…Закарпатські верхи й полонини відпочивають, дрімаючи під товстим шаром снігу. Менш ніж за півроку їм повертатися до роботи: сюди знову виженуть отари…

Величезні резерви гірських лук, продемонстровані Еде Еганом понад 130 років тому, власники отар не використовують і нині.

Закарпатські верхи й полонини відпочивають, дрімаючи під товстим шаром снігу. Менш ніж за півроку їм повертатися до роботи: сюди знову виженуть отари. Час, що залишається, як і в спорті, потрібно використати для передсезонних приготувань. Про це варто думати вже зараз, тим більше, що догляд за отарами з давніх давен давав хліб і роботу, зберігав традиційний уклад життя сотень тисяч краян. Звичайно, вівчарство має бути в пріоритеті й надалі.
Який він, полонинський «сон», і про що – пропонуємо роздумовувати разом із фахівцями. Не зайвим буде заглянути і в історію.

Карпатські «заповіді» Егана

Перше грунтовне обстеження луків, пасовищ і полонин на карпатських територіях, які в той час входили до складу Угорського королівства, здійснив голова відділу тваринництва Міністерства землеробства Еде Еган. Презентував його у 1890 році на засіданні комісії з національної економіки Угорської Академії наук.

Проаналізувавши використання гірських пасовищ і сіножатей у своїй країні і у Швейцарії, Еган виявив разючі невідповідності, а відтак – величезні резерви.
Тогочасна територія 9 угорських комітатів (районів) у Карпатах приблизно дорівнювала площі гірських регіонів Альпійської країни. Цікаво, що навантаження сільськогосподарських тварин на угіддя в двох країнах було співрозмірним, а от віддача цих площ – далеко неоднаковою.
Швейцарці отримували від своїх пасовищ і сіножатей набагато більший зиск. Для порівняння: вони виробляли 16,5 мільйонів гекталітрів молока, а на схожих за природно-кліматичними умовами карпатських територіях Угорщини тваринники отримували лише 0,95 мільйона; за виробництвом сиру відставання від швейцарців ще більше – 300 тисяч центнерів проти 19 тисяч. Нарешті, в альпійській країні отримували від реалізації цієї продукції значно більші кошти, ніж в Угорщині. Кількісна перевага з розрахунку на одну особу сягала … 35 (!) разів.
Еде Еган сформулював висновки й рекомендації – своєрідні заповіді майбутнім полонинникам, актуальні дотепер. Угорський дослідник на прикладах довів: швейцарці вели на гірських територіях економічно обгрунтоване кормовиробництво, їхню практику слід впроваджувати у себе.
– Правильність Еганових висновків підтвердили всі наступні роки, – сказав старший науковий співробітник Закарпатської державної сільськогосподарської дослідної станції, кандидат сільскогосподарських наук Василь Агій. – Вони підтверджуються сучасними досягненнями Швейцарії в використанні своїх лук і пасовищ. Не випадково в цій країні нині виготовляють близько 450 сортів сирів. Гірські пасовища, сінокісні угіддя там розглядають як джерело дешевих кормів, старанно за ними доглядають, вважали особливо цінними. До речі, полонини там століттями були приватною власністю, але з часом люди підкорилися логіці їх найефективнішого використання, вони стали спільними. З ХІV століття засади їх використання закріплене в Законі.
– У нас громади теж спільно використовують полонини, але, на жаль, доглядають за ними не так, як у Швейцарії, – продовжував Василь Михайлович. – Стан пасовищ і сінокосів далеко не задовільний – зменшується їхня продуктивність. Ба більше, значні площі пасовищ стали непрридатними не лише для заготівлі сіна, але і для випасу тварин. Причиною низької врожайності (від 5-6 до 10-12 центнерів на гектарі сіна невисокої якості) є відсутнє або незадовільне використання пасовищ. Те, що вівці випасаються на низьковрожайних природних угіддях, позначається на обсягах виробленої продукції. Віддача отар є значно меншою, ніж у радянські часи.

