Ветеран освітянської ниви селища Буштино Дмитро Копинець – педагог, який сміло може озирнутися на пройдений шлях зі спокійною совістю. Народився і зріс у простій сільській родині далекого 1931 року. Його життєвий шлях довгий і складний, нерозривно пов’язаний з історією селища і рідної школи 60-90 років ХХ ст. Тож наша мова і піде про цю непересічну особистість. Він виростивчимало молодих кадрів, багато з яких присвятили себе різним галузям народного господарства. Ні трохи не жаліє, що стільки щодня трудився віддаючи себе сповна трудовій справі на користь людям.
– Шановний Дмитре Михайловичу, ви – людина, для якої школа є сенсом, домівкою, змістом. Ви проводили там більшу частину свого часу. Вона вас наповнювала по вінця. Але, наскільки мені відомо, ви народились у Буштині зовсім не в учительській сім’ї ще за чехословаків.Початкову школу закінчили за Угорщини, а середню – ще за Радянського Союзу, коли не було «вольниці нравів», до певної міри, як зараз не було такого лояльного ставлення до школи і церкви. Як так трапилося що в сім’ї, де обоє батьків від діда прадіда були добрі ґазди, все своє життя в поті лиця працювали на своїй власній землі, а син став педагогом? До того в рідному селищі ще незмінно пропрацював 32 роки завучем школи, аж до виходу на заслужений відпочинок. В школі, на той час нараховувалось 1200 учнів.
– Знаєте, на підставі якоїсь закономірності я так і не можу пояснити це донині. Існує таке поняття, як покликання на ниві освіти, можливо в моєму випадку так і було. І ще мама мені розповідала пізнішетаку історію. Тоді коли я народився, мамка сказала вчительці, яка на той час була у нас на квартирі, щоб та швиденько подала мені у розкриті рученята олівець і книжку. Вона так і зробила, як їй сказала мамка, лише з переполоху разом з олівцем подала мені молитовник і я так їх схопив, що не можна було вирвати з моїх рученят. Мабуть це і віщувало моє славне майбуття. А було воно справді славне, цікаве.
Духовно і фізично зростав я серед чудової природи рідного Буштина, що розташувалось у міжріччі Тиси і Тереблі. Це був справжній земний рай. І тому моє серце увібрало любов до отчого дому, карпатського краю і України на все своє життя.
На моїх очах розгорталися трагедії многостраждального народу Закарпаття ХХ ст., на моїх очах пішли в минувшину великі і малі вожді, регенти, генсеки і президенти, на моїх очах здійснювалась колективізація, гоніння на церкву та «ворогів народу», на громадян Буштина німецької та угорської національностей, на учнівську та студентську молодь. На моїх очах руйнувалась свідомість селян, нищились звичаї і традиції, які формувались і шліфувались нашими предками десятиріччями і навіть сторіччями і на їх місце насаджувалась нова атеїстична обрядовість. Я бачив і навіть був знайомий з тими хто створював комуністичний «рай».
– У вашому житті була людина, яка вас на цю стежку незримо, може, десь на рівні підсвідомості навертала, це була вчителька Тимкович Ірина. В той час вона була у ваших батьків на квартирі.
– Так, розповідала мамка, що коли я народився, то згадана вчителька проживала в батьків на квартирі. Коли мене хрестили, то батьки взяли її мені за хресну маму. Згодом, у вільний час вонагралась зі мною, а вразі необхідності, коли мамка ішла на поле то і доглядала за мною, бо дуже любила мене. Можливо цей її догляд і став роковим у моєму майбутньому педагогічному виборі. Перебуваючи з нею мені доводилось гратись з її шкільним приладдям та її речами. Вона змалку вчила мене впізнавати азбуку і цифри і навіть склади і молитися, бо і сама була дуже богобійна. Я в дитинстві був дуже допитливий. Всякі її речі, які попадали мені під руки мене цікавили і я розпитував її про них. А вона, як мама, про все радісно відповідала мені. Вона розповідала мені і про святих, що були зображені на її образах Ось такий був мій перший педагогічний досвід. А коли прийшов мій час і здійснилась моя мрія, то я інтуїтивно знав як те робити, бо моя маточка – моя перша вихователька колись про все те розповідала мені.
