До 100-річчя визначної дати української історії
29 січня 1918 р. між Ніжином і Бахмачем, на залізничній станції Крути, відбувся нерівний бій, що увійшов в українську історію, історію визвольних змагань українського народу за свою волю і незалежність, як День Героїв Крут.
Банда російсько-більшовицьких головорізів під командуванням підполковника Муравйова (шість тисяч добре озброєних, голодних і озвірілих, «красноармейцев») зустріла відчайдушний опір чотирьох сотень сімнадцяти-вісімнадцятирічних українських студентів з Києва, готових вмерти, щоб не дати підступному і жорстокому ворогові топтати українську землю, українські святині, українську столицю.
Тут, як зазначають українські історики, знеможені, численно слабі, до того ж ганебно покинуті своїми командирами (сотниками Богаєвським і Тимченком), юні герої в останньому розпачливому порухові кинулися в атаку на значно переважаючого ворога, більшість з них загинула, 27 потрапили в полон, де над ними дико знущалися, а на другий день усіх розстріляли, заборонивши селянам ховати їхні тіла.
Після очищення Києва від банд Муравйова і повернення сюди української влади було проведено розшук останків полеглих під Крутами героїв України, 30 понівечених трупів було привезено до Києва і поховано на Аскольдовій могилі. Це сталося 19 березня 1918 р.
Виступаючи на похоронах героїв Крут, перший президент України Михайло Грушевський у своїй промові сказав: «Батьки, брати, сестри тих, котрих ми сьогодні ховаємо! Стримайте сльози, що котяться з ваших очей, як стримую їх я. Бо ж ті, котрих ви ховаєте, доступилися найвищого щастя — вмерти за отчизну! Їх слава і вдячна пам’ять про них житиме з нашою свободою разом, серед народу нашого до віку!»
Незважаючи на муки, поневіряння, знущання, пролиту в боях з різними наїзниками та катами України кров, український народ жив, живе і вічно житиме, бо він безсмертний і вічний, як вічна його земля, як вічне його право на неї.
Схилімо голови перед пам’яттю Героїв Крут, лицарів української нескореності, які смертю смерть подолали, згадаймо їх у цей великий День української правди — подумки, у молитвах, вдячних словах.
Павло Федака
***
Пропонуємо читачам вірші на тему битви під Крутами визначних українських поетів Олександра Олеся, Богдана-Ігоря Антонича, Павла Тичини та вчителя Василя Письменного.
Олександр Олесь
Сіються, стеляться білі сніги…
Сіються, стеляться білі сніги…
Рідна земля мармурова…
Сковують-ріжуть її ланцюги…
Тихше, о тихше, ні слова…
Друже, по білому мармуру хтось
Мак жалібний розкидає…
Наче червоне вино розлилось,
Хтось до вина припадає…
Білі намети… Троянди цвітуть…
Казка ніколи не жданна…
Згадуєш, друже: потоки пливуть, —
Ми ж кричимо їм: «Осанна!»…
Друже, ти… плачеш… поглянь, навкруги
Рідна земля мармурова…
Маком цвітуть-червоніють сніги…
Годі, о, годі… ні слова….
1918 р.
Богдан-Ігор Антонич
КРУТЯНСЬКА ПІСНЯ
Спом’янімо в пісні славу Крутів,
Найсвятіше з наших бойовищ!
Крути! Крути! — смолоскип в майбутнє.
Підіймімо наші душі ввиш!
Крути! Крути! Це за Батьківщину
Стати муром, шанцем душ і тіл.
Крути! Крути! Мужньо, воєдино
Прямувати в найсвятішу ціль.
Крути! Крути! Час розплати близько,
Вже червоний ворог кари жде.
Крути! Крути! Вічне бойовисько
За майбутній, за світліший день.
Крути! Крути! Мужність і посвята,
Вірність, що міцніша понад смерть.
Крути! Крути! Горда і завзята
Кличе пісня і веде вперед!
Павло Тичина
Пам’яті тридцяти
На Аскольдовій могилі
Поховали їх —
Тридцять мучнів українців
Славних, молодих…
На Аскольдовій могилі
Український цвіт! —
По кривавій по дорозі
Нам іти у світ.
На кого посміла знятись
Зрадницька рука?
Квітне сонце, грає вітер
І Дніпро-ріка…
На кого завзявся Каїн?
Боже, покарай! —
Понад все вони любили
Свій коханий край.
Вмерли в Новім Заповіті
З славою святих. —
На Аскольдовій могилі
Поховали їх.
Василь Письменний
Пам’яті юних українців, що полягли в нерівному бою з ворогом за волю України в січні 1918 р., присвячую.
Під Крутами
Над Крутами сніг. І пронизливий вітер
У січні ридає, голосить, гуде:
Шукає могили, де воїни — діти
На вічнім спочинку… Немає ніде.
Сім днів, як дістала державність Вітчизна,
тож банду на неї повів Муравйов —
Той самий, що згодом, на жаль, дуже пізно,
Від кулі червоних кінець свій знайшов.
Він знав, що під Крутами — юнь України,
У справах військових зелена й мала,
І їй не поможуть ні ріднії стіни,
Ні лицарська мужність, що з нею була.
Та юнь не зважала на ницість ворожу —
промерзла вночі аж до самих кісток,
Вона, помолившись, чекала на Божу,
їй послану Чашу, щоб випити в строк.
І строк той ударив, провив невблаганно:
Тридцятого січня десятки гармат
Націлились в серце найкращих, коханих
Дітей України — її соколят.
Не встигла молитва долинуть до Бога:
Гармати по Крутах вже б’ють без кінця…
І падають діти. І раптом: «Підмога!» —
Це радісний крик січового стрільця.
До насипу в Крутах із білої пари
з’явився паротяг, на котрім (овва!)
Два грізних «максими» й гармата до пари:
— А хто там казав, що нас Бог забува?
Та мало набоїв. Замовкли «максими»,
Отаман упав на скривавлену твердь,
А губи шепочуть: «Я вбитий не в спину.
Віч-на-віч, орлята, зустрінемо смерть.»
— Мазеп на капусту! Рубай на капусту, —
Кубанки у стрічках червоних кричать.
Знать розум під ними вродився не густо,
Їм шле Україна прокляття з проклять.
Шість тисяч ворожих, що рвались у Крути,
Навпіл поріділи, і серед снігів
Дітей наших мертвих ординськії круки
Згрібали й скидали у крутинський рів.
У звільнений Київ тіла повернулись…
Всього вісімнадцять — отих, що знайшли.
І плакали люди на кожній із вулиць,
Бо рідні усі їм ті діти були.
У день сороковий звитяжної смерті
Весь Київ за трунами йшов до Дніпра —
До тої могили, де світло не смеркне,
Де пам’ять про подвиги час не стира.
Над ними схилилося прапором небо,
І вся Україна в жалобі-журбі,
Їх рідна земля пригорнула до себе,
Немов немовлят до грудей матері.
Пером вам земля, українські герої,
Всі триста ви є! Україна сама
Щосічня над вами у траурнім строї —
Забутих героїв у неї нема!
Любов’ю серця в них налиті по вінця
До рідного люду, до краю свого —
Хай б’ються у грудях усіх українців,
Як Пісня життя і найвища Любов.
