Якось не випадало відразу поділитися інформацією про подію, а потім інші розповіли про неї. Але…
Офіційно: 18 січня 2017 року в обласній спілці письменників Закарпаття відбулося вручення Всеукраїнської премії ім. Зореслава.
Лауреатами за 2016 рік стали письменники: Дмитро Кешеля(Ужгород), Микола Зимомря (Дрогобич), академік Микола Мушинка (Пряшів, Словаччина).
Неофіційно: Для мене особисто ця зустріч стала матеріалізацією УКРАЇНСЬКОСТІ у постатях і чинах. Тішуся тим, що маю в близькому дружньому колі осіб, інфікованих невиліковною любов’ю до рідної землі. Невтомних збирачів солодкого меду нашої автентичності, мозолистих трударів на тяжко ораній ниві україністики. Але вони є! І похвалюся кількома порціями того “меду” подарованими авторами. Такими різними, але такими однаковими в своєму Служінні Слову і Вітчизні.
А ще – у додаток – кільканадцять світлин, які ліпше ніж слово розкажуть про щиру, приязну і пристрасну розмову про нас, родину, про Україну.
Так цей день став минулим… історією.
…І рефлексії. Бодай пару слів про тих, кого відзначено небесним іменем Зореслава.
Дмитро Кешеля
Велике видиться здаля. У далекому (чи й ні!?) 1988 році я знайшла для себе Дмитра Кешелю із грибною всесвітньою печаллю. “Пора грибної печалі”…
А потому були ще і ще файні кошарки дивного Дмитрового слова, перемитого в чистих джерелах Роду, було щире замилування летом людських душ, заякорених у рідну землю – Матір, був сміх, самоіронія і безмежна любов до Небес і милих серцю родаків.
І я відправляла їх, ці коштовні дарунки, на втіху своїм близьким і друзям, що за горами. Відправляла за гори буденності, невіри, печалі. Бо там є така щемлива радість життя, такий нурт почувань, що переймає подих. І певність, що віра і тільки віра переведе нас “через холодні води, через пекельний вогонь, через великі болі і страждання”. Але ми будемо! Бо “Господь сотворив людину не для знищення, а для життя”. Бо так каже мудра Митрикова баба Фіскарошка. Бо цим помислом тисячоліттями живе наш народ.
Дякуємо Небесам за Ваш талант, Дмитре, а Вам – за каторжний, але такий солодкий труд, плоди якого ми споживаємо і… прозріваємо.
Микола Зимомря
Немислимо! Несамовито! І калап долу! Ви усміхнулися? Впізнали? Так, це Микола Зимомря. Він сперед Вас, а до серця вривається непогамовна енергетика горянина, нашого земляка з Міжгірщини – науковця, письменника, літературознавця, критика, культурознавця, перекладача, доктора філологічних наук, профессора, академіка АН Вищої школи України, а головне – несамовито закоханого в життя чоловіка.
Понад тисяча статей на сторінках періодичних видань, збірників, монографічних праць (признаюся, і про мене добре слово сказав!). Немислимо! Несамовито!
А тепер от “Образки Срібної Землі”. Українською і польською. Образки, в яких, як у віконцях видніється світ рідного домівства, світ високих поривів людської душі, її болів і радощів, таких простих, а часом – і незбагненних…
Та має син Верховини мольфарський дар, дар заглянути в криницю кождої душі, що постає на життєвих путівцях. І напитися з неї. І напоїти інших безцінним даром доброти і розуміння, даром Чину.
Пасують тут мені слова поета з Божої ласки Миколи Вінгранівського:
…Що ми з тобою ще одні сніги
Зимуємо на щасті, як на листі.
Нога в дорозі. Вітер з-під ноги.
І пам’ять наша – мак
в одній колисці.
Люблю маки… Люблю за їх нетривку палаючу вроду. За їх плідність, їх вічність. Дарую маки нині Вам, ювіляре. Благословенної Божої руки на пульсі Вашого життя, пане Миколо. І много немислимо творчих літ у здоров’ї, у любові і злагоді з собою і Світом, друже!
Микола Мушинка
І як ото писати про людину, коли тримаєш у руках безцінне. ошатне, кількасотсторінкове видання “У всякого своя доля…”, а в нім – його судьба – життєпис. Та ще й з автографом! Ото ж бо…
Ви бачили у морі криголам? Мене завжди заворожувала його потужність, його сила, його здатність, з вигляду така проста, ламати кригу і торувати шлях для суден, що вервечкою ідуть у фарватері. Отакий дя мене Микола. Микола Мушинка – Українець, колоритна постать, неймовірний співбесідник. Профессор, доктор філологічних наук, автор більше двох тисяч наукових та науково-популярних праць.
