Народний художник України Іван Бровді, широко відомий в Україні та за кордоном насамперед скульптурними роботами, з успіхом цими днями провів об’ємну виставку живопису в обласному музеї імені Й.Бокшая. Що не твір — нестримний рух, продовження енергетики його улюбленого і дорогого старшого товариша Федора Манайла. Скільки, приміром, сказано роботою «Добрий ранок» (2010), де така рухлива й промовиста кожна деталь: дім, вікно, попільничка, сигарети, глек, мольберт, споруда якась на видноколі. «Чи добрий? — по-філософському міркує герой картини. — Чи буде ще? Чи не останній?…» Але, відчувається, що творчому процесу вже немає ніякого спину, а Гегелівська діалектика неначе ожила і гарцює на своєму баскому коні та говорить вустами великого поета: «І вічний бій, нам спокій тільки сниться!..» Старий монастир в однойменній роботі ще старіший між такими дивно новими горами. Оптимізм і апофеоз життя струменить навіть у дещо сатиричній «Голодній отарі» (1996). Думається при погляді на твір: «Чи не цей, у принципі терпимий, голод призвів до розшарування України через надмірні апетити його синів і дочок, і чи не пора задуматися: «Хіба отара ми, а не народ багатий і гордий?» Одначе поки що бувають лиш офіційні, не дуже багаті свята («Свято», 2008), коли, наприклад, усе живе на селі тече до зображення Христа, створюючи натовпом-потоком язичницьку гармонію з горами, а над усім височіє Небо, яке не підвладне нашим домислам і конфесійним ярликам…
БІОГРАФІЧНА ДОВІДКА ». Іван Васильович БРОВДІ народився в селі Онок на сонячній Виноградівщині. В 1961 році завершив навчання в Ужгородському училищі прикладного мистецтва, де мав учителів (за фахом різьбяра) — відомих Василя Свиду, Івана Гарапка, Федора Манайла. В 1998-му став заслуженим художником України. В 2001-му отримав обласну премію ім.. Йосипа Бокшая та Адальберта Ерделі у жанрі монументального мистецтва за скульптурну композицію «Кирило і Мефодій» (Мукачево). З 2008-го — народний художник України. Працює в галузі станкової, декоративно-монументальної скульптури та станкового живопису. Учасник державних і закордонних виставок у Києві, Москві, Тбілісі, угорських Будапешті, Мішкольці, Токаї, столиці Словаччини — Братиславі, місті Сату-Маре (Румунія). Учасник багатьох міжнародних симпозіумів по скульптурі та пленерів із живопису (Австрія, Угорщина, Румунія, Словаччина, Польща). Автор чисельних скульптур, установлених у містах України.
ПОГЛЯД У СТРУМКОВУ ВОДУ — ПОДЯКА КОЖНОМУ НАРОДУ!
Досягнення Івана Бровді в скульптурі й творенні оригінальних картин ідуть від його відкритості до сприйняття цього світу. Він не замикається лише на своєму, а допитливо вдивляється, всотує в себе все ліпше з тих місць на земній мапі, де доводилося бувати.
—Які, Іване Васильовичу, країни дали щось особливо неповторне для розвитку людської і творчої іпостасей вашої душі — Угорщина, Грузія, Румунія, Словаччина? Чи, може, якісь інші?
—І названі, і Росія, і Польща. Кожна країна, народ мають у собі щось таке, яке треба лише помітити, переплавити своєю уявою в нову якість. Румуни, приміром, мене вразили дуже модерним мистецтвом, яке, втім, у всьому новітньому відштовхується від глибинного — народного. Зрештою, хіба абстракціонізм Пікассо не народився з народних митецьких форм — африканських скульптур, мексиканських скельних зображень? Незрівнянні в наших ближніх угорців їхні мала пластика, графіка. А словаки і чехи хіба ж нецікаві для кожного митця, котрий шукає себе? Федір Манайло у чехів же свою основу знайшов, а тут, на Закарпатті, удосконалився на базі народного побуту. Дуже ціную прибалтів, які поважно шанують своє національне. Під усім має бути такий фундамент — буде тоді мистецтво, відбудеться й народ…
НЕ ПОТРІБНА ТУТ І ФЕЯ — САМ ЗГАДАЄШ КОРИФЕЇВ…
Згадую принагідно в розмові Федора Федоровича Манайла, від якого Бровді-живописець (а з витоків, за власним зізнанням, хотів бути саме ним) узяв на полотна живу рухомість життя на противагу застиглій статиці деяких занадто «ошколованих» малярів.
