Професор Луїджі Сантопаоло: «Якщо Бог – це любов, то на Закарпатті я знайшов Його»

Професор Луїджі Сантопаоло: «Якщо Бог – це любов, то на Закарпатті я знайшов Його»

Нещодавно до Закарпаття із лекціями навідався відомий європейський бібліст, професор Біблійного інституту при Понтифіку у Римі, Луїджі Сантопаоло. 

Для Срібної Землі та Ужгорода – це без перебільшення неординарна подія, адже наш край не так часто відвідують знаменитості. Наскільки титулований науковець – настільки проста і невимушена у спілкуванні людина, яка випромінює світло, очі якої пломеніють любов‘ю до ближнього. Він уміє так доступно донести до аудиторії біблійні тексти, так захопливо повести лабіринтами історії, яка запечатана у Святому Письмі, що мимоволі відчуваєш себе причетним до Священної Історії. Без догм, книжності, високопарності і зайвої філософії. Йому можна вірити, у його розповідях Ісус –  живий, а не персонаж із запиленого фоліанта. Він не переконує, а тільки проповідує Євангеліє і звіщає Добру Новину. Він дивиться у серце людини, де шукає і бачить Спасителя. І стверджує, що чужих людей для нього не існує, бо всі ми – брати і сестри у Христі, достойні найбільшої любові. Професор Сантопаоло провів у нашому краї цілий місяць, по вуха закохався у нього, прикипів серцем до наших краян, тому мріє повернутися знову, щоб запалити якомога більше закарпатських сердець любов‘ю і вдячністю до Господа. 

Про Начало Начал –  Небесного Отця, Його Слово, про те, як реагувати на виклики сучасного світу та його враження від Закарпаття бесідую з великим диваком, – як він сам себе називає, – і людиною Світла, мудрецем наших часів,  професором Луїджі Сантопаоло.

  • Професоре, уже майже 2 роки ми живемо у дивних часах, коли Коронавірус вніс свої корективи  і припинив чимало ініціатив Церкви…

Це правда. Припинилося чимало інціатив з Євангелізації. Фактично досі законодавством у Європі було заборонено масові зібрання.  Винятком були тільки Меси і катехизація дітей. Але цього надзвичайно мало, бо ми навіть не могли зустрічатися із батьками тих дітей, які йшли до Першого Святого Причастя. Раніше це був дуже цікавий спосіб проповідувати Євангеліє і для дорослих, які інколи  через такі зустрічі трохи наближалися до віри. Ми не мали змоги робити приготування до Літургії із читцями, а катехична школа досі зачинена. Надіюся, що у цьому церковному році все зміниться. У нас є воля для цього, але питання: чи повернуться люди? Маю такі побоювання після того, як прочитав у нас, на парафії (в Неаполі – авт.) низку катехизмів і з сумом мусив констатувати, що людей приходило менше. І вони вже наче і не звикли до оффлайн-зустрічей і мають якісь побоювання стосовно цього. 

  • Скажіть, будь ласка, а як Ви прийшли до Бога і яку роль відіграло Слово Боже в історії Вашого навернення?

У мене своєрідна історія. Я походжу із традиційної італійської католицької родини, де всі члени сім‘ї завжди вірили у Бога. Однак це була віра, яку передають дітям через традицію… У мене дуже рано помер батько, коли мені було всього 2 роки, і це стало для мене  найголовнішим досвідом в контексті того, як я відношуся до віри. Адже коли помирає найрідніша людина – виникають глибокі питання стосовно життя і твого місця в ньому. Позаяк це наче померла половина тебе, адже кожна людина взяла половину генів від тата, а іншу – від мами. І виникає таке відчуття, що вже від народження твій путь веде до землі, до черв‘яків. Природно, на якийсь час я трохи відійшов від віри, адже вважав несправедливим, що така маленька дитина вже має втратити батька. Для мене це було нонсенсом.

Коли мені виповнилося 17-ть – я дізнався про неймовірну річ: одна монахиня із моєї парафії, яка вже на той час померла, не просто багато років допомагала моїй мамі фінансово, а вона ще й заплатила за моє навчання. Проте вона взяла з мами обітницю, що та нічого не скаже мені та брату, допоки вона жива. І тоді я зрозумів, що Господь піклується про мене навіть тоді, коли я про це не здогадуюся. З іншого боку мене огорнуло почуття провини, тому що я ніколи не навідував сестру Катерину, хоч мама і просила мене про це. А тепер вона померла і мені було більше нікому подякувати за багаторічну турботу. Потім до мене прийшло розуміння, що можна любити когось так, що людина навіть не буде здогадуватися про це. Ба більше: можна любити навіть поза смертю, яка не є перешкодою для любові. Сестра Катерина померла, а її любов залишилася, бо я досі живу з вдячністю до неї. І на Ваше запитання про вплив Слова Божого на мене, відповім Вам словами Ісуса: «Все пройде, а моє Слово залишиться або небо і земля пройдуть, слова ж мої не пройдуть» (Мр.13,31). Тепер я розумію: що це значить – Бог є любов, яка не проходить і смерть не має над нею влади. Тому Слово Боже для мене – школа, де я вчуся це розіміти. 