– Ви були старанним учнем, успішним?
– Хоч в першому класі моя перша вихователька і не стала моєю вчителькою, оскільки, коли мені було лише п’ять років, її перевели на роботу в рідне село Горонду. Проте її поштовх до навчання під час домашньої дошкільної підготовки привив мені любов до школи, книги і науки. Навчався добре, хоч закінчив середню школу без медалі (на це були свої причини.
– І куди ви вступили для подальшого навчання?
– Я закінчив Буштинську середню школу в 1950 році. Батьки дуже хотіли щоб я пішов десь вчитися і став освіченою людиною, бо бачили, як важко жити неосвіченій людині, але це були важкі післявоєнні роки розрухи і голоду. Землю і худобу – джерело життя нашої сім’ї, в 1949 році радянська влада забрала в колгосп. Грошей не було де заробити. І в цих умовах я таки вирішив поступити в Ужгородський учительський інститут на фізико-математичний факультет. Склав успішно вступні іспити і мене зарахували студентом. Повний курс я успішно закінчив у 1952 році. Вважаю час навчанняв інституті найкращими роками в моєму житті. Всі роки навчання вчився добре і тому весь час одержував підвищену стипендію. Після закінчення інституту мене направили вчителем фізики і математики в Чорнотисянську семирічну школу на Рахівщині, де я і трудився на ниві освіти перші три роки.
– Розкажіть, будь ласка, як ви проторювали свій шлях на ниві освіти?
– На освітянській ниві я чесно трудився на протязі 42-х найкращих років свого життя з 1952 по 1994 рік. З них на посаді заступника директора спочатку Дулівської восьмирічки на протязі 1959-1962 рр., а потім в рідній Буштинській середній школі незмінно працював заступником директора з 1962 по 1994 рік. На протязі 44 років своєї роботи я працював у чотирьох різних школах Рахівського і Тячівського районів: у Чорнотисянській восьмирічці, Углянській середній, Дулівській восьмирічці (завучем) таБуштинській середній школі (завучем). Найдовше працював у рідній школі – 32 роки. Найкращі спогади від роботи в мене залишились від роботи на першому і останньому місцях, і це закономірно Чорнотисянська ВШ і Буштинська СШ.
– Із Ваших сучасників і колег по роботі кого Ви вважали взірцем в роботі?
– Для мене завжди цікавими були люди старшого віку, які мають певний життєвий досвід, ті, що все своє життя чесно трудились, працювали не як наймити, а були в авангарді всіх важливих подій, новаторами. Мені завжди було цікаво спілкуватись з такими особистостями, слухати їхні думки, їхні оцінки нашого сьогодення. Я завжди тягнувся до таких. На протязі мого 42-річного завучування на Тячівщині такими були: Петро Михайлович Таркані – завуч Тячівської середньої школи №1, завучі Тересвянської середньої школи Маркуш Василь Михайлович та Барані Михайло Йосипович. Всі вони тоді були на 10-15 років старшими за мене. Зараз вони вже давно пішли в небуття. Колись на всіх нарадах і конференціях ми завжди сиділи разом, спільно висували педагогічні ідеї і пропозиції перед колегами. Думаю, що це згодом допомогло мені ввійти в число кращих. Для мене вони були прикладом у всьому. І в керівництві методичної роботи, і працелюбності, і в поведінці, і в інтелігентності. Отже вони були взірцем, до якого я завжди прагнув в житті і роботі.
– Шановний Дмитре Михайловичу чи залучав вас районний відділ освіти до складу громадських інспекторів шкіл району?
– Не зразу, а згодом мене включали в склад більшості перевірок шкіл Тячівщини. Кожен раз перевіряючи чи то школу, чи окремого вчителя, старався ніколи не бути упередженим чи мстивим. Я ніколи не дозволяв собі заходити у клас до вчителя не попросивши в нього дозволу перед усіма учнями бути гостем на уроці. А в кінці уроку перед класом дякував вчителеві за вдало проведений урок. Глибокий аналіз я давав тільки особисто вчителеві, причому об’єктивно і дуже тактовно. Подібний стиль перевіряючого, навіть при невдало проведеному уроці, або, якщо це недосвідчений вчитель, лише окрилить його для подальшої роботи. Я завжди був прихильником такого стилю контролю.
