Ужгородка Власта Рейпаші – про цілодобове волонтерство, роботу і материнство

Ужгородка Власта Рейпаші – про цілодобове волонтерство, роботу і материнство
Ми зустрічаємося у не дуже великій, але дуже гамірній кімнаті. Це – «Ветерана Хата», простір для ветеранів, внутрішньо переміщених осіб, людей із інвалідністю та представників нацменшин. Цього дня тут зібрався десяток дітей на майстер-клас із приготування піци. Ми говоритимемо про війну, коронавірус і допомогу онкоодужуючим на фоні дитячого сміху – заради цього сміху, власне, все починалося і триває. Серію інтерв’ю «Люди Ужгорода» Varosh почав розмовою з переможницею номінації «Люди добра» у рамках проєкту Фонду Андрія Півня «Ужгородці, якими ми пишаємося» волонтеркою Властою Рейпаші.

– Власто, зараз ти дуже активна у соцмережах та публічному просторі й багато людей знають тебе як волонтерку. А чим ти займалася до цього?

– Я й досі займаюся. Я перукарка і працюю з 1998 року. Тому в мене вдень робота, а ввечері волонтерство. Звісно, якісь нагальні справи вирішую в телефонному чи онлайн-режимі, до того ж, робота дозволяє підлаштовувати графік. Я, як і інші волонтери нашої організації, працюю на постійній роботі і НЕ отримую зарплату за волонтерство. Це безкоштовна і добровільна допомога.

 

– Із чого для тебе почалося волонтерство?

– Із війни. Із 2014 року. Ніколи не думала, що займатимуся таким. В один із добровольчих батальйонів пішов воювати мій сусід Андрій. Ми з його сім’єю, іншими сусідами, знайомими та близькими згуртувалися, відправили першу допомогу та розповіли про це у Фейсбуці. На той час у військових не було нічого і до нас звернулися бійці 15 Окремого гірсько-піхотного батальйону. Я підключилася разом із іншими небайдужими ужгородцями. Серед них і Галина Ярцева, яка невдовзі очолила «Рух підтримки закарпатських військових». У 2014 році була дуже потужна хвиля підтримки. Ми стояли в супермаркетах міста зі списками необхідного і люди підходили й приносили хто що міг: каші, макарони, консерви, засоби гігієни. Тоді за 2 дні ми зібрали 3.5 тонни допомоги. Досі маю це фото. До нас долучалися перехожі з бажанням взяти участь у зборі.

– А коли з’явилася громадська організація?

– Через деякий час нашого волонтерства у супермаркетах прийшла перевірка і запитала документи. У нас були доручення від військових частин, але це мало бути звернення до організації, а не однієї особи. Ми об’єдналися і відкрили громадську організацію «Відродження України – Закарпатської області».

До речі, ми відправляли хлопцям на Схід і підписані прапори. І зараз наш прапор, підписаний у 2014 році «Від Власти та її команди», знаходиться у Москві в музеї як трофейний прапор, який забрали під час Дебальцівського котла.

– Як вдавалося знаходити техніку, бронежилети чи іншу допомогу для військових? Це явно не ті речі, які можна купити у супермаркеті.

– Перший тепловізор мені запропонувала активістка київського автомайдану Олександра Лаушкіна. Сама вона родом з Минаю, наразі проживає в Києві. Олександра повідомила, що купила тепловізор за майже 11 тисяч євро і хоче передати його тим, хто потребує. Це була невеличка валіза з моноклем і планшетом італійського виробництва. Я не могла відмовитися, тому повезла цей тепловізор своєму сусіду Андрію, про якого вже згадувала. А він настільки добропорядна людина, що віддав його хлопцям у Нікішино, бо там була гаряча точка. Через 2 дні Олександра знову зі дзвінком і з проханням передати ще. З часом налагодилися контакти і я вже знала, що де можна дістати.

 

– Що було найважчим у твоєму волонтерстві?

– Коли почали привозити тіла мертвих хлопців, яких ми знали. Найважче було, коли пішов Капуш Олександр – Герой України посмертно. З Сашкою я спілкувалася щодня. Одного разу напередодні Нового року ішли сильні обстріли, а ми під’їжджали до Чорнухіно. Я боялася, а Саша каже: «Не бійся, мала, ти зі мною». Питаю, скільки йому років і він каже 27. Але насправді, коли він загинув, йому було 23.

Одного разу дзвінок від Олександри Лаушкіної. Каже: «Якщо ти їдеш, я передаю тобі тепловізор. Якщо не їдеш, передаю його іншим підрозділам». Звичайно, я переживала за своїх хлопців і вирішила довезти його хоч до Харкова. Пам’ятаю, їдемо вже у темряві, дзвонить один із військових і питає, де ми. Ну я й кажу, що думаю, вже десь біля зони АТО. Я вночі не дуже й розбиралася. Він сказав ставати на нічліг, щоб ми не потрапили у засідку і нас не розстріляли. В той момент я думала: вдома двоє дітей, чоловік, а я везу тепловізор своїм хлопцям. Я в таку паніку впала! Потім виявилося, що ми були лише у Харківській області.

Надзвичайно важко було, коли мені вночі дзвонили хлопці з блокпоста «Олександр» і просили повідомити Генеральний штаб, що вони в оточенні. Коли з ними зник зв’язок, я думала, що це вже все. Тоді мені подзвонив їхній виконувач обов’язків комбрига зі сльозами: «Бригада померла. У штаб прийшло розпорядження на знищення техніки, зброї і документації». Коли бригада в оточенні, вони знищують зсередини документи, техніку і себе, щоб це не дісталося ворогу. А о 5 ранку подзвонив один із військових зі словами, що він босий виходить через села. Бригада пішла на прорив.