—Чимало зустрічей мав із ним, — посміхається Іван Васильович, — на базі приємного цімборування старшого і молодшого колег, близьких за духом. Ми з дружиною Ларисою жили в Берегові, одинадцять років працювали в геологорозвідці. Я був, скажімо, інженером-картографом. Багато їздив, виконуючи роботи зі створення карт. А Манайло робив тоді перші свої мозаїчні роботи в камені. Нашукував я ті камінці для нього, привозив в Ужгород, часто ночував там. Вперше він і у нас в однокімнатній був заночував, але перед тим загадково пообіцяв: «Але ви до ранку спати не будете!…» Коли він заснув — ми зрозуміли суть загадкового повідомлення. Корифей хропів, як своєрідний симфонічний оркестр. Весь дім двигтів. Не спали навіть сусіди. Один сказав, що боявся насування землетрусу. Та в обласному центрі щоразу під час моїх візитів він дарував мені картину з надписом, який починався: «Дорогому милому Іванкові…» Але був щодо фаху безкомпромісний. Він уходив у художню раду разом із Кашшаєм, Шолтесом, Медвецьким. Ми мали з дружиною виконати композицію «Літаюча муза» на Будинку культури в центрі Берегова. І що ви думаєте? Маса варіантів, а вже вчетверте їх забракували. У відчаї пішов до Манайла з планшетом додому, але тут зненацька почув: «Марш вон!» Лише за кілька хвилин Федір Федорович пожалів мене і прямо на вулиці сказав: «Ваші варіанти розраховані на сприйняття з близької відстані, а треба, щоб муза дивилася здалеку, летіла назустріч людям…» Ніби завісу з очей мені зняло. Все було зроблено. Досі ту композицію можна побачити в центрі на міському Будинку культури, де колись була синагога.
—А от Йосип Бокшай, маестро, один із засновників Закарпатської школи живопису, — продовжує І.Бровді, — був мовчун. Займався найперше головним — малював. 2 жовтня, знали всі ми — молоді художники, в нього був день народження. На той час ми малювали на пленері в Рахові. Замовили, звісно ж, у ресторані вечерю на честь шанованої людини і майстра. Сказали йому про це. «Без вас знаю, коли я народився», — буркнув він, але в ресторан прийшов. Просто блискавично, за якісь дві хвилини, він відтак з’їв свої відбивну і банош, і… попрощався зі словами: «Ви собі гостіться, а мені завтра працювати треба…» Ми й давали «газу» до самого ранку. Потім лише лежали на траві, а Бокшай просто дивовижну картину «вгатив». Коли ж був дощ — то на природу ми не йшли, а в рахівському клубі натуру малювали — переважно людей у народному вбранні. Зайшов Йосип Бокшай, зіперся на спинку стільця, дивився на наші потуги. Тим часом Микола Ігнатик почав його малювати. Маестро зненацька розвернувся і вийшов. «Образився чомусь», — подумали ми. Та ні… Через десять хвилин він повернувся, але вже у галстуку-метелику і став перед Ігнатиком у ту саму позу. Затим Миколину роботу Бокшай підправив і підписав по-російському: «Видел. Бокшай.» Коли ми ще були студентами, в Москві вийшов із друку кольоровий набір репродукцій його робіт на відкритках. Дивовижа на той час. Я несміливо попросив один екземпляр продати мені. Він погодився. В мене був у кишені паперовий радянський рубель. А набір коштував 72 копійки. Та майстер не захотів узяти більше. Мусив я міняти, щоб було рівно 72 копійки.
МАЙБУТНЄ Й СПОГАДИ — ДВІ КВІТКИ І… МОЛОТИ
Ми знову заговорили про перші витоки кожного таланту, що струменять з дитинства. Знову зі сторони побачив, що виросли перед прояснілим зором майстра живі образи з дитячого незабутнього Оноку, потічка Оночок, людей тамтешніх, дерев, трав, яруг і пагорбів з галявами для гамірливого футболу.
—Якби відняти спогади про дитинство, — посміхається Іван Васильович, — я став би порожній, нічого в мистецтві у мене не вийшло. Адже дві невід’ємні речі є в кожної людини — майбутнє і спогади. Це і своєрідні квіти, і два молоти, під ударами яких маємо напружуватися, не спати, діяти не час від часу, а щомиті, заставляти свою душу трудитися «день і ніч», як говорив поет Микола Заболоцький. Щоправда, поки молодий — то більше барвисто мрієш, а на схилі літ, коли в основному грієшся біля гарячої печі, єдиною цінністю є деколи змога оглянутися назад і не засоромитися колишніми вчинками, або й гордо розправити від згадок свої груди і далі йти в путь, осібний для кожного чоловіка. «Старий не той, хто зовнішньо старий, а хто всередині втомився», — писав я колись, облюбувавши жанр афоризмів. Так і є. Дехто в тридцять уже невимовно старий, а бенгальський поет Рабіндранат Тагор і у вісімдесят літ написав пристрасну «Поему про любов», яка заставляла хвилюватися незліченні молоді серця…
* * *
Тому, напевно, і знаний скульптор та живописець не збирається старіти, втішатися самозамилуванням, лише й робити, що малювати свої автопортрети з відображень у люстрі. Цьому, до речі, з деякою самоіронією присвячена й одна з робіт нашого автора зі знакової останньої виставки.
Іван Бровді знову хоче знайти свіжий струмінь, і через те запланував аж на півтора роки піти далеко в далекі гори, забути на той час про досягнуте, шукати нові форми мистецького вираження. Вчинок цікавий і, бачимо, що вік колишньому активному класному боксеру зовсім не стоїть на заваді. Молодим лише варто взяти його за взірець, а не відсиджуватися в затишних кафе. А всім нам загалом чекати повернення у долину з новою виставкою зовсім нового Бровді, котрий ніколи не спиняється, і цим цікавий для всіх, але в першу чергу — для себе самого. Останнє і є основою постійної живої творчої молодості кожного справжнього художника.
Василь ЗУБАЧ.