Ужгороду потрібен крематорій

На нашій планеті немає жодної людини, яка б не бажала як найдовше жити, як і немає жодної людини, яка б уникла чи врятувалась від найстрашнішої події у її житті – смерті.

Такий біологічний закон Природи. Хоча є люди, які її чекають, а інколи просять смерті. Це ті, яких виснажила важка, невиліковна хвороба. Часто людина, відчуваючи кінець свого життєвого шляху, пише заповіт, у якому просить, де і як її поховати, а нерідко просить, щоб її мертве тіло піддали кремації. На запитання: «Як би заповіли поховати вас після смерті?» 48,8 % респондентів побажали, щоб їх поховали традиційно, а бути спаленими у крематорії побажали 51,1 % (дані з сайту 20minut.ua).
У світі функціонує понад 14300 крематоріїв. Кремація широко розповсюджена в Північній Америці, країнах Південно-Східної Азії, в Японії та Європі. Так, у Великобританії працює 356 крематоріїв, Швеції – 216, Італії – 206, Чехії – 80, Франції – 70, Росії – 16, а в Україні – аж 3. Отже, у країнах Європи, окрім Росії та України, функціонує 828 крематоріїв. Але ж ми, українці, хочемо жити і працювати за європейськими стандартами!
У 1869 році міжнародна медична конференція прийняла резолюцію, в якій закликала до широкого поширення кремації, яка сприяє «збереженню здоров’я та землі для живих людей». Кремація відбувається у крематорії (ритуальна будівля для спалювання померлих), а поховання в урнах у 100 разів зменшує територію для поховання, та й термін мінералізації останків скорочується з 50 років до 1 години. Вартість поховання майже однакова (3-3,5 тис. грн. в залежності від вартості труни при традиційному похованні). Тому суспільна користь кремації зрозуміла – міста не можуть забезпечити усіх померлих місцями на кладовищі, а урни з прахом займають менше місця, ніж звичайні могили.
За останні десятиліття смертність в Україні зростає, особливо останній рік, що пояснюється військовою агресією Росії проти України, збільшенням захворюваності на туберкульоз, гепатит та ін., автомобільні аварії тощо.

Це стосується і нашого міста Ужгорода, де вільної землі у великих розмірах для поховання немає. У закарпатських новинках ця проблема неодноразово висвітлювалася, але ця важлива проблема до сьогодні залишається невирішеною.
У межах міста розташовано 9 кладовищ, які практично всі закриті. Найбільше міське кладовище працює з 1986 року у с. Барвінок на території 18 га, де спочиває більше 25 тис. ужгородців. Але і це кладовище свої територіальні можливості вичерпало майже на 100 % – його вистачить максимум на півроку. Тому надзвичайно назріла проблема у виділенні землі для поховання покійників м. Ужгорода. Про це у владних структурах міста розмова ведеться біля 10 років. Міська влада планувала збудувати новий цвинтар в районі українсько-словацького кордону згідно проекту розробленого ще у 2005 році. Для нього необхідно було вирубати біля 15 га лісу – повітряних легенів Ужгорода! Чи варто це робити?

Останнім часом ново-старою міською владою розглядався варіант розбудови нового цвинтаря в районі с. Ратівці (заболоченому місці) за 14 км від обласного центру. А чи подумали чиновники міста – як добиратись ужгородцям до кладовища, особливо людям похилого віку. Переконаний, що не подумали.
На мою думку, із цього складного становища є вихід. Мешканці Ужгорода знають, що практично в центрі міста по вул. Капушанській знаходиться цвинтар, який не функціонує більше 60 років, де є всі комунікації, і де у вечірній та нічний час розпиваються алкогольні напої, збираються наркомани та проводяться оргії, що є аморальним явищем і святотатством до тих, хто там спочиває вічним сном.

Ще на початку 70-ч років головний лікар санепідстанції міста звертався до громадян про перепоховання останків їх родичів на іншому цвинтарі, щоб цей використовувати за призначенням. Зробити це можна (і треба) вже сьогодні-завтра, а на цій території поетапно збудувати спочатку крематорій і хоча б одну стінку з нішами для урн з прахом кремованих покійників по обидві сторони довжиною 50 метрів. Там є уже побудована УГК церква у якій (по домовленості) проводити панахиду різними релігійними конфесіями. Так поступово можна забудувати всю територію протягом тривалого періоду часу, до якої основна маса громадян може добратися пішки з будь-якого району міста. І проблема поховань покійників в Ужгороді вирішиться на десятки років!
На моє глибоке переконання, ця пропозиція потребує негайного вирішення, обговорення з громадянами міста та прийняття рішення. Буду вдячний мешканцям рідного града, якщо хтось, прочитавши цю публікацію, відгукнеться у пресі зі своїми пропозиціями щодо цієї актуальної для нашого міста проблеми.
Ф. ПОП,
мешканець м. Ужгород, лікар, для Трибуни