В кожного своя доля й свій шлях на свою Гору. Своя височина. Своя височина  і в письменника Юрія Шипа. Його доля невіддільна від українського слова й української пісні. Українська мова й українська пісня – найцінніший Божий дар для нашого народу, в якому душа і серце нашої багатостраждальної, але невмирущої нації… Українська Закарпатська лемківщина, зокрема Перечинщина й Великоберезнянщина – була і залишається її квітучою галузкою та колискою багатьох видатних людей Ужансько-Турянської долини. Вони прославляли  та прославляють її на всеукраїнських та світових теренах як у давнину, так і тепер. Це, передусім, незабутні та сучасні великани – художники, майстри слова та пісні  Михайло Романишин, Ернест Контратович, Антон Кашшай, народні артисти України Ігор Лацанич, Марія Зубанич, Михайло Кречко, поети Федір Лазорик, Василь Діянич… На одному подиху всіх не перелічити.

            У цій когорті в новітніх часах вписане й ім’я нашого краянина – члена Національних спілок письменників та журналістів України (лауреата Всеукраїнської премії ім. Леоніда Глібова, закарпатських літературної  премії ім. Федора Потушняка та освітянської – ім. Президента Карпатської України, Героя Україна о. Августина Волошина) поета, пісняра, байкаря та публіциста Юрія Шипа. За цими нагородами натхненна творча праця, талановиті різножанрові твори інтимного, громадського та філософського звучання, важливого для навчання та виховання. Щедрий доробок письменника (31 книжка) збагатив не тільки культуру лемків-українців Закарпаття, а й знаковий на овидах красного письменства України.

Поезія Юрія Шипа – своєрідний художній посібник з розважливої педагогіки. В ньому освітянська ідеологія життя презентована через призму художнього слова в образах, медитаціях та узагальненнях. Психологію героїв у багатьох його творах  змальовано без currente calamo, тобто без наспіх написаного і непродуманого. Однієї із Шипових родзинок є тема батьків і дітей. Адже їх взаємовідносини, як добре звісно, завжди актуальні. Проблема ця невичерпна для кожної епохи століття, року, дня.

Юрій Шип наважився вникнути в неї своєрідно як поет, пісняр, байкар і гуморист у тій чи іншій мірі в усіх своїх книжках. Передусім у таких, як “Веснярики”, “Як Юрасик чесним став” (у перекладі й на англійську мову), “Із веселого портфелика”, “Співаничок для діточок”, “Хто і що це?”, “Загадки в чотири рядки з двома завданнями”. Апелює  до юного і дорослого читача він мудро і ніжно як батько, з ласкавою дотепною усмішкою в багатосторінковій збірці “Усміхнена педагогіка”. В ній бачимо його вдумливим талановитим навчителем (до речі, він загальноосвітній школі віддав понад тридцять років). “Усміхнена педагогіка” за оцінкою літературознавців, корисна й цікава книжка не тільки для освітян і школярів, але й спонукає замислитися над тим, що твориш, як, чому і для чого живеш. Особливо у вибраному “Поки сонце не зайшло” на видноті мораль поета, пориви його серця та душі, поклик до тих, у кого “мохом совість обросла”.

Стріли з сатиричного лука Юрія Шипа прицільні й колючі. Вони летять тут не так добродушно, з м’яким гумором, як у середовищі “маленьких дитячих грішків”, а їдко, з іронією, як зізнається і сам поет:

            Мені злочинний тип

            Терзає серце й душу

            І я (сердега Шип)

            Його штрикати мушу.

            Колючки поета щодо нікчем і паразитів у будь-яких сферах людської діяльності (в тому числі й педагогічної) дошкульні. Скажімо, як і в тих, що неодноразово друкувалися й на шпальтах “Освіти”: “Дуель за медаль”, “Коза на орбіті” та інші. Влучного Шипового слова негідники, як вогню бояться і остерігаються, бо, як звісно, сміху боїться навіть той, хто  вже нікого і нічого не боїться. А сила викривального слова поета – грізна. За вдалим висловом одного з найвидатніших сатириків нашого часу Фелікса Кривіна, “Юрій Шип уміє перетворювати небезпечне у смішне”. Особливо коли йдеться про “особистості”, з яких поет зриває овечу машкару, з під якої ікла  вовчі видніють .

