Михайло Ловга про побратимів із закарпатського батальйону “Сонечко”

Михайло Ловга про побратимів із закарпатського батальйону “Сонечко”
100 днів війни.
У перший день війни, з одним мудрим, спокійним і безстрашним другом виїхали до столиці. Там нас очікував третій. Обидва хлопці воєнні, з досвідом і жагою мочити ворогів, боронити свою землю, рідних, країну. Ну, в принципі, як і притаманно кожному, справжньому патріоту.
Ремарочка. Познайомились випадково, через певні обставини ще у далекому 2015 році (хоча здається, ніби то було вчора). Після успішного проходження всіх бар’єрів, тримали контакт і вже були близькими друзями. Разом пройшли через таке, що на той момент, здавалося неможливим і було лячно. Та ми впорались.
Збираючи й аналізуючи інформаційний простір, за рік до початку війни часто запитував Романа: як ти думаєш, буде війна?! На що отримував одну й ту саму відповідь: звісно буде, ми готуємось повним ходом!
Незважаючи на впевненість Роми, до останнього сподівався, що не відбудеться повномасштабне вторгнення. Та, на жаль, він виявився правим…
23 лютого зателефонував Руслану і питаю: що будемо робити?! Відповідь була очевидною — воювати!
Хлопців я знав тіки у цивільному житті. Прості, доброзичливі, усміхнені, патріоти. Але війна їх підмінила. В доброму сенсі слова. Вони стали іншими — сильнішими, жорстокими, вимогливими, тактичними.
Дисципліна займала пріоритет, що було незвичним для простого, невоєнного українця як я.) І лише через декілька днів систематичних обстрілів, штурмів, нальотів, прильотів і т.д. стало зрозумілим, що таким чином нас намагаються перш за все вберегти.
Той досвід, який отримав на війні (будь вона проклята), завдяки двом хлопцям. Як потім виявилося — далеко непростих, а професіоналів у військовій справі. Це ті командири, котрі не сидять десь на базі й роздають команди піхоті, а сплять і їдять разом зі своїми братами по зброї. Ті, котрі йдуть в бій попереду, а не ззаді.
Вихід на бойові завдання — це, звісно, страшно. Нас неодноразово обстрілювали всякі КАшки, МІшки, арти. Але кожного разу, без зайвих слів, вся група мужньо тримає позиції, дає відсіч і чітко виконує команди, бо вояки добре знають, що командир не кине, не підставить, а у випадку чого, виведе з поля бою.
Війна принесла в нашу країну смерть. Війна забрала у нас наших побратимів, сотні діточок, тисячі українців. Війна вщент зруйнувала цілі села, міста, школи, садочки, лікарні. На війні я втратив найдорожче — свого брата…
І, на жаль, війна триває й невідомо скільки ще буде втрат братів й сестер… Та ми точно знаємо, що за нами правда, з нами Бог і те, що українці — найкраща нація світу. Тому мусимо триматися й боротися до кінця, до перемоги. Кожен на своєму фронті. На кону наша славна Україна, наш народ. Маємо помститися за своїх братів і всіх українців!
Слава Ісусу Христу і Слава Україні
Михайло Ловга

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.