– Виходить, волонтер для військових іноді… важливіший за родичів?..

– Справді бували навіть конфліктні ситуації, коли військовий телефонував по допомогу, бо від цього залежить життя, а жінка ревнувала. Одна з дружин потім підійшла до мене зі словами: «Я лише тепер зрозуміла: він телефонував сказати, що вони в оточенні і потребують допомоги».

– Коли почалася пандемія COVID-19, ти активно включилася у допомогу медикам. Чому змінила вектор?

– Мені подзвонив юрист нашої громадської організації: «Люди почали помирати і потрібно включатися. Ти знаєш київських волонтерів, а їхня допомога може знадобитися». У мене на руках 3-місячна донька. Звичайно, мені не хотілося залишати грудну дитину, але мене підтримав чоловік і сказав, що допоможе. Так я одна з перших підключилася до допомоги нашим лікарям. Чесно сказати, я й не думала, що ми зможемо надати допомогу всім лікарням області. Від кисневих концентраторів і дезінфікуючих рамок до засобів індивідуального захисту. Ми навіть обладнали кімнати відпочинку для лікарів із кондиціонерами, холодильниками і пральними машинами. Загалом наша громадська організація у 2020 році допомогла лікарням практично на 9 мільйонів гривень. А на яку суму допомогли військовим, я навіть ніколи не рахувала.

204119959 925623081627564 3606599777212585200 N

– Зараз у тебе 3 дитини, так?

– Так, старшому Міші 16 років, середньому Олександру 14, а Софії – рік і 10 місяців.

– Як вдається поєднувати 3 дітей і волонтерство? Коли почалася війна, хлопцям було 9 і 7 років.

– Вони дуже мене підтримували, не перечили, слухалися. Я йшла на роботу, хлопці у школу, а ввечері займалася волонтерством. Насправді я за те, щоб волонтери об’єднували зусилля. Тоді всім буде працювати легше.

– Ваша допомога стосується не тільки військових і медиків, а й дітей. Але серед дітей, яким ти допомагала, довгий час не було хворих на онко.

– Допомога воїнам чи хворим на COVID-19 – це допомога і їхнім дітям, які чекають вдома рідних. Я мама і кожного разу, коли їхала в АТО чи йшла у ковідні лікарні, думала про своїх дітей. Від цього крається серце, але не можу інакше.

Але завжди казала, що онкохворим я не можу допомагати – це одна з болючих для мене тем. Ми допомагали дітям військових, Аніті Белей, Павлику Мотичці – тим, хто має інші захворювання. Але коли онкологією захворів Єгор Сипавка, батько якого загинув в АТО, я не змогла пройти повз. І включилася на прохання мами і тітки хлопчика. Після цього почали звертатися з аналогічними проханнями. Зараз у нас є дівчата, які допомагають онкохворим людям.

– Мережа вашого волонтерства розрослася настільки, що на Закарпатті з’явився Координаційний волонтерський центр, а громадська організація, яку ти очолюєш, змінила назву. Розкажи трохи про це

– Ми писали ґранти і наші досягнення побачила USAID. Саме вони допомогли відкрита Координаційний волонтерський центр. Тепер ми можемо збиратися у комфортному приміщенні й організовувати роботу. А ще вони розробили нам емблему «Волонтери Закарпаття», тоді ми й перейменувалися і тепер працюємо під такою назвою. Наші дівчата почали займатися різними напрямками: малозабезпеченими, сиротами, психлікарнями, онкохворими, військовими, лікарями. Зараз ми єдині на Закарпатті і одні з небагатьох в Україні, хто безкоштовно надає кисневі концентратори для хворих на COVID-19.

Ми разом пишемо ґранти і втілюємо їх у життя. До речі, у кошторисі ґрантів ми вказуємо посиланнями на потрібні товари і донори нам це замовляють. Тобто ми не контактуємо з грошима напряму. За весь період ми не прописували ніяких зарплат для волонтерів.

Один із проєктів Координаційного центру – хаб «Ветерана Хата», де ми сьогодні зустрічаємося. Тут ми влаштовуємо безкоштовні активності: робимо піцу, напередодні влаштували шаховий турнір, дивимося кіно.

Tvg 1986

– За стільки років було вигорання?

– Не один раз казала, що я вже не можу. На цей час хтось інший підхоплював роботу, я відпочивала і включалася знову. Зараз із ґрантами у нас відкрилися нові можливості для допомоги. От сьогодні о 5 ранку я прокинулася, оглядаюся кожних 5 хвилин на чоловіка, щоб він не бачив, і пишу ґрант. Він встав і сміється, що я лише прокинулася, а вже сліпкаю у телефоні. Наші волонтери й самі відкривають благодійні фонди – чим нас більше, тим більше добра зробимо.

– Що для тебе волонтерство? Це ж не тільки про віддавати, але й про отримувати. Що отримуєш від нього ти?

– Волонтерство дає стимул. Ми разом обговорюємо, як вирішувати якісь нові виклики і коли виходить, це стимулює продовжувати. Від твоєї діяльності є користь іншим. Коли ти комусь допомагаєш, ростеш сам. Коли повернувся здоровий з лікування Єгор Сипавка – це неймовірні відчуття! Тому волонтери – це моя друга родина.

Ксенія Шокіна


НОВИНИ ПАРТНЕРІВ


НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.