В Ужгороді вдруге покажуть “Маріупольську драму”

В Ужгороді вдруге покажуть “Маріупольську драму”

Прем’єра «Маріуполської драми» за п’єсою Олександра Гавроша відбулася 16 вересня, на півріччя знищення будівлі Донецького обласного академічного театру російською авіабомбою.

Виставу про себе театр із Маріуполя зіграє у неділю, 2 жовтня, о 18.00 на сцені Закарпатського муздрамтеатру, де тимчасово нині працює.

Театральний оглядач Сергій Федака поділився враженнями про прем’єру:

«За жанром це сторітелінг, автобіографічна вистава, коли актори відтворюють події, учасниками яких були вони самі. У даному випадку — життя-буття у Маріупольскому драмтеатрі, де переховувалися люди з розбомблених домівок наприкінці лютого — у березні 2022 р. Аби зробити з цього п’єсу, драматург записав майже 50 годин інтерв’ю від приїжджих акторів, з яких потім відібрав одну годину найбільш драматичного матеріалу і перетворив його на напружене дійство.

Свої історії відтворювали на сцені театральна родина Ігоря, Олени і Матвія Китришів, студент Дмитро Муранцев, котрий став актором театру, і керівниця музичної частини театру та акторка Віра Лебединська. Кожний із цих героїв уособлював певну ноту, свою тональність — епічну, трагікомічну, баладну. А все разом це складалося у певну патетичну симфонію. П’ятеро дуже різних акторів склали єдиний ансамбль, інколи здавалися єдиним мурашником, яким, по суті, і був тодішній обложений театр.

Вистава вийшла напрочуд світлою, яскравою, життєствердною. Днями один наш знайомий признався, що він не може зараз говорити чи дивитися про Маріуполь, бо надто болить. Даний же спектакль якраз заряджений психотерапевтичним імпульсом.

Режисер Є. Тищук принципово відмовився від численних відеоматеріалів з обложеного Маріуполя, якими нині сповнений інтернет і які нібито просяться на задник сцени. Він вирішив спектакль у ключі довірливої бесіди актора з глядачем віч-на-віч без жодних технічних чи ідеологічних посередників, без якихось роз’яснень, коментарів, моралізувань. Беруться самі лише факти, викладаються перед глядачем, а він вже хай сам судить їх, інтерпретує, осмислює у контексті власного життєвого досвіду, ставить себе на місце героїв, намагається по-своєму вирішити проблеми, які виникали перед ними.

Тому спектакль підкуповує своєю автентичністю, безпосередністю, голою правдивістю, якоюсь демонстративною невідредагованістю. Враження ніби сидиш на кухні у вузькій компанії і слухаєш розповідь, адресовану персонально тобі — без якихось нарочитих прикрас і професійних спецефектів, без “четвертої стінки” між акторами і глядацькою залою. Цьому сприяє експериментальна сценографія Е. Зайцевої — особливо театральне вбрання, що заповнює значний простір сценічного дзеркала і стає самостійний німим персонажем.

Те, що актори щиро, не рисуючись, розповідали власні доволі драматичні і навіть химерні, фантасмагоричні історії, справляло враження на багатьох. Спостерігати за глядачами було не менш цікаво, ніж за акторами. У закарпатському товаристві якось не прийнято демонструвати аж такий високий градус відвертості, вивертати усього себе назовні. У цьому сенсі східняки дещо відкритіші, а тут їх ще й прямо розривало від бурхливих емоцій, кипіння спогадів, необхідності вивільнитися від них, поділитися з кимось.

Через півроку після тих подій вони сприймаються переважно як злоба дня. Але і пізніше, коли це відійде трохи глибше в історію, дана театральна робота залишиться цікавою, бо вона про вічне — про людську природу, її нездоланність, про витоки людського оптимізму і стійкості, про здатність боротися у найбільш безнадійній ситуації, про кінцеву перемогу світла над мороком».


Telegram @trybuna - новини у смартфоні

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ


Telegram @trybuna - новини у смартфоні

РЕКЛАМА

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.