Якщо до чесних  добрих  дорослих  людей і малюків Шип усміхається ніжно та лагідно, то з чванькуватих череванів та худющих ненажер, злодіїв, казнокрадів безпощадно насміхається. Його творчості властива контрасність. У ній часто присутні гіпербола та літота. Антитезам підпорядковані й мовно-стилістичні засоби та розмаїта система віршування. Наприклад, по-різному художньо вмотивовано переживає він біль свого героя  Вітальчика, що зловив на пальчик живого рака й біль сивого діда із паском в руках, котрий вершить суд над невдячним онуком-хуліганчиком, бо він – цей старець – керується мужицьким педагогічним принципом справедливості (збірка “Школа мудрого діда”).

Оправдовує подеколи поет на перший погляд і не дуже гуманну, до міри хуліганську, поведінку скривджених відносно кривдників, що мстливо збиткуються з народу, прикриваючись мандатами:

До садиби Стах пускає

            Депутата першим.

            – Що? – знайомий натякає, –

            Дружбу з дуком держиш?

            А той: “Цить!” – лукаво зиркнув, –

            Годі! Не варнякай!”..

            Він іде на злюку дику:

            Неприв’язану собаку!

Хтось може дорікнути: “Це не педагогічно! Де тут мораль? Де “неспротив злу насиллям”? Але ж… чи морально і педагогічно це,  шановні, коли в діда пенсії ледь-ледь вистачає на висівковий буханець? Куди ж то поділася твердих сортів пшениця, що хліб виготовляють з штучного порошку? І чому ж то дідусь носить ще ту фуфайку, яку придбав ще тоді, коли працював на комунізм, і коли носив на плечах у кошарах важке вугілля?..  Тоді він будував “щасливе майбутнє”, а тепер – едем для загребущого депутата? Дідові цікаво: чому то славний недоторканний  злодій носить “благеньку” одежину народного слуги набагато вартіснішу за всі дідові статки? Чи не тому то дідова голодна неприв’язана злюка – собака так дико налітає на пана виборного на очах людей? І…

Відповідь на цю медитацію читач знайде у більшості книжок Юрія Шипа, з якими зустрічає він своє 70-ліття, бо творча борозна ювіляра щедра і багатосяжна. Він працює з усвідомленням того, що добро творити потрібно до того часу “поки сонце не зайшло” за життєвий рубікон.

А народився письменник у гарному, як писанка, сповитому вишитими горами, закарпатському селі Мокре в Турянській долині Перечинського району звідтіля пішов у широкий світ, щоб залишати в ньому добрий слід.На цьому шляху Юрій Васильович і сьогодні. Творить невтомно, радіючи життю, гарним і чесним людям та справедливості на догоду. Водночас на кінчик гострого його пера потрапляє вся та нечисть, що заважає по-людськи жити. Вціляє у кривду викривальним правдивим словом (у книжках “Бита карта”, “Не плюй, Грицю, у криницю”, “Пан ГОСТИня”, “Радісна хвороба” тощо). Градуси його сатири й сарказму такі високі, що від них плавляться і згорають брехня, лицемірство, тупість, блуд сучасної (не тільки української!) звіроферми (збірки “Прогулянка по звіринцю” та “Байкостріл”). Поет не може заспокоїтися і, мабуть, не змириться ніколи з тим, що не один спритний Грицько і дурнуватий Стецько зручно всілися в міністерських кріслах, плюють в криницю, з якої ще вчора пили чисту воду (книжка “Не плюй, Грицю, у криницю”). Такі Грицьки та Стецьки забувають корені свого родоводу: звідки вони, чиїх батьків діти, забувають батьківські настанови, від яких світлішає в голові.

Та тут дві сторони медалі. Одна справа коли Грицько і Стецько вперше по-дитячому осквернили святу криничку, з якої батьки причащалися під час Великого Посту, з якої вся родина пила (це були дитячі пустощі!). Добре, якщо ті Грицько та Стецько схаменулися і більше не блюзнірили. Зовсім інша справа, коли вони не засвоїли  батьківських  уроків  і продолжили плювати на честь і гідність великого роду і нації, плювати не в криницю, а в душу, спустошувати великий Дніпро, знищувати Карпати й одвічні чорноземи.

Отож не завжди і не в усьому педагогіка Юрія Шипа усміхнена. Інколи й “синіми сльозами” його персонажі плачуть від навколишньої розпусти й деградації моралі (збірка “Сині сльози”), бо ж нерідко молодь (та й не тільки) не живе за постулатами Божих Заповідей. Наркотики, самогон, дурман маковиння, розгульні  бари й ресторани,  дискотеки, клуби, підвали, закамарки – все це в полі  прискіпливого зору поета. У фіналі  здеградовані герої цих  диявольських заман  плачуть не щасливими сльозами від насолоди здорового способу життя, кохання та радості першого поцілунку, а від їдкого диму, дурману наркотичного маку і коноплі, смороду, витворів хімічної промисловості (ЛСД) тощо, за якими людські понівечині долі, трагедії, а не часто й важка, ганебна (в муках) смерть. Тут є над чим задуматися. Тут не до сміху. Тут замало вже навіть і сарказму, бо йдеться про злочини та злочинців, яких нещадно таврує  поет, як здеградоване суспільне дно. Викривальне Шипове слово у вірші “Видатна красуля” змальовує долю легковажної Поланьки, що в казкових лимузинах можновладців каталася, а з часом “чорту в сіті” замоталася – стала наркоманом. Привезли її з під’їзду ледь живу в лікарню і … “як не вилічать від СНІДу – піде… у трупарню”. Отака друга сторона медалі нашої дійсності, змальована сатиричним пером Юрія Шипа.

Та все ж він, як поет, більше тяжіє до ніжних чарів ліри. Осінній сад весняного поета – оптимістичний. “Не відбере зима від мене мої зелені ясени”, – каже він у вірші “Передзим’я”. В його словоспівах, за вдалим визначенням талановитого композитора, Заслуженого артиста України Миколи Попенка –  сонячні кларнети, бо в них “пісня материнська – дума Верховинська”. Ніколи, як і в ліриці, в піснях поет не зраджує своїм патріотичним переконанням. Це випливає з його близько 400 різножанрових пісень з нотами 15-ти композиторів. Багато з цих творів успішно звучать зі сцен і поза Україною: в Америці, Канаді, близького і далекого зарубіжжя. Навіть “Соло під небом” засвідчує про нього як поета-громадянина, котрому не байдуже доля свого народу, рідних Карпат. У пісні “Збережи для внуків” запально кличе він зупинити злі руки, що безжально знищують елітні праліси: “Диво з див – Карпати”.

То ж наша святість – Бог і Україна. Позаяк ми Божі діти, то й діти своєї нації та держави, вистражданої нашими дідами й батьками, нащадки праотчої землі, щедро скропленої кров’ю мучеників і праведників. Хіба можна забути якою ціною все це здобуте? Не думати як нам далі жити? Про це говорять і таки рядки поета:

            До України пригорніться,

            Прозрійте її діти,

            Любов’ю, браття, причастіться…

            Вона нам шлях освітить.

Поклик поета – справжня душа краси в одежі слова, зворушлива молитва побожного християнина, пройнята палкими почуттями, звучить і в таких його рядках:

            Най над нами доля зійде,

            Сонце радості й добра…

            І нап’ється плем’я рідне

            Щастя з Тиси та Дніпра.

            Не має жодного сумніву, що читач поезії, слухач і виконавець пісень на слова Юрія Шипа знайде в них спонуку любові до Бога й до людини: дитини, батьків, бабусь і дідусів, до немічних і знедолених, співчуттям до тих, що заблудилися в житейській суєті. Тому, що закликає  він своїми віршами всіх усе робити по-доброму (навіть і ворогам!). Тоді Господь, – каже він, – дасть добро і вам.

Таким поет і педагог Юрій Шип зустрічає своє 70-ліття у вирі проблем людського буття, взаємовідносин між батьками і дітьми, людиною та суспільством, добром і злом… То ж привітаємо його, друзі, та побажаймо йому з роси і води здоров’я і снаги для написання нових творів, щоб краса його душі приносила ще багато радості та насолоди людям у багатьох його нових книжках.

 

Василь МУЛЕСА,

Перечин