Вовна збиткова

Той самий Еган вказував про потребу наслідувати швейцарців і у кормовиробництві. А для цього стан полонин – архіважливий. Їх потрібно підсівати бобовими і злаковими травами, підживлювати травостій і вапнувати грунти. А ще – підкошувати трави, розкорчовувати чагарники, розрівнювати купини, боротися з ерозією грунтів…

Якщо в радянський час колгоспи і радгоспи з гріхом пополам цим займалися, то нині все кинуто напризволяще. Луки заростають корчами і лісом, їхня площа зменшується. Замість запашних трав на пасовищах і сіна на сіножатях, луки заполонила малоцінна трава – біловусник.
– Попри ці негаразди, на першому плані у нас економічні механізми, – сказав автору цих рядків президент Асоціації і вівчарів і козівників України, професор, доктор сільськогосподарських наук Василь Туринський. – Продукція галузі за нинішньої цінової політики, кон’юнктури ринку не окуповує виробничих затрат.
Два роки тому пресу Укураїну облетіло повідомлення: без квотних обмежень країни Європи готові купити 500 тисяч тонн молодої баранини, ягнятини. Натомість країна в 2009-2010 роках, за даними митних органів, експортувала … 1 тонну. «І не тому, що не хочемо чи не можемо, а через незацікавленість із боку держави. Потрібно обладнувати спеціалізовані забійні пункти, щоб м’ясо постачати за стандартами Європи, а їх немає», – з прикрістю констатував Туринський.

У фаворі – молоко й м’ясо

– Найголовнішим для нас усе ж є попит, що формується всередині країни, – продовжував керівник всеукраїнської асоціації. – Напрошується метафоричне висловлювання: війну з німцями ми виграли, бо були в шапках-вушанках, валянках і шинелях. Німці без усіх цих речей не витримали – позамерзали. Сьогодні вже наша українська армія не має шинелей, шкірянок і шапок, зроблених із шерсті або вовни, натуральної шкіри, смушки або овчини; бал править камуфляж, запозичений із Заходу, з ненатуральних волокон. У школі відмінено форму, яку шили з шерстяних тканин… А от у Австралії з цього матеріалу з успіхом шиють навіть нижню білизну, вважаючи його гігієнічним, приємним для тіла і дуже корисним.
– Продаж вовни, як, утім, і баранини у останні два десятиліття завдає самі збитки, – повертає розмову до місцевої конкретики старший науковий співробітник Закарпатської державної сільськогосподарської дослідної станції Раїса Філеп. – Собівартість виробництва баранини в сільгосппідприємствах перевищувала закупівельну ціну м’яса (у живій вазі).
А вовна завдавала ще більших збитків, від неї просто відмовлялися. Як результат, сільгосппідприємства у 2010 році реалізували у 17,5 (!) разів менше стриженої продукції, ніж у 1991-му. Торік її в області продавали всього по 5-8 грн. за кілограм. Покупцями, зазвичай, є карпатські майстри з виготовлення ліжників, килимів, покривал тощо. В одному з сіл на Міжгірщині з вовни шиють верхній одяг – гуні.

Дещо більше – близько 15 грн.за кілограм – платило виробникам вовнопрядильне підприємство в Черкасах, але при цьому брало волокнисту продукцію вівчарства в незначних обсягах. В близькому майбутньому більшість її знову може … з’їсти міль.
– За моєї пам’яті кілограм руна коштував 24 карбованці, – каже колишній голова колгоспу «Радянські Карпати», що в селищі Дубове Тячівського району, Михайло Бігунець. – Її виробництво дотувала держава, тож воно було дуже вигідним. Вовну повністю забирали прядильні підприємства, а також килимарниці місцевпрому. Що вона тепер збиткова – миритися не можна.

