3 березня 1945 р. у с. Кальник Мукачівського району, в сім’ї Михайла і Поліни (дівоче прізвище Вакерич) Федаки народився син Павло, якому, услід за старшими братами Михайлом (відійшов у вічність 11 січня 2020 р.) і Дмитром (помер 11 жовтня 2016 р.) судилося продовжити славні традиції роду і стати визначним вченим-етнолоґом, істориком, краєзнавцем, музеолоґом, громадським, культурним і політичним діячем, незмінним з часу відродження (1990) упродовж наступних 26 років (2017) головою найстарішої і найзаслуженішої української громадської організації Закарпаття — крайового куль­турно-освітнього товариства «Просвіта», яке в нинішньому році відзначає своє славне 100‑річчя. З початку 2017 р. він став Почесним головою товариства, передавши очільництво в ньому у достойні руки — сину Павлові — історику, етнолоґу, громадсько-культурному і політичному діячу, редактору, педаґоґу.

1963 р. закінчив Кальницьку середню школу, а у 1968 — з відзнакою українське відділення філологічного факультету Ужгородського державного університету.

На початку червня 1968 р. зарахований старшим науковим співробітником відділу народного дерев’яного зодчества та етнографії Закарпатського краєзнавчого музею, на базі якого створювався обласний музей народної архітектури та побуту в Ужгороді. З 10 листопада 1969 р. — завідувач науково-експозиційним відділом, з 15 жовтня 1971 р. до 6 квітня 1981 р. — заступник директора з наукової роботи Закарпатського музею народної архітектури та побуту, з 6 квітня 1981 р. до 30 квітня 2009 р. — заступник директора з наукової роботи Закарпатського краєзнавчого музею, з 5 травня 2009 р. до 27 січня 2012 р. — генеральний директор Національного музею народної архітектури та побуту України.

У лютому 1984 р., в Інституті етнографії, фольклору та мистецтвознавства АН Білоруської РСР (Мінськ) захистив дисертацію на здобуття наукового ступеня кандидата історичних наук за спеціальністю «етнографія» (тема роботи «Селянські будівлі українців Закарпаття ХІХ — початку ХХ ст.»), а у травні 2009 р., в Інституті мистецтвознавства, фольклористики та етнолоґії НАН України (м.Київ) — дисертацію на здобуття наукового ступеня доктора історичних наук за спеціальністю «етнологія» (тема дослідження «Народне житло українців Закарпаття ХVІІІ‑ХХ століть»).

Павло Федака був одним з фундаторів Закарпатського музею народної архітектури та побуту і відіграв визначну роль у його створенні та розвитку У численних виїздах та експедиціях провів етнографічне обстеження понад 400 сіл у різних районах Закарпаття, зафіксував і описав сотні пам’яток народного будівництва 18 — першої половини 20 ст., частина з яких встановлена в експозиціях Закарпатського музею народної архітектури та побуту, Львівського музею народної архітектури та побуту, Національного музею народної архітектури та побуту України, зібрав особисто для Закарпатського скансену понад 3 тисячі цінних експонатів — виробів народного мистецтва, знарядь праці, предметів побуту тощо. Автор інтер’єрів та екстер’єрів 11 садиб, церкви, водяного млина, кузні, корчми та інших об’єктів цього музею. Був також науковим консультантом створення експозицій зони «Карпати» і підзони «Закарпаття» у Державному (нині Національному) музеї народної архітектури та побуту України в Києві та Львівському музеї народної архітектури та побуту, ініціатором і організатором створення локальних етнографічних музеїв під відкритим небом у селах Закарпаття (12 музеїв на базі старовинних садиб, церков, водяних млинів тощо).

Працюючи в обласному краєзнавчому музеї, став ініціатором створення і автором концепції, структури та тематичного плану експозиції меморіального музею Президента Карпатської України, Героя України Авґустина Волошина, урочисто відкритого в Ужгородському замку 14 березня 2002 р., організатором і науковим керівником широкомасштабного краєзнавчого обстеження сіл Закарпатської області, проведеного науковими працівниками Закарпатського краєзнавчого музею у 1994-2008 роках, засновником, укладачем і науковим редактором 8‑ми випусків наукового збірника Закарпатського краєзнавчого музею (1995‑2008), автором концепції нової експозиції Закарпатського краєзнавчого музею (1989‑1990), ініціатором створення, автором концепції і тематичної структури Закарпатського історико-культурного музею-заповідника (1987‑1989) та ін. Останні два ґрандіозні наукові проекти, через різні причини, на жаль, свого втілення у життя не отримали.

До його помітних здобутків на посаді директора Національного музею народної архітектури та побуту України слід віднести: проведення у жовтні 2009 р. міжнародної наукової конференції «Народна культура України: традиції і сучасність» за участі 108 народознавців з різних областей України та 5-ти європейських країн, укладення, редагування та видання у 2010 р. поважного наукового збірника матеріалів цієї конференції обсягом 60 обліково-видавничих аркушів, організацію у жовтні 2011 р. міжнародної наукової конференції «Проблеми дослідження, збереження, охорони і популяризації пам’яток народної архітектури України» за участю 80 етнологів і музеєзнавців з більшості областей України та 4 європейських країн; укладення, редагування та видання у 2011 р. унікального наукового збірника «Джерела до української етнології» (матеріали польових досліджень працівників музею, починаючи з 1969 р.) — першого такого видання в історії музею; реставрацію за рахунок зароблених музеєм коштів понад 70 стародавніх пам’яток (будівель-експонатів); організацію більш як 60 традиційних велелюдних народних свят, днів народних майстрів, промислів і ремесел; розробку концепції розвитку музею та програми його подальшої діяльності; детальне обґрунтування прикладного характеру досліджень музею, шляхів оживлення експозицій за рахунок приведення у дію водяних і вітряних млинів, кузні, олійниць тощо; запровадження для екскурсійного обслуговування, зважаючи на величезну територію (130 га), електромобілів — вперше в історії музею та ін.

Ювіляр є автором і співавтором 42 книжок і брошур наукового, науково-популярного, краєзнавчого та іншого характеру, серед них — «Народне житло українців Закарпаття ХVІІІ‑ХХ століть» (два видання — 2005 і 2008 р.), «Народна архітектура Українських Карпат ХV‑ХХ століть» (1987, у співавторстві), «Гуцульщина» (1987, у співавторстві), «Пам’ять рідної землі» (1996), «Пам’ятки Замкової гори» (1999), чотирьох путівників по експозиції Закарпатського музею народної архітектури та побуту (1971, 1981, 1986, 2012), двох путівників по експозиції Закарпатського краєзнавчого музею (2004, 2006), «Нарис історії товариства «Просвіта» Карпатської Русі-України (1920-1939)» (1991) «Народний Дім «Просвіти» в Ужгороді» (2008), «Відроджена «Просвіта»: двадцять років на шляху державотворення» (2010), «Берегиня розумного, доброго, вічного: До 25‑річчя відродження крайового товариства «Просвіта» (2015) та ін. Підготував до друку ґрунтовну працю «Закарпатська «Просвіта» у постатях її діячів (1920‑1939)», яка повинна побачити світ до 100‑річчя заснування на Закарпатті товариства «Просвіта». У ній, крім розсяглої вступної статті, поміщено 101 нарис про визначні персоналії та подано імена ще близько 800 активних учасників просвітянського руху 20‑30‑х років ХХ та 90‑х років ХХ — першого 20‑річчя ХХІ ст.

Вчений також є упорядником і науковим редактором 49 наукових збірників, матеріалів наукових конференцій, календарів-альманахів «Просвіти» та інших видань, автором понад 400 наукових і більш як 1350 науково-популярних, інформаційних, публіцистичних статей з проблем етнолоґії, етнографії, краєзнавства, музеєзнавства, скансенознавства, пам’яткознавства, геральдики, історії культури, громадсько-політичного життя та ін., організатором численних наукових і науково-практичних конференцій з питань краєзнавства і народознавства та учасником понад 70-ти міжнародних, всеукраїнських і регіональних наукових конференцій, автором і співавтором понад 40 музейних експозицій, стаціонарних виставок та ін.

Крім визначних здобутків на ниві української етнології, музейництва, історичного краєзнавства, помітний внесок ювіляра і в громадсько-політичне та культурне життя області.

Він був членом оргкомітету і делегатом установчого з’їзду Народного Руху України за перебудову (8-10 вересня 1989 р. у Києві),  головою Ужгородської міської і заступником голови Закарпатської крайової організації Народного Руху України (1989‑1991), організатором і учасником усіх значних громадсько-політичних акцій в Ужгороді й області за незалежність України (1989‑1991), у 1990 1994 рр. — депутатом Ужгородської міської ради, очолював депутатську комісію з питань культури і духовності та депутатську фракцію Руху, яка домоглася прийняття на сесії рішення про встановлення над будівлею ради 14 червня 1990 р. синьо-жовтого прапора, декларації про перехід влади в Ужгороді від міському компартії до міської ради, перейменування вулиць і площ міста тоталітарного характеру на назви, пов’язані з місцевою та загальноукраїнською історією і культурою й ін.

Слід згадати, що був він і головою Ужгородського осередку Українського геральдичного товариства та товариства «Лемківщина», членом правління обласної організації Українського товариства охорони пам’яток історії і культури, у 1997‑2011 рр. — головою Закарпатської обласної організації та членом правління Національної спілки краєзнавців України.

Особливо великі заслуги Павла Федаки у відродженні та діяльності крайового товариства «Просвіта», починаючи з 1990 р. і до нинішніх днів. Зокрема, він взяв найактивнішу участь у боротьбі за повернення у власність «Просвіти» Народного Дому в Ужгороді (1990‑1997), став ініціатором заснування просвітянської бібліотеки (1991), Книги пам’яті і Почесного членства «Просвіти» (1991), премії ім. Президента Карпатської  України о. А.Волошина (2000), чотириголосого змішаного хору (1999) і чоловічого вокального ансамблю «Просвіти» (2005), в яких незмінно співав у теноровій партії, став організатором і найактивнішим автором видань «Просвіти» (92 книги і брошури), організатором і активним учасником понад 300 масових заходів в обласному центрі, зокрема, Народному Домі, та в містах і селах різних районів краю, присвячених пам’ятним датам української історії та визначним постатям рідного краю тощо.

Про його авторитет і суспільне визнання свідчить обрання делегатом І Конгресу українців незалежних держав (Київ, січень 1992 р.), І Всесвітнього форуму українців (Київ, серпень 1992 р.), включення до обласних оргкомітетів з відзначення пам’ятних дат та ювілеїв визначних постатей вітчизняної історії, до редколегій знакових обласних видань («Реабілітовані історією» та ін.) тощо.

Нині не можна не згадати і його послідовність та рішучість у відстоюванні національних і державних інтересів українців.

Скільки ворожих стріл довелося йому відбити, скільки потуг недругів усунути його з громадсько-політичного і культурного життя подолано, скільки доносів, наклепів, вигадок, інсинуацій ним спростовано — своєю самовідданою і плідною працею в ім’я України, для добра українського народу! Ця сторінка його життя і діяльності, можливо і неювілейна, варта окремого слова — голосного і вдячного.

Багаторічна та плідна праця ювіляра частково визнана і відзначена. Він нагороджений орденом «За заслуги» IIІ ступеня (2001 р.), Подякою Президента України (2009 р.), медаллю «20 років незалежності України» (2011 р.), Почесними грамотами Міністерства культури України та ЦК профспілки працівників культури, Закарпатської обласної ради та Закарпатської ОДА, різних громадських організацій. Також є лауреатом Всеукраїнської премії в галузі фольклористики та етнографії ім. Павла Чубинського (1999 р.) та премії ім. Президента Карпатської України, Героя України Августина Волошина (2001 р.). У 2009 р. обраний Почесним громадянином м. Ужгород.

Та найбільшою нагородою для нього є праця для людей. Біобіліографічний покажчик «Павло Федака», який побачив світ до 70‑річчя від дня його народження, нараховував 2939 позицій з життя і діяльності вченого, краєзнавця, музеєзнавця, громадського, культурного і політичного діяча.

Нині, через 5 років, це число зросло майже на 400 одиниць і становить понад 3330 творчих позицій ювіляра. А це означає, що він не збирається спочивати на лаврах минулого, що є ще порох у порохівниці та нестримне бажання і надалі засівати рідну землю зернами розумного, доброго, вічного.

Побажаймо йому, невтомному трудівникові і патріоту, його чудовій родині, рідним і близьким, здоров’я і наснаги та подальшої плідної праці на ниві Просвіти — на радість людям, для добра рідного українського народу!

З роси та з води, дорогий ювіляре!

Рада Закарпатського крайового товариства “Просвіта”