Щойно побачили світ переклади зі словацької мови на українську неосимволіста Болислава Лукача. Їх автор – наш славнозвісний земляк поет, лауреат Національної Шевченківської премії Дмитро Кремінь. Котрий, до речі, з волі недремного пострадянського крайового керівництва за доносами собачих хвостів виявився небезпечним елементом і з тавром неблагонадійника у 80-х роках минулого сторіччя, опинився у своєрідному таврійському екзилі (м. Миколаїв).
Читачеві ця збірка презентована у серії “Між Карпатами і Татрами” (20-й випуск) зі вступним словом “Піруети серця” письменниці та науковця Тетяни Ліхтей, що спеціалізувалася на студіях словацько-українських міжлітературних зв’язків і неомодернізму. Така назва передмови вдала і не випадкова, бо ж слово “пірует” у перекладі з французької означає переносно – різкий поворот у поведінці, несподіваний стрибок у ході думок тощо. А ліриці словацького неосимволіста Болислава Лукача притаманне саме це. Передусім у його збірці “Про любов нелюбу”, котру блискуче переклав зі словацької мови на українську Дмитро Кремінь з усіма її нюансами та піруетами двох полюсів любові – почуттів та розуму.
До честі перекладача те, що він ювелірно відтворив не тільки зміст і форму ориґіналу, але й, що головне, їхній художній дух і пафос, відтінки прямих і переносних значень, синтаксичні колізії, засоби ритмізації, фразеологічну структуру тощо, зберігши смислову сутність та обличчя першотвору. В цьому легко переконатися вдумливо вникнувши в словацькі тексти та їх переклади (розміщені поряд на парних і непарних сторінках книжки).
Мова перекладів, як і авторських творів, тут згармонізована ідентично сповнена медитаційним натхненням, запальністю, та пристрастю, без погрішностей ладотоніки. Саме на це вельми вдало в передмові “Піруети серця” наголосила Тетяна Ліхтей. Зокрема, що Дмитро Кремінь у вибраних поезіях із Лукачевої збірки “Про любов нелюбу” ще раз продемонстрував свій хист не тільки як блискучий поет, есеїст, але й перекладач “справжніх ліричних шедеврів вродженого інтуїтатора, тонкого знавця химерних станів людської душі”.
І це – правда, котру неможливо заперечити. Як і те, що ці переклади поглибили українсько-словацькі родинні зв’яки братніх культур.
Юрій ШИП,
член Національної спілки письменників України