Справи полонинської управи

А от споживання продуктів, виготовлених із овечого молока – сиру, бринзи, вурди – навпаки, наростає і в області, і за її межами. Те ж саме і з м’ясом.
– На споживчому ринку м’яса в сьогоднішньому світі закріпилася зростаюча значимість молодої баранини і ягнятини; водночас, не втрачає своєї цінності овече молоко, – зауважує старший науковий співробітник державної сільськогосподарської станції Раїса Філеп. – Особливо привабливим є те, що продукція, отримана на гірських пасовищах, є екологічно безпечною. Споживання продуктів із овечого молока узгоджується зі звичним способом життя горян, нормами їхнього харчування, рятує від безробіття.
Молоко передбачає наявність переробних підприємств, і тут – майже непочатий край роботи. Втім, у селі Нижнє Селище на Хустщині понад десять років діє мале підприємство «Селиське сироварня»: його тверді сири за швейцарською технологією замовляють найпрестижніші супермаркети. У селі Луг Рахівського району кілька років підряд діє міні-переробний цех з переробки овечого й коров’ячого молока; потужність підприємства – 2,5 тонни на добу.
У селищі Дубове Тячівського району виготовленням ковбас і іншої продукції з різновидів м’яса, у тому числі баранини, займається місцевий підприємець Михайло Чендей. Його продукція має добру славу і надійний збут, шкода лише, що цей приклад – один-єдиний у районі.
На тій самій Тячівщині нові підходи до вирішення проблем вівчарства впроваджує полонинська управа. У її штаті є четверо оплачуванх працівників: поряд із головою управи – спеціаліст, бухгалтер і водій.
– Здаємо полонинські угіддя в оренду за невелику ціну, – сказав голова управи Іван Дьолог. – Гірські випаси обходяться орендарям, які утримують тут отари, по 3,75 грн. за гектар. Це – за всі три літні місяці. Управа фінансується з районного бюджету, у 2013-му для її потреб передбачено 207 тисяч грн. Шкода, що не знайшли підтримки в районних депутатів пропозиції щодо поліпшення інфраструктури полонин.
– Дорогу на полонину Апецька ми збудували понад тридцять років тому, туди можна й тепер виїхати автомобілем, – додає той самий Михайло Бігунець. – А інші полонини для транспорту недоступні. Чому влада не хоче займатися цим?
– Без доріг вівчарство – як організм без крові, – констатує Михайло Васильович –  Щоб вийти в гори пішки, знести звідти сир і вурду, слід здолати 20-25 кілометрів. Треба бути залізним. Чи не краще вкладати сили в роботу, ніж по-дурному їх витрачати?…
Попри труднощі, полонинська управа діє уже 12 років. У полонин Тячівського району після розпаду колгоспно-радгоспної системи, нарешті, знову є господарі.
– Зараз у нашому районі утримується 45,4 тис. голів овець і кіз, що становить 29 відсотків від загальнообласної отари, – доповнює Іван Дьолог. – За рік чисельність поголів’я зросла на 13,7 відсотка.
А на території Рахівського району діють 17 сільських полонинських управ, функції яких схожі з тією, що в сусідньому Тячівському районі.

Допомога з центру і – на місці

У попередні роки вдалося спинити небувале процес неухильного зменшення поголів’я овець. Цьому сприяли значні обсяги державної допомоги: у 2008 році область отримала 3,5 мільйонів грн. на підтримку вівчарства, у 2009-му  – 2,2 мільйонів грн. за наявні та прирощені вівцематки, ярки віком понад ріку. На тому грошова допомога з центру припинилася.
Естафету підтримки галузі підхопила обласна рада. З обласного бюджету на виплату дотацій фізичним і юридичним особам було виділено 812,3 тисяч грн., торік – 666,5 тисяч грн. Отож, порівняно з 2004 роком, після безпрецедентного зменшення поголів’я овець чисельність закарпатської отари постійно зростає. На початок 2012-го у всіх категоріях господарств утримувалося 105,4 тисячі овець. Це на 28,5 відсотка більше, ніж у рік найглибшого падіння. Проте рубіж 1991 року – 247,7 тисячі голів – далеко не перейдено.
Катастрофічне скорочення чисельності рунного стада, слід сподіватися, відійшло в історію. Статистики очікують зростання закарпатської отари й за підсумками 2012-го. Подальші успіхи залежать від врахування уроків минулого, серед яких, безумовно, є і заповіді Егана.

Василь БЕДЗІР, газета «Неділя»

Для довідки

Едмунд Еган, ірландець за походженням, народився 13 липня 1851 року в місті Чаковець, що на півночі сучасної Хорватії. Був ініціатором «Верховинської господарської акції», метою якої було поліпшення становища карпатських селян.
20 вересня 1901 року, коли Еган їхав каретою з Ужгорода в село Середнє, одразу за містом у нього стріляли. Від отриманих поранень через два дні він помер. Вбивців так і не знайшли.
На місці загибелі «спасителя русинського народу» було зведено пам’ятний хрест, який у 1960-их знесла радянська  влада. На цьому місці 23 березня 2002 року Егану встановили пам’ятник.