На нашій планеті немає жодної людини, яка б не бажала як найдовше жити, як і немає жодної людини, яка б уникла чи врятувалась від найстрашнішої події у її житті – смерті.
Такий біологічний закон Природи. Хоча є люди, які її чекають, а інколи просять смерті. Це ті, яких виснажила важка, невиліковна хвороба. Часто людина, відчуваючи кінець свого життєвого шляху, пише заповіт, у якому просить, де і як її поховати, а нерідко просить, щоб її мертве тіло піддали кремації. На запитання: «Як би заповіли поховати вас після смерті?» 48,8 % респондентів побажали, щоб їх поховали традиційно, а бути спаленими у крематорії побажали 51,1 % (дані з сайту 20minut.ua).
У світі функціонує понад 14300 крематоріїв. Кремація широко розповсюджена в Північній Америці, країнах Південно-Східної Азії, в Японії та Європі. Так, у Великобританії працює 356 крематоріїв, Швеції – 216, Італії – 206, Чехії – 80, Франції – 70, Росії – 16, а в Україні – аж 3. Отже, у країнах Європи, окрім Росії та України, функціонує 828 крематоріїв. Але ж ми, українці, хочемо жити і працювати за європейськими стандартами!
У 1869 році міжнародна медична конференція прийняла резолюцію, в якій закликала до широкого поширення кремації, яка сприяє «збереженню здоров’я та землі для живих людей». Кремація відбувається у крематорії (ритуальна будівля для спалювання померлих), а поховання в урнах у 100 разів зменшує територію для поховання, та й термін мінералізації останків скорочується з 50 років до 1 години. Вартість поховання майже однакова (3-3,5 тис. грн. в залежності від вартості труни при традиційному похованні). Тому суспільна користь кремації зрозуміла – міста не можуть забезпечити усіх померлих місцями на кладовищі, а урни з прахом займають менше місця, ніж звичайні могили.
За останні десятиліття смертність в Україні зростає, особливо останній рік, що пояснюється військовою агресією Росії проти України, збільшенням захворюваності на туберкульоз, гепатит та ін., автомобільні аварії тощо.
Це стосується і нашого міста Ужгорода, де вільної землі у великих розмірах для поховання немає. У закарпатських новинках ця проблема неодноразово висвітлювалася, але ця важлива проблема до сьогодні залишається невирішеною.
У межах міста розташовано 9 кладовищ, які практично всі закриті. Найбільше міське кладовище працює з 1986 року у с. Барвінок на території 18 га, де спочиває більше 25 тис. ужгородців. Але і це кладовище свої територіальні можливості вичерпало майже на 100 % – його вистачить максимум на півроку. Тому надзвичайно назріла проблема у виділенні землі для поховання покійників м. Ужгорода. Про це у владних структурах міста розмова ведеться біля 10 років. Міська влада планувала збудувати новий цвинтар в районі українсько-словацького кордону згідно проекту розробленого ще у 2005 році. Для нього необхідно було вирубати біля 15 га лісу – повітряних легенів Ужгорода! Чи варто це робити?
Останнім часом ново-старою міською владою розглядався варіант розбудови нового цвинтаря в районі с. Ратівці (заболоченому місці) за 14 км від обласного центру. А чи подумали чиновники міста – як добиратись ужгородцям до кладовища, особливо людям похилого віку. Переконаний, що не подумали.
На мою думку, із цього складного становища є вихід. Мешканці Ужгорода знають, що практично в центрі міста по вул. Капушанській знаходиться цвинтар, який не функціонує більше 60 років, де є всі комунікації, і де у вечірній та нічний час розпиваються алкогольні напої, збираються наркомани та проводяться оргії, що є аморальним явищем і святотатством до тих, хто там спочиває вічним сном.
Ще на початку 70-ч років головний лікар санепідстанції міста звертався до громадян про перепоховання останків їх родичів на іншому цвинтарі, щоб цей використовувати за призначенням. Зробити це можна (і треба) вже сьогодні-завтра, а на цій території поетапно збудувати спочатку крематорій і хоча б одну стінку з нішами для урн з прахом кремованих покійників по обидві сторони довжиною 50 метрів. Там є уже побудована УГК церква у якій (по домовленості) проводити панахиду різними релігійними конфесіями. Так поступово можна забудувати всю територію протягом тривалого періоду часу, до якої основна маса громадян може добратися пішки з будь-якого району міста. І проблема поховань покійників в Ужгороді вирішиться на десятки років!
На моє глибоке переконання, ця пропозиція потребує негайного вирішення, обговорення з громадянами міста та прийняття рішення. Буду вдячний мешканцям рідного града, якщо хтось, прочитавши цю публікацію, відгукнеться у пресі зі своїми пропозиціями щодо цієї актуальної для нашого міста проблеми.
Ф. ПОП,
мешканець м. Ужгород, лікар, для Трибуни
…а ще на базі крематорію мож котельню побудувати та обігрівати будинки залишившихся у живих… “Палива” вистачить, бо люди мруть більш ніж народжуються…