Виставка чотирьох художниць в Закарпатському обласному музеї імені Й.Бокшая вразила багатьох
У краплі води можна побачити океан, як і в крапельках людської любові — прообраз вселенського щастя, вільного від майнового вампіризму і загальної агресивної ненависті один до одного. Так думалося з перших кроків у двох залах «твердині» нашого мистецтва, що на площі Жупанатській. Там репрезентували свої роботи четверо мисткинь — Ірина Фірцак, Маріанна Малеш, Емма Левадська та Люба Слободська.
Значний підйом відчуває наразі Ірина Фірцак — племінниця знаменитого силача з Білок Івана Фірцака-Кротона. Вона проживає в Будапешті і має великий успіх своїми виставками на закордонних теренах. Не забуває і Батьківщину. «Сил доводиться витрачати багато, — скрушається, хоча й без особливого песимізму. — Переїзди, турботи і зараз спричинили до двох безсонних ночей. Але чого не зробиш до жіночого свята, в переддень якого відкрита і наша Виставка чотирьох…»
Л.Слободська до 8 Березня просто вихлюпнула на огляд усім чесні нефальшиві образки рідного Закарпаття. Її роботи «Яблука падають», «Колочавські гори», «Бузок цвіте» заставляють без жодного насильства розквітнути кожну живу душу, вийти зі стану зимової сплячки до сонячного проросту ввись. Зачаровує Маріанна Малеш своїм «Ужанським мотивом». Немовби деталізацією, певною «розшифровкою» цієї роботи бачиться її наступний митецький первісток «Ранковий туман», що виражається в максимальному наближенні природи до глядача. І кожна билинка при цьому ніжно промовляє до нас, дарує свою рослинну душу. І хто це сказав, що трава немає серця? Такі твердження видаються просто дивними після бачення дивовижних праць М.Малеш.
«Літній ранок» із сонячно-медовими полукіпками, що народився з пензля живої Люби Слободської, вселяє віру у вічне торжество буття. Додають соків до цього філософічного настрою роботи «У вирій», «Трояндовий кущ». У цю природу входить зі своїм, уже людським, психологізмом І.Фірцак портретом «Осінь Фруці», де зображений художник Атанас Фединець — син знаменитого хірурга Олександра, котрий був вихідцем із сусіднього з Фірцаківськими Білками села Раковець. Глибока за змістом і її гравюра «На працю», що показує сум вічної планиди нашого краянина — заробітчанства. І чи не в тому руслі вічних блукань світом складеться доля ще малої дівчинки («Журба у погляді»)? Тужливо і безкінечною бачиться й вічна дорога людей, які проступають з-під пера художниці тривожними силуетами («Дорога додому») . Читаєш назву і думаєш: «А де їх дім?»
Отже, «творчість чотирьох» аж ніяк не страждає поверховою ілюстративністю, легковажною грайливістю, а є глибоко філософською. Такими постають перед враженим поглядом і назавжди залишаються в душі психологічні пейзажні роботи Е.Левадської, яка з усіх пленерів забирає природу… з собою і не випускає більше: така вже жадібна до життя, його пружних і неспинних вібрацій! Це відчувається з її творів «Міжгірський мотив. Тиша», «Передчуття весни». Просто неповторною річчю є «Після дощу». Так і хочеться, щоб такою омитою від капостей нерозумних «синів» і «дочок» своїх стала нарешті вся Україна. Роботи «Вечоріє», «Вишківський краєвид», «Вечірня тиша», «На Березнянщині» — це ніби турпоходи, які вже відбулися і надали сили для кожного, хто їх побачив, а затим на собі відчув дивовижний катарсис. Органічно доповнюють ці краєвиди прекрасні натюрморти з квітами все тої ж непосидючої Ірини Фірцак — «Троянди», «Квіткові алегорії», «Квіткова вібрація». В останньому живлющому образку променисті квіти просто вливаються в сонце, а чи, може, й направду чарівно народжують його. «Сонце виросло з квітів тьоті Іри», — може при цьому сказати чуйна дитина.
Приємно засліплений сонцем, зупиняєшся біля чарівного «Озерця» Маріанни Малеш. Вона — просто олігарх вселенського масштабу. Перед нею вихідні всі національні майнові вампіри, тупі ваговози грошових мішків. Адже в тому озерці живе стільки риби, що може насититися весь світ. І при тому назавжди позбавитися нав’язливого почуття хворобливого голоду, відкрити серце для прекрасного, прийти до Духу, полетіти помислами до зірок. Бо ж кожен ладен стати і часткою «Осіннього подиху» Любові Слободської, позбавитися марноти марнот, приєднатися до її маленьких хаток, які немовби зриваються в небо, імітуючи запаленими вікнами догораюче сонце…
Як не погодитися зі словами знаменитого мистецтвознавця Людмили Біксей на відкритті, що «основні музи музейної справи — жінки»? Дійсно, члени Закарпатського професійного об’єднання художників Закарпаття показали клас, вийшовши з бурхливої «піни» постійної пленерної роботи, творчих пошуків, порівнюючи свої творчі змагання з першими злетами своїх учнів. Ці процеси справді об’єднує тільки ЛЮБОВ.
—Фантастично, коли жінки віддають свої душу і серце художній творчості, — сказав і маестро, академік Володимир Микита. — Принаймні в жодній із робіт я не бачу запозичень, на що часто хибують чоловіки. Роботи майстринь десь і прості, але — свої, чесні, заставляють поважати авторів, які створили їх.
—Нелегко далася нам ця виставка, — підсумувала відважна провідниця жіночого художнього руху Емма Левадська, — багато довелося зважити на терезах Вічності, передумати, бо ж це перша творча презентація творчості жінок нашого професійного об’єднання. В основному ви можете побачити пленерні роботи, але обіцяємо, що в майбутньому, на базі цих творів ми зробимо щось значно ліпше.
…Сумніватися не доводиться.
Василь ЗУБАЧ для “Трибуни”