Та для мене Микола Мушинка – Академік по життю, по вмінню творити і утримувати лад в собі і довкола себе: в родині, в роботі, в думках, в почуваннях і в невимірній любові до України, до її духу. Для мене Микола і Магда Мушинки – взірець творення на Небесах отого цілісного неповторного “Ми” із двох потужних “Я”.
У розмові тривалістю в життя, у цій книзі – бесіді Миколи Мушинки і Ярослава Шуркали навічно зафіксовано у постатях, світлинах, слові дух світового українства, вважає Дмитро Павличко, поет – українець, духовний побратим Миколи.
У всякого своя доля… Але випірнувши з глибинних глибин судьби Миколи Мушинки усвідомлюєш – ми самі творці своєї долі і долі свого народу.
І ще. Про жертовність. Іде війна. Страшна кривава бійня за Рід, за Дух, за Україну. Тисячі юних, зрілих, ветеранів жертвують життям, кладучи його на вівтар Свободи Вітчизни. А тисячі інших – на людських сльозах і бідах вимуровують собі закапелки, де продають душі… А може й ні… Може вони їх і не мали, тих душ…
Але я про Мушинку, одну із сотень сторінок його життя. Про жертовність. Колекція картин Олекси Новаківського, яку Микола, тоді безробітний, вигнаний за націоналізм з університету, викупив за мізерну зарплатню дружини, нині коштує за висновком екпертів двісті шістдесят три тисячі доларів. Дякуючи зусиллям родини професора Мушинки зараз це одна з найбільших відомих у світі приватних колекцій творів Олекси Новаківського, яка з великим успіхом виставлялася в галереях Словаччини, України, США, Канади. Тепер це унікальне зібрання зберігається у Львові, в Меморіальному музеї Олекси Новаківського. Як дар Українському Народові.
Народе, вклонися своєму синові!
Лідія Повх-Ходанич
Буває так. Згортається душа… Їй зимно. Шукає захистку у погляді, у слові… в тремтливім пломені свічі, що в спалаху на гострому мечі… чи в рідній на плечі долоні… Їй зимно…
І я гріюся. Вмощуюся на ліжнику, загортаюся у теплу вовняну хустку, на ноги – в’язані гуцульські капці, а в руки – цілющий глінтвейн Лідиної поезії. Смакую “герані жар – у сутінковий сніг”, торкаюся каменів “що пам’ятають тисячоліття потоку”, вдивляюся в “старі горіхи кольору печалі”, шукаю разом з авторкою “примхливого птаха натхнення”, такого рідкісного в часи, “коли ідеї старіють швидше, аніж люди ”.
І гріє певність, що ми станемось! Бо є довкола люди, які не тільки щиро вірять у це, а й змагаються, аби наповнити силою слова і чину Добро, що переможе.
Це ж на нашій землі, на цілованій Господом сфері –
Смерть і пожарище, смерть і руйнація…
…Мов у темній кімнаті, з реактивів на фотопапері,
Через кров проступає нація.
Так бачить наше відродження Лідія Повх.
Ліда… Лідочка, Лідія Петрівна Повх-Ходанич. Дівчина із Верховинського бескиддя, людина “инчої породи”, яка інколи (а може завжди?!) “стає до оборони”, чи вчителька, яка “просто блукає нетрями слова”… Хто вона?
Філолог, кандидат педагогічних наук, доцент, завідувач кафедри педагогіки та психології Закарпатського ІППО, коллега, сусідка…
Та попри це – надзвичайно вразлива і тонко пульсуюча любов’ю до життя в усіх його проявах, Жінка.
Живу у світі слів.
У павутинці історій.
За стінами фраз і цитат.
У містах, населених вигаданими людьми.
У світі намальованого сонця.
І воно світить і гріє інших, Лідо, сонце твого серця. Дякую тобі за притулок, зігрівок у світлиці твоєї поезії, дякую за мужність і мудрість пустити до неї цілий світ. Усе буде добре, краянко, бо ми того варті!
Іван та Наталка Ребрики
Цей мій виплеск рефлексій, емоцій, думок на просторах неозорого поля українства і в нашому доброму товаристві, зібраному з нагоди вручення Всеукраїнської премії імені Зореслава був би неповним, якби я не згадала Івана Ребрика – письменника, директора видавництва “Ґражда” і Наталку Ребрик – літературознавця, проректора Закарпатської Академії мистецтв.
Іване, Наталко! Низько кланяємося Вам, шановна родино, за Вашу, упродовж років, копітку дослідницьку, творчу працю на ниві українства. Ви сумлінно черпаєте цілющу кришталеву воду з криниць пам’яті Роду і даєте напитися нам, нині спраглим. Будьте!
Ольга Тимофеєва
