Категорії Новини

У пошуках «землі обітованої»

земляІнколи з минулого вириваються на поверхню свідомості спогади про щасливий період юності, наповнений куражем, сміливими сподіваннями та прагненнями. Тоді життя здавалось нескінченим, було сповнене мрій і бажань. Із впевненістю та зухвалістю, властивими молодості, без вагань приймались рішення, здійснювались вчинки.. В руках ще не зовсім вправних майстрів безцінне життєве полотно кроїлось, зшивалось, розпорювалось, знову кроїлось, зшивалось… потрохи набуваючи осмислених і привабливих форм.

Легкі на підйом, щовесни ми, спрямовані духом мандрів, виривались із бетонних тенет міста. З рюкзаками за плечима долали відстані у десятки кілометрів, стоптуючи кросівки на лісних стежинах, гірських каміннях та запилених шляхах. Ноги гуділи від втоми, спина нила від ноші, обпалений травневим сонцем, ніс лупився, не зважаючи на хитрощі з наліпленим листям подорожника, а очі… – очі сяяли від задоволення.

Сидячи вечорами біля багаття, уплітаючи, так, що аж за вухами лящало, неймовірно смачну, зварену в казанку та заправлену згущеним молоком і свіжим гірським повітрям гречку, ми, студенти-романтики, мріяли про далекі країни, дивовижні міста, «особливих» людей, які там живуть.

То був час, коли чимало наших викладачів, старших університетських товаришів-випускників залишали назавжди материнську землю у пошуках кращого життя, нових можливостей. Із вуст в вуста переповідались гіперболізовані історії про те, яким попитом на ринку праці там за кордоном користуються радянські математики, фізики, програмісти, які шалені перспективи кожного з нас чекають, варто лише опинитись у світі, де панують капітали, але чомусь «кульгають» знання і так не вистачає обдарованих, високоосвічених спеціалістів.

Пройде трохи часу і я без проблем долатиму кордони омріяних країн літаками, авто, знайомитимусь крізь вікна туристичних автобусів із місцевими колоритами, бродитиму вуличками чужих міст, намагаючись проникнутись їх духом, доторкнутись до їх історії, традицій, прислухатимусь до незрозумілого гомону аборигенів.

Одного дня я зустріну в Тель-Авіві своїх студентських друзів Таню і Геннадія. Ми сидітимемо в кафетерії на набережній Середземного моря, згадуватимемо давніх університетських приятелів, ділитимемося усім, що з нами за ці роки відбулося. Я милуватимусь їх дуже симпатичною, неймовірно схожою на маму, зеленоокою донечкою з вогняною копицею волося, що граціозно рухалась, демонструючи балетну виправку та безтурботно і легко спілкувалась із батьками то на івриті, то російською. По-доброму заздритиму ніжній опіці, якими оточив «своїх дівчаток», незмінно до безтями закоханий в мою подругу і свою дружину Геннадій… Все, як і раніше. Ніби і не було тих 13 років і тисячі кілометрів розлуки…

Тоді Таня зізналась, що вони мріють приїхати в Україну, їм так хочеться пройтись рідними, до болю знайомими вулицями. Проте, друзі-емігранти уже не бачили свого майбутнього на батьківщині і усі подальші їх плани були тісно пов’язані із землею обітованною.

Пізніше, я лежатиму в готельному ліжку і з сумом дивитимусь крізь вікно на махрове темне небо, рясно усіяне яскравими зірками, та думатиму, чому так сталось, що обдарований програміст Геннадій, заробляє на оплату оренди квартири, навчання донечки, харчування і дозвілля сім’ї, охороняючи супермаркет, а дипломований викладач математики, розумниця Тетяна працює медсестрою в косметологічній клініці.

Згадаю безпечність з якою друзі розповідали, немов про буденну пригоду, як нещодавно їхали на таксі в нічний клуб та затримались в дорозі хвилин на 10, чекаючи одну із неквапливих чепурунок-подруг. Коли ж прибули до розважального закладу, то застали лише зруйновані вибухом стіни, натовп людей, рятувальників, поліцію. «Прикрість», яка стала звичним явищем для ізраїльтян, не зіпсувала вечір, котрий згодом вони непогано провели в найближчому нічному клубі…

Стало якось не по собі…Моторошно, аж «мурашки» пробігли по шкірі…

Нещодавно в одному із всеукраїнських видань прочитала інтерв’ю з Яковом Кедмі, колишнім головою секретної служби Ізраїлю «Натів»: «Сьогодні я визнаю, що частина євреїв, не виїхавши з Союзу, жили б краще – і в особистому, і в фінансовому відношенні. Еміграція не пішла на користь абсолютно всім… Більшість із них приїхали в Ізраїль заради майбутнього своїх дітей. Більшість із їх дітей, якби залишились в країнах виходу або емігрували в інші країни, отримали б вищу освіту. Але тут, в їх країні, більшість їх дітей, одні із самих здібних дітей в світі, не зможуть отримати атестат зрілості. Частина з них скотиться до злочинів і проституції…»

Ми разом навчались, дружили, мріяли, були кожен по-своєму талановиті та мали на старті приблизно одинакові шанси власної реалізації. Однак доля розкидала усіх в різні куточки світу.

Що було б, якби Геннадій разом з Тетяною в ті далекі 90-ті не емігрували в Ізраїль? Він – комунікабельний, здібний програміст, людина, котра вміла підтримувати теплі стосунки геть з усіма. Вона – приваблива жінка, яка з легкістю і з задоволенням освоює іноземні мови, інтелектуал-математик.

Впевнена, що з часом Геннадій пройшов би шлях від програміста в фірмі одного із своїх чисельних друзів, до спільного високотехнологічного бізнесу. Тетяна – працювала б уже керівником якось напрямку, або займалась би підприємництвом тощо. Вони б давно вже змогли придбати собі квартиру в Харкові та їздили б на власних автівках. І їхній доньці не потрібно було б відбувати строкову службу в армії.

Хто знає, а можливо, враховуючи природну єврейську кмітливість та хитрість, країна б отримала ще одного олігарха, на кшталт Коломойського, Пінчука чи Рабиновича. Адже пробитися нагору в соціальному ліфті, в середовищі простодушних та неквапливих українців значно легше ніж серед собі подібних.

Та головне, країна б не втратила, свій найцінніший ресурс: мільйони співвітчизників, вправних робочих рук, тисячі високоосвічених спеціалістів, «світлих» голів, той чисельний прошарок науковців, професорів, викладачів, без котрих стали обезкровленими кафедри вузів, наукові інститути, збіднілим – освітнє майбутнє сучасних юних українців. Ці слова стосуються усіх вихідців з України, котрі у пошуках перспективи, кращої долі для себе та своїх нащадків мігрували в Америку, Італію, Ізраїль, Португалію, Іспанію, Німеччину, Англію…

Інна Конар

Залиште відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *