З щоденника безробітного афро-японця Зубача, репресованого за національною ознакою. Схаменіться з приводу таких репресій, русини!… Тут і до антисемітизму рукою подати. А це – гаплик «Україні наших людей»… Останнім хор імені Верьовки (з намиленими мотузками на шиях) виконує «Многая і благая літ». Русини прикидаються, що ридають від зворушення…
ТРАВИНКИ ЧИСТОЇ ЛЮБОВІ
Діти страшенно цікавляться дорослим життям, а тим цей інтерес здається зайвим. Бо потім вони у виявах дитячої життєдіяльності впізнають себе.
Паркани і стовпи аж валяться від важкої лайки.
Її почули від нас.
Дороги конають, конвульсивно звиваються, мов змії, під накиданим сміттям.
Ми, українські арії, його кидали, а нове покоління віддано переймало нашу гнилу невихованість.
Вони вже змалечку п’ють спиртне і запалюють у роті паперовий циліндрик національного чи американського диму, – а ми засоромлено розглядаємо природу: від нас же і цього малюки навчилися.
Шаблею не вміємо махати. Якщо кухонним ножем –  то тільки в спину. За друга хіба що дружину його любимо…
Але вони, діти, все-таки йдуть проти наших спроб знищити їх.
В класі знайомого хлопчика на парті написано: «Я люблю тебе. Ніна» Всі посміхаються, хто прочитає. Добре так – тебе люблять. А на фундаменті в занепадницькому мікрорайоні я щасливо прочитав: «Галя – хороша дівчинка»
ДИВНІ КАРТИ  В ДІВОЧИХ РУКАХ
На Театральній площі мені зустрічалася дівчина.
Настільки часто, що навіть я, репресований афро-японець, почав звертати на неї увагу.
Але не настільки, щоби почати цікавитися її анкетою – ім’ям, батьком, особливими прикметами типу нерухомості. А потім разом з нею займатися вечорами орнітологією – пекти на вечерю різних птахів, остаточно позбавляючи Батьківщину крил.
Сьогодні ввечері знову її бачу.
Ще більш смагляву від вечірніх сутінків.
Іде і… колоду карт розгорнула віялом.
Страшенно не люблю картярів.
Особливо тих, які грають в дурня.
Через них, мабуть, уся Україна в дурнях.
Дівчина наблизилась, і у віялі я розпізнав не чирви та піки, а доларові банкноти. По сотні і наполовину менші.
«А вона нічого, – подумалося. – Смаглявочка така. Чи не Ганнусею її звати?»
КОМУНІКАБЕЛЬНІСТЬ ПО-УЖГОРОДСЬКИ
Ситуацію, що ілюструє вказану тему, спостерігав у кафе.
За його вікном, похитуючись на довгих, ослаблених алкоголем, ногах стояв  мужчина.
Другий, із середини, печально вказував чорним пальцем на нього і говорив третьому:
– Никай на того нахабу!.. Не знаю, як і підійти до нього та сказати, щоби віддав двадцятку.
Третій страшенно здивувався і встав:
– Та це ж простіше простого!
Він вийшов і через двері, залишені відчиненими, долинуло:
– Ти чому стоїш на дорозі, а двадцять гривень не віддав?
Не дочікуючись відповіді, почав всебічно обробляти кулаками довгого з такою спритністю, що той не міг дозволити собі навіть упасти на асфальт.
Коли ж тіло зрештою впало, з жеба, ніби на замовлення, випала двадцятка.
– Віддав, – зайшов у кафе боєць.
Вони замовили випити і забули про того, хто так і лежав на дорозі. На Україні пам’ятають лише тих, хто винен.
ДРУГ БРЕЖНЄВА
Зустрівся зі старим артистом. Він ще після війни, в Запоріжжі, запросто заходив до першого секретаря обкому Леоніда Брежнєва випити чаю. І не бачив у цьому нічого надзвичайного. Як і Брежнєв. Охорони не було. Треба було лише в шибку грюкнути.
Зараз він радів, що я запросто написав про нього в газеті. Я нічого в цьому особливого не бачив, а він – так.
Бо його ніхто, після Брежнєва, більше не помічав ні в Запоріжжі, ні в Черкасах, ні в Ужгороді. Хоч він вдало перевтілювався на сцені навіть у вождів – Леніна та Сталіна, і робив їх трохи людянішими, ніж вони були насправді.
– Жаль, що ви не п’єте вже горілки, – говорив артист. – А то би я ПОВІВ вас.
З останніх слів озивалися вожді, відіграні ним назавжди.
Василь ЗУБАЧ,
рядовий нелегал України