«3 смерті, 4 важко травмованих, десятки потерпілих за участі Рейсового автобусу  міжнародного сполучення Прага-Ужгород…».  Ще декілька  місяців потому такі новини віднесли б  до рубрики «Надзвичайних»… Проте на сьогоднішній день реальність все більше нагадує кримінальну хроніку. Як писав у своїх романах Михайло Стельмах: «Людину смертю не здивуєш, не налякаєш знищенням митця».  Звісно не налякаєш, звісно не здивуєш… До поки безпосередньо не торкнеться власних  дітей, родичів чи близьких…!!!

Так, 31 січня 2015 року почувши із засобів масової інформації новину  про рейсовий автобус «Прага – Ужгород» який  через негоду потрапив у ДТП –  серце матері  відчуло лихо. Паніка, тривога, занепокоєння, страх та небажання вірити в почуте затьмарювали розум. «Мої діти, цього не може бути, скажіть що це не так» – шепотіла  невтішно мати, яка ще хвилину назад була сповнена радощами від передчуття довгоочікуваної зустрічі з доньками. Спроби заспокоїтись були марними. Крім інформації  що пасажирський автобус через непогоду потрапив у смертельну ДТП в інтернеті більше нічого сказано не було. Отож, не гаючи ні секунди зі сльозами на очах та тривогою на душі, з надією дізнатись більше інформації зібралась мати на автостанцію.

Здивуванню не було меж коли дівчина в касі стримано та впевнено повідомила що всі рейсі на контролі. Інформацією про ДТП за участі пасажирів вона не володіла. На ту мить, дуже хотілось повірити її словам, адже вона працівник автостанції і напевне володіє достовірною оперативною інформацією. Проте серце матері не обдуриш, воно відчувало лихо. Вирішила звернутись до диспетчера автобусної станції. Пояснивши ситуацію у відповідь нічого нового не почула: « Усі рейси на контролі, про ДТП мови йти не може, Міжнародний рейс «Прага-Ужгород-Рахів» прибуде до платформи згідно графіку руху». Важко було зрозуміти де правда: з одного боку автостанція, диспетчер, касири які стверджують що все під контролем, з іншого –  переповнений інтернет з інформацією про ДТП, відключені телефони доньок та невпинна тривога на душі. Мати в розпачі не стримала сліз, адже мова йде про рідних дітей. Диспетчер перейнялась стурбованістю жінки, хоча й була впевнена що це помилкова інформація.  Все ж таки вирішила зробити телефонний дзвінок. Чито був керівник підрозділу, чито начальник станції – не зрозуміло, проте після телефонного дзвінка диспетчер вибачилась і так  по-жіночому, з співчуттям,  обережністю та хвилюванням повідомила що  в Ужгородському аеропорту також існує  автостанція інформацією про яку вона не володіє, оскільки це повністю відокремлена структура. Порекомендувала звернутись за довідкою туди. Нічого бідолашна мати не зрозуміла, оскільки про існування автостанції в Міжнародному аеропорту Ужгород ніколи і гадки не мала. Але найголовніше на ту мить було інше – дізнатись інформацію про постраждалих і якомога швидше  потрапити до своїх студенток-красунь-доньок і переконатись що з ними все гаразд.

Бажаному не було шансів здійснитись. В Міжнародному аеропорту Ужгород, який по сумісництву як виявилось ще й являється  автостанцією мене зустріла абсолютна  тиша.  Жодного, наголошую на слові ЖОДНОГО робітника не було. Ні диспетчера, ні управлінського персоналу, ні навіть касира у будці з дивною назвою «Автостанція. Ужгород – Аеропорт».

Звертаюсь до керівництва області!

Скажіть будь-ласка : «Скільки коштує людське життя?». У Вас є діти, у вас ростуть онуки…  Уявіть себе на моєму місці? – Невже їх доля байдужа для вас… Відколи на Україні людські життя знецінені… Ми прагнем до євроінтеграції, ми намагаємось   наслідувати досвід розвинутих країн світу.  А в пріоритеті залишаєм гроші, свідомо провокуючи процвітання корупції на всіх рівнях. «Наша країна – суцільна руїна» – вкотре переконуюсь в словах талановитого співака Андрія Кузьменка.

В розвинутих країнах світу коли трапляються надзвичайні ситуації, а тим паче з летальними наслідками, працює цілодобова гаряча лінія, ведеться список загиблих, постраждалих, працює постійний зворотній зв’язок. Керівники підрозділів, психологи, журналісти, волонтери, громадськість –  всі підключаються для того щоб максимально допомогти  всім постраждалим та  родичам які  потребують підтримки та порятунку.

Натомість на Україні при надзвичайній ситуації усі навколо занурюються в пісок і чекають… Чекають доки згасне розголос, доки наступить тиша , доки буде можливість активно продовжувати впроваджувати в життя корумповані схеми дерибану і розкрадання, вщент ігноруючи життя та безпеку населення.

Хто пояснить законність існування примарного вокзалу з відсутнім персоналом, з відсутнім диспетчером, інформаційної довідки, керівництва в кінці кінців…?! До яких пір населення має страждати і терпіти безлад та  ігнорування діючого законодавства ?

Шановний Арсенію Петровичу, увесь світ знає про ваше намагання змінити країну на краще, дайте відповідь: «Як , для чого, і найголовніше КОМУ потрібна автостанція «на папері» і фактична її відсутність в дійсності»? Шановний Міністре транспорту України, підскажіть,  хто компенсує мої переживання і біль? Ваша бездушність, безсердечність, халатність та жорстокість – вражає! Переконана, вам байдуже, проте з моїми доньками все обійшлось… Вони вже  вдома…

Це звернення – не скарга, і результату від нього особливого не очікую… По суті навіть і відповідати  не потрібно… Це крик душі, це біль серця, це розпач матері та  розчарування патріота…!!! Слава Україні!

З повагою,

мама…