Якось на душі не так. Може, сиро просто в той час було.
І чекати від життя не було чого.
Та раптом яскраво і тепло спалахнуло сонце, як надія народу на чергові вибори.
І я не витримав.
Відімкнув мобілку, зіскочив з крутого бережка в парк Горького, і невдовзі був біля ріки.
З іншого боку її по стежинці спускались із циганського табору до берега кози, як електорат на чолі з пастухом-депутатом.
А гірський Уж (ріка така з набережними для своїх людей) ніс свої прозорі неглибокі води по слизьким донним виступам під транспортний міст.
Я вдихнув запах прив’ялого бур’яну.
Роздягнувся.
Мене обняло, як свого, сонце. І не дивно – ніде ж не було когось іншого. Коли нема нікого – і ти набуваєш якогось значення.
А каміння на березі стільки!
Ось збирати його тільки нікому.
А ріка, ніби Україна, все проноситься мимо того, із чого можна звести храм.
Ріка-Україна – суцільний екстатичний потік із руху, зрад, риб’ячої суєти та в’ялого ворушіння придонного непотребу і водоростей.
Ріка: державні лідери та містечкові проекції
Зараз Україна схожа на єдину партію, що складається з ряду партієподібних клітин, лідери яких займаються партійним працевлаштуванням на місцях в основному людей, зношених часом. Останні – далеко не буревісники. До складу тупих пінгвінів їх теж не зарахуєш. Вони просто хочуть стабільності на нагальну вимогу своєї пригасаючої фізіології і не можуть через своє поблякле лице, як і дівки певної професії, «роздивлятися по сторонах»: ніхто ж інший ними не зацікавиться.
Хоча і без такої структуризації ядра тої чи іншої парторганізації теж не створити на місцях чогось схожого на пристойний зримий партійний форпост.
Але, на жаль, зримість, манірність і зовнішня пристойність національних партійних стад стають головними в методиці їх роботи. Продовжується, як і в часи КПРС, ігнорування ініціативних, і тому непередбачуваних людей з невтоленною пульсацією мислі, а набирають бонзи «під себе» саме «стадо». Його ж легко при слушному випадку перелічити і заткнути своєму опоненту, котрий володіє меншим «стадом», цим самим рот. Чим не конфесійні «розбірки»?
Але по таких ось наших «баранах», «членах» і сприймають на місцях ту чи іншу партію в цілому.
Хоча деякі лідери дійсно цікаві, і могли б сподіватися на ліпшу за баранячу долю в історії.
Проте за різними округлими словами, гладенькими інтерв’ю часто не бачимо ніде на українському горизонті представницького лідера, на якого можна поставити всі свої гроші на чергових виборчих «бігах», в які перманентно втягнута строката, як єврейська ковдра, Україна.
Хіба що непевний Мельниченко завис над усіма конкретною небезпечною тінню. Та ніхто з національних мудреців не захотів проспівати йому навіть у жарт: «Вибери мене, вибери мене, птиця щастя завтрашнього дня!»
Хоча свого часу, дивися, сам призабутий Кучма у виданні «Власть денег» зауважує зненацька: «Плівки Мельниченка – це спецоперація, головною ціллю якої була зміна влади в країні. І Мельниченко – не головна фігура. Він просто пішак у цій страшній для України грі».
Слава Богу, що хоч Кравчуку, Кучмі, Ющенку та їм подібним не дуже страшно. Та й кому, зрештою, страшно в нинішньому державному утворенні студентів, повій і охоронників?
І хто їх і наш провідник?
Напевно, містер Ікс?!
Відповідь може бути такою: нині ні «верхам», ні «низам» не можна занадто високо відриватися від грішної землі, не потрібно і розтягувати людей партійні квартири в єдиній «партії» – Україні. Нехай ліпше узріємо хоч когось, хто «тупо працює» на ту ж суверенну і неділиму. І тут знову правий Кучма, котрий у тому ж виданні, що згадується вище, говорить: «Працювати за принципом «свій – чужий» (він на вульгарному рівні могутньо утвердився в Західній Україні. – Авт.) не можна. Недарма ж у всьому світі, коли змінюється верхівка, вся чиновницька рать, на якій базується фундамент країни, нікуди не дівається».
Та Шарикови, котрі бажають ловити чорних котів у темних кімнатах, живуть і досі.
Як же вони набридли!
Давайте зіпремося на РОЗУМ!
* * *
А на чий розум?
Попробуй в Україні скажи, що ти розумний.
Заклюють.
Звикли до протилежного.
