Італійські “родзинки” очима закарпатки /фото/

Італійські “родзинки” очима закарпатки /фото/

Обіцяла друзям не писати про Maserati та не втрималась 😞

Кожен має свої дивацтва. Не можу оминути італійськи ринки. Перше, що випитую у орендодавців при поселені : у які дні і де відбуваються торговиці.

Суть не лише у смачних, викоханих під  сонцем Півдня свіжих  фруктах-овочах, морепродуктах, а насамперед у самому дійстві здійснення покупок, спогляданні процесу продажу. Італійські торговці дуже артистичні і колоритні. Їх робота – це справжнісінькі театральні вистави, які неодмінно задіюють зачарованих глядачів.
Цього разу я потрапила на ярмарку. Не зовсім ринок, але не менш захоплююче видовище 🙂. Так накуштувалась сирів, смажених при мені малесеньких восьминіжок та кальмарів, що на каннолі уже не вистачило духу. Очі б їли, та шлунок протестує.

Вирішила прогулятись вздовж набережної, погодувати лебедів. Птахи зовсім ручні, охоче підпливають до людей, дзьобають  долоні. У кожного на ніжці є чіп. Лебедів опікують та охороняють. Вони уже давно перетворились на символ і окрасу Лекко.

Вгледіла шпилі дзвіниці. Це ж, мабуть, ще одна відома пам‘ятка міста – собор Святого Миколая. Ноги самі понесли мене до храму.

На площі перед святинею було багато молоді. Деякі тримали плакати. Мітинг?
Одразу напроти масивних дверей церкви стояв Maserati. От нахаби ці багатії! І в Італії процвітає показне марнотратство?

Та раптом, подумки сіпнула себе: на плакатах юнаки прощались із своїм товаришем Дені, а дорога автівка  виявилась катафалком.

Я уже була на сходинках собору. Бачила, як люди заглядали мені в обличчя. Мабуть, питали, що це за одна прийшла прощатись із Дені?

Із дверей винесли білу труну, вкриту живими квітами. Позаду йшов сухенький дідик в чорному костюмі з дорогої тканини. Він зупинився в дверях.

Один із супроводжуючих молодиків відкрив над стареньким парасолю. Почали підходити люди, щось говорили дідику, дехто обіймав та тулився щокою. Лице сивого чоловіка здавалось від горя закам‘яніло. Він лише час від часу плескав худою рукою спини тих, хто прийшов прощатись із рідною та дорогою йому людиною. На пальцях поблискували золотом два масивні перстні.

Я поспішила сховатись за спинами людей. Важко було спостерігати чиєсь горе, важко  усвідомлювати, що життя таке плинне і непердбачуване, що молоді так рано покидають цей світ…

Інна Конар

 

 

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

Comments:

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *