Архімед – це Марія МИТРИК. Навдивовижу скромна, але – справжня в своєму митецькому прояві, не фальшива у не випадковому своєму приході на арену художнього життя. З нею та її подругою – емоційною мисткинею Еммою Левадською ми стрічаємося в арт-кафе Володі та Мар’яни Маринців на вулиці Собранецькій.
А мудрецем Архімедом її назвали ми зі старту цієї розповіді тому, що так майбутню художницю називали в школі за успіхи в точних науках, коли вона викладала біля дошки правила збентеженому вчителю не в зазубреному варіанті, а – своїми словами. «Бачите, барани! – говорив тоді вчитель. – Марійка розуміє все!» Відтак математику вона зуміла, теж по-своєму, поєднати з мистецтвом.
– Пам’ятаю Марію з 1977-го, – розповідає Е.Левадська. – З Художфонду. Послідовна, виважена. Завжди сумнівалася в собі. Дехто нині сміє говорити: «Ми – еліта!» Вона не примикає до такої показухи, і тому лишилася собою – чистою мандрівницею з… дитинства. Тому її діти Іванко та Наталка – вищий пілотаж хорошого виховання. Радше сказати, що вона розвинула дитинство в собі, коли дивитися на еволюцію її живопису. З експериментального оформлювального дизайну вона прийшла в живопис, поєднала їх. Бо завжди пильно слухала життя. Говорити ж можуть чисельні люди, а слухати вміють одиниці з них. Тому, відвідуючи час від часу її виставку у Маринців, бачу в цих оригінальних роботах ніжну жіночу любов – вічну… не розраховану на тимчасовий ефект…
Справді, сказав би й собі, що в картинах Марії Митрик проступає і тішить душу блаженство звичного життя. Воно і дає щастя споглядачу. Така робота в кожному домі – постійне щастя для господарів, успіхи різного плану.
Взагалі члена Національної спілки художників України Марію Митрик (Туряницю) знають більше як дружину оригінального камерного художника Михайла Митрика. Але осібно в її роботах є щось таке добре й близьке кожному, що варто говорити про окреме явище в закарпатському малярстві, куди воно вписалось органічно й надовго.
З дитинства, коли ще до шкільних регламентуючих шор було ще далеко, Марійка все квітки малювала.
– Вони, строкаті створіннячка, – посміхається, – переслідують мене все життя своєю неповторністю.
Народилася дівчинка в селі Дуньковиця на Іршавщині, де в озерах риби ловлять, і понад шосейною дорогою на районний центр продають бажаючим. У школі мала гарного вчителя з математики, котрий склав серйозну конкуренцію первісним «ботанічним» уподобанням. Але підсвідомість, видно, сильніша за напрацьовану за партою вихолощену логіку. Приїхала в 1971 році вступати на математичний факультет Ужгородського університету, а опинилася… в художньому училищі. Хоч роботи, необхідні для здачі документів, нашвидку написали на пару з братом Іваном, який дуже вболівав за майбуття своєї сестрички. Прагматичний колективізм ув образотворчому мистецтві цілком виправдав себе – Марію в приймальній комісії незабаром поздоровили зі вступом у студентство. Мала знаних учителів – Вільгельма Береца, Шандора Петкі, Василя Петрецького, Віктора Демидюка. Проте адаптація до міського життя давалася важко. В школі, на жаль, вчили (і навчають) як розпоряджатися з підручниками, а не зі своїм організмом у першу чергу, аби була здоровою тілесна «база» знань. Як не дивно, в часи діалектичного матеріалізму про матеріалістичне начало в народній освіті зовсім не дбали, або думали занадто мало.
– В Ужгородське училище декоративно-прикладного мистецтва, – розповідає пані Марія, – я фактично прийшла без належної мистецької бази, не знала азів, елементарного. Тому інтуїтивно навчалася всьому. Всі себе асами зі старту відчули, не дуже докладали зусиль до дальшої науки, а я мусила старатися. Це мене, втім, і витягло на певний рівень.
Рівень, слід мовити, належний. Найперша ознака цього – виникнення в глядача нестримного потягу до довгого споглядання зображеного нею. Хоча написані речі звичні – квіти, ляльки, прості люди. Але на всьому є дивний наліт приємної дитинної казковості, що виникає з якоїсь сіточки майже непомітних промінчиків, а ще осягнена й переосмислена домашність, якої нам так не вистачає, а найчастіше не вистачає уміння насолоджуватися нею і сприймати її за вищу досконалість.
…У Спілку вступила в 2002 році, на своє п’ятдесятиріччя. Хоча перед тим не вважала себе гідною (пані Марія – сама Скромність. – Авт.). Але віру в себе прищепив любимий чоловік Михайло, дав зрозуміти головне, що її пізнавані добрі й чесні образи – факт мистецтва, а не просто побутові речі для прикрашення якогось житла з господарем, який не страждав на вибагливий смак.
Та найвдалішими своїми «роботами», як і кожна хороша мама, вважає дорослих сина Івана, фахівця зі спортивної реабілітації та віртуозного масажиста, і донечку Наталю – службовця після закінчення факультету романо-германської філології УжНУ.
За їхню глибоку духовність можна не боятися в таких мами й тата. Недарма ж відомий мистецтвознавець Людмила Біксей принагідно писала: «Усе, що є наймиліше серцю на рідній землі, відкрилось у творчості Марії Іванівни Митрик». І ще: «Паралель – вельми добре відчуття одухотворення. Бачимо прагнення не тільки наслідувати вершителів мистецтва, а й долучитися до її величності Природи по-іншому, своїм особливим, авторським способом. Тим способом, що генетично запрограмував тіло і душу на творення: материнство та любов».
Чудово сказано!
А, коли говорити про конкретні твори, то квіти бачимо в дивовижній роботі «Контраст», народне життя – в живописних оповідях «Прядильниці», «Натюрморт з куделею», «Вичісують молоду»., членів родини – в картинах «Портрет Михайла Митрика», «Наталка», «Моя мамка». Зрештою, на диво рідні Марії Митрик і фруктові дерева («Цвітуть яблуні»), і образки закарпатської природи («Лумшорська оосінь», «Очерет», «Осінній ліс»).
…Малюйте, Маріє. Добре ж бо малюєте, бо добре від зображеного.
Подумав так, і зрозумів, що зранку знову ні світ ні зоря захочу побачити цей світ – такий свіжо красивий і справжній. Ні добрий, ні поганий. Просто СВІТ, який СВІТло, мов кошеня, постійно лащиться біля наших ніг, а ми його відкидаємо і біжимо за примарами.
Василь ЗУБАЧ