Доктор юридичних наук, професор УжНУ Василь Лемак риторично запитує: “Де законопроекти про реформу міліції? Міліція потребує реформ, а не чергової кампанії”.
Міліція, яка після Врадіївки опинилася в центрі суспільної уваги, напевно, все таки не найгірший сегмент державної машини. В міру доступності ресурсів і в рамках пострадянських уявлень більшість її співробітників протистоїть злочинності. Правдою є і те, що як інституція вона потребує негайного реформування в різних напрямах, особливо щодо деполітизації та внутрішньої організації роботи.

Якби це не було для нас звично, але в європейських державах міністри внутрішніх справ безпосередньо не управляють поліцейськими підрозділами. Бо міністр (цивільна особа чи кадровий офіцер) – це завжди політик і безпосереднє підпорядкування йому поліцейських політизує провідну правоохоронну інституцію. З іншого боку, діяльність міліції мусить стати предметом цивільного контролю. Останній здійснюється не лише громадськими радами, громадськими організаціями чи омбудсменом. В основі цивільного контролю – жорсткий парламентський контроль, контроль сильного парламенту. Якщо в країні парламент слабкий настільки, що і Уряд виявляється за межами його контролю, то маємо практично неконтрольовану правоохоронну сферу.

Іще одне – критерії оцінювання ефективності поліцейських. Не відсотки кримінальних проваджень за секторами суспільства і навіть не відсоток розкритих злочинів, а ступінь довіри з боку населення має стати головним критерієм їх роботи.
Разом із тим, попри критику (часом справедливу) діяльності міліції, не бачимо запропонованих законопроектів щодо її системної реформи ні з боку урядових політичних сил, ні з боку опозиції. Місяць після подій у Врадіївці минає без зусиль у цьому напрямі, якщо не брати до уваги законопроект щодо «виборності» начальників міліції, внесений Соболєвим С.В.