його дуже важко зліпити знову. Нас розбили. Але ми живий організм, який можна лікувати. Ліки – це активність», – вважає Юрій Дацко.
Однак Союз русинів-українців Словаччини, його Президент Петро Сокол, заступники Павло Богдан, Віктор Бандурчин та інші, небайдужі до батьківської культури люди, вважають, що час опускати руки ще не настав.
«У нас міцне коріння, тож українців асимілювати не так просто. Ще поборемося» – сказав на завершення розмови Павло Богдан.
Людмила Руда