Час від часу, за ініціативи інспектора Обласного відділу освіти Янкеса включався в інспекторську перевірку і окремих шкіл області. Зокрема у 70-х роках був внесений до складу групи перевіряючихЗолотаревської та Колочавської середніх шкіл. І як завжди, старався залишитись і надалі людиною.
– Вас призначили заступником директора рідної вам середньої школи. Це не просто гучна посада, це – цілий перелік обов’язків, які лягли на ваші плечі з її отриманням. Що було найвищим для вас на цій посаді?
– Одержавши наказ на призначення заступником директора Буштинської середньої школи, мені було чогось страшно перед тією відповідальністю, яка стояла переді мною. Я добре знав, що вона входить в число передових шкіл області. Для мене було гордістю працювати на такій посаді, де десять років тому(в 1952 році) я сам закінчив цю ж школу, де більшість вчителів були з солідним педагогічним стажем і в тому числі колись були моїми вчителями. І тому я поставив перед собою завдання віддати всі сили самоосвіті, глибоко опрацьовував педагогічну і методичну літературу, фахову пресу. Старався працювати так, щоб оправдати довіру районного відділу освіти, не зганьбити своєї школи, себе і своїх батьків. Гадаю, що багато чого я досяг.
Школа і надалі входила в число кращих шкіл області. На базі Буштинської середньої школи стали проводитись наради керівників району і області, педагогічні конференції, вивчався передовий педагогічний досвід вчителів тощо.
Для мене в той час працювати на цій посаді без відповідного керівного досвіду було не з легких, та й, якщо ще рахувати майже сточленний педагогічний колектив та 1200 учнів, то все це ще більше підвищувало мої завдання. Тоді мені було неповних тридцять років. Гадаю, що найбільшу проблемумені, як і кожному завучеві, на перших порах створював розклад уроків. Пізніше, коли я удосконалив його так, що кожен вчитель на ньому мав свою кнопку відповідного кольору, то проблема із збігами уроків і вікнами у вчителів відпала зовсім. Відповідна справа з методичною роботою в школі та надання кваліфікованого аналізу відвіданих уроків у вчителя із набуттям досвіду, теж відпала. Скажу більше. Я завжди був задоволений своєю роботою і ніколи на неї не нарікав, хоч підчас і не все давалося легко, але я любив свою роботу і тому всякі труднощі легко долав.
– Шановний Дмитре Михайловичу скажіть будь ласка, як ви організували свій відпочинок після тривалої напруженої праці?
– Правду сказати, я на протязі вісімдесяти років свого життя ніколи не був ні в будинку відпочинку, ні у санаторії, хоч на роботі мені багато разів пропонували безкоштовні путівки, але я відмовлявся від них, вважаючи що вони мені не потрібні. Інколи я віддавав путівки, які пропонувала мені профспілка,своїй дружині, яка часто хворіла. Час від часу здійснював відпочинок у вигляді короткотривалих мандрівок з друзями на природу. А взагалі, коли інтенсивно працюю над книгою, то розумову працю змінюю на фізичну і навпаки. І так роблю періодично Між тим роблю певні фізичні вправи, і на цьому весь мій активний відпочинок.
– Насамкінець прошу вас розповісти нам якими нагородами ви нагороджені за свою багаторічну плідну працю?
– Скажу Вам, що працював не за нагороди, а через обов’язок перед державою. Хоч… Були і нагороди: Значок «Відмінник народної освіти України, 1980 р.; медалі: До 100-річчя від дня народження В. І. Леніна 1870-1970 рр., До 30-річчя Перемоги в Другій Світовій війні, До 65-ї річниці перемоги у В.В.війні, За розвиток Тячівщини 2012 рік, Ветеран праці 1991 р.; Архієрейська благословенна грамота від Патріарха УПЦ Київського патріархату Філарета 8 листопада 2011 року; десятки грамот різного рангу (районних, обласних і республіканського відділів освіти на протязі 1952–2012 рр.).
Орос Наталія,
Зав. селищною бібліотекою смт. Буштино