А серед дурнів просто жахлива конкуренція в боротьбі за право бути розумними.
Як же Україні вийти зі стану стихійної партії, де більшість завжди випадкова і непередбачувана?
Більшість населення в Україні живе минулим і пам’яттю про нього хоче пригнічувати майбутнє життя.
«Є тільки сьогодні!» – говорять японці.
І розвиваються.
Українці ж поливають солодкими сльозами вчорашнє, милуються ним, мліють, а потім переходять до ридань на тему, що завтрашнє життя буде гіршим за славне «учора».
Ридання і заповнюють те, що й повинне бути власне життям – СЬОГОДНІ.
Не варто втягуватися в цю безконечну медитацію, перетворювати національні поселення в музеї монументів славним трупам учорашніх звитяг. Не потрібно мучити ще живих бандерівця і радянського бійця. Ті, котрі проливали кров, уже й так ніколи не отримають миру в душу.
Вітайте їх, та не попробуйте ставати на чийсь бік.
А з точки зору завоювання українського «сьогодні» для самих же завзятих українців – то потрібно поділити людей, котрі задовольнились досягнутим становищем, живуть тільки минулим і роблять порожні, але постійні спроби реанімувати (хоча двічі в одну ріку не ввійдеш) його, на групи:
1) Учасники військових хвороб цивілізації;
2) Учасники національних хвороб цивілізації;
3) Учасники партійних хвороб цивілізації.
Якщо не назвати це все хворобами, не приплітаючи до теми різної лірики (червоних калин, які падають, а їх невмолимо підіймають, не заглядаючи в прогнилий корінь синіх платочків, помаранчевих носовичків; землянок, де тільки вогонь у тісній печі нагадує про дальній унормований сімейний секс) – то не створити еліти діячів, чистих і світлих людей без блискучої фольги минулого на собі, що красиво поблискує, але загалом заважає.
Згідно здоровій логіці, людська цивілізація хоче чистих людей, сонячно готових вийти за межі не лише національних, але і земних (планетарних) мотивацій. Тобто, слід залишити лише для ненормальних осіб темну гру статевих, партійних, релігійних, депутатських, олігархічних генів, і вийти на Код Всесвіту.
Різні великі книги – Біблію, Коран, Талмуд або Повне зібрання Сесій Закарпатської обласної ради – потрібно, звичайно, визнавати і надалі великими, але слід відмовити їм у праві бути зброєю в будь-яких руках, тому що це збільшує число:
1) учасників військових хвороб цивілізації;
2) учасників релігійних хвороб цивілізації і т.д. (див. вище).
А це – НЕЦИВІЛІЗОВАНО.
Тому що створювати хворих – все одно, що творити царство тіней на живій Землі.
Якщо так робите, помахуючи кадилом – то потрібно під церквами розставити силами різних конфесій і їх прибічників із числа захопленого плебсу масивні котли з киплячою смолою і кидати хворих туди, не очікуючи Страшного Суду, полегшуючи болі вкинутих співанням псалмів або криками муедзинів.
Але таким Сусаніним – провідникам у болото або тупик – у нас віддають усе. Гроші та можливості.
Вони й ведуть.
А мудреці отримують копійки за те, що вартує тисяч і тисяч. Навіть якщо мудреці національні, а не сіонські.
Тому просто необхідне активне моделювання антихворобних структур, які діють у межах існуючих утворень адміністративно-національного плану (держав) і якісно змінюють, зміцнюють їх.
А поки Україна мовбито одна партія, в якій загнивають і бродять сотні партієподібних ретро-клітин: радянських, бандерівських, козацьких, махновських.
А Дніпро тече собі.
І кручі стоять. І не стали крутішими. Хіба трохи обсипалися.
Та Шевченко вже зовсім інший. Забиває в Італії голи, як його однофамілець Тарас заробляв свої національні бали в Росії, використовуючи москалів в українських інтересах. Та повертатися Шевченкам у химерну Україну захочеться нині хіба в дерев’яному бушлаті. Так було в 19-му столітті, така ситуація і в 21-му.
Такий вже у нас «круговорот біоенергії» – «пранавінімайя», якщо згадати йогів. Тому й далеко нам до «чирам дживаті» – «вічного життя». А потрібна, дуже потрібна автотерапія – самозцілення.
* * *
Та літо.
І ріка Україна все мимо.
А камені на березі для храму якщо збирати – то, крім мене, нікого і нема.
– Ну і х.. з ним! – говорю я голосом українця нового покоління і тягну перший слизький камінь на високий горб.
Василь ЗУБАЧ