Є також інший момент. У мене є один текст зі Священного Писання, який є своєрідним орієнтиром чи уставом мого життя. Я читаю його практично щодня і навіть приклеїв його біля свого ліжка, оскільки вважаю його найголовнішим.  Отже, після того, як я відкрив, що Бог любить мене, я став запитувати себе: чи люблю я своїх братів і сестер так само сильно, як Господь полюбив мене. Це текст із Буття про Каїна та Авеля. Читаючи цю розповідь про двох братів, у мене виникає чимало запитань, чільним серед яких є: чи є я сторожем мого брата (Бут.4,9)? Адже найголовнішим у житті, разом із любов’ю, є братерство. І після того, як я відкрив, що Господь може любити і турбуватися про мене навіть тоді, коли я про це не знаю, і, бачачи довкола багато людей, які шукають Божої любові, я збагнув, що прийшла моя пора, аби я став тим інструментом, як свого часу сестра Катерина, через який люди будуть пізнавати Всевишнього і Його любов. Я роблю це через те, що Бог так сильно полюбив мене, що я не можу цю безумовну любов тримати у собі, я мушу ділитися нею! Найважливіше у цьому процесі робити все непомітно, адже любов має бути скромною, а не кричати про себе. Наша радість буде повна, коли ми станемо перед Господом і відкриємо, як ми любили і як любили нас, хоч ми навіть не здогадувалися про це. 

  • Ви багато їздите світом, євангелізовуючи людей. Ви робите це надзвичайно автентично, у тільки Вам притаманній легкій, без зайвого догматизму, формі. Яку мету Ви переслідуєте такими своїми подорожами?

Як я вже казав: Слово Боже – це ключ до любові Господа. Якщо відверто – я не переслідую жодної цілі. Я – жахливий егоїст, тому що під час кожної зустрічі я отримую більше, ніж даю. Так, я проповідую Слово, це приносить, можливо, користь тим людям, яких я зустрічаю на своєму шляху, але навзаєм я отримую великі порції любові. І це дуже гарно. Тому якщо і є якась ціль у цьому всьому, то це – краса і радість, яку я від цього отримую.  Чесно кажучи, я не маю на меті, щоб люди покаялися, бо я сам повинен покаятися. У мене нема місіонерської візії і я не примушую братів-православних, серед яких також проповідую,  ставати католиками. Я просто хочу, щоб ми стали одним цілим у Слові Божому.

  • А як ці християнські вояжі відбуваються у Вас практично  і на чиї запрошення? Адже сьогодні Ви – в Греції, завтра – у Варшаві, післязавтра в Сибіру… 

Все відбувається через зустрічі. Я викладаю Святе Письмо у Папському Біблійному інституті і там я зустрічаю багато людей. Мене не цікавить просто викладати їм, я хочу познайомитися з ними, як з особистостями. Наприклад, так я познайомився з о. Романом Курахом і через цю зустріч мені вдалося цьогоріч приїхати в Україну. У Сибір, де я також щороку проповідую, я потрапив через одну викладачку з Казахстану, де я своєю чергою колись давав уроки італійської, щоб підзаробити, будучи студентом. Вона мене запитала: чи не хочу я приїхати із лекціями в Новокузнецьк, звідки вона родом і  я відповів ствердно. І так було завжди. Коли я зустрічав людей – мене, передовсім, цікавило їх життя, я хотів потрапити у місця, звідки вони родом. Але моє життя – це Слово Боже, тому коли я  приїжджаю кудись, то починаю проповідувати Царство Боже, що гряде. Спочатку я навіть не знаю, як це буде виглядати у практичній площині, але Господь допомагає мені. Він створив нас і Він хоче, щоб ми зустрілися, щоб знали один одного. Насправді найголовніше – це зустріч з людиною і щоб ніхто не пройшов через наші життя мимо, непоміченим, залишеним поза увагою. Я щиро бажаю всім: знайти час поспілкуватися з усіма, адже через звичайну розмову виходять великі діла і стаються неординарні події. 

  • Ви, безперечно, володієте особливим Даром переконання, що, здається, можете достукатися до кожного серця. Як  це у Вас виходить?

Я просто хочу передати те, що відчуваю, людині, яка знаходиться переді мною. Це не просто розумний процес, кінцевою ціллю якого є розуміння. Я би хотів, щоб люди відчували те, що я відчуваю. Я дуже рідко проповідую Євангеліє людям, яких зовсім не знаю. Я мушу хоч щось знати про цих людей. Мені подобається звертатися до людей, із якими я знайомий, мені важливо знати їхні імена… Думаю, у цьому вся суть і люди відчувають цю близькість і мою доступність. Я вірю в Бога, я вірю в те, що Господь став людиною. Відтак при кожній зустрічі з новою особою я зустрічаю більше Бога. І, відповідно, якщо я пропускаю хоча б одну людину, – я пропускаю трішки Небесного Отця. 

  • Нас звела доля під час однієї онлайн-зустрічі у форматі «Lectio Divina», яку з Ужгорода модерує о. Роман Курах, а Ви – з Італії. Цей старовинний метод веде за собою все більше людей, допомагаючи їм глибше пізнавати Доброго Бога, милосердя і любов Якого бездонні. Чим є ця християнська формація для Вас?

Я вірю в цей метод. У нас була одна велика проблема до 2-го Ватиканського Собору. А саме – участь Народу Божого у життєдіяльності Церкви була обмеженою. Ми могли молитися Божественну Літургію і все. У нас не було багато можливостей у світлі релігійного виховання, для мирян майже не було шансу вступити на богословські факультети. Те, що брати і сестри можуть вивчати Слово Боже, заглиблюватися в Нього, є ознакою новизни Церкви або її повернення до початків. «Lectio Divina» – це такий домашній спосіб читання Священного Письма, який дарує вірникам своєрідну інтимність , близькість Божого Слова. І таким чином люди розуміють, що Святе Письмо – це не виключна прерогатива Церкви, напроти: це те, що супроводжує людину щодня, у будь-якому місці.  Коли миряни зустрічаються, щоби розважати над Словом, – це дає завжди плоди. А найголовнішим плодом є усвідомлення, що Слово Боже читається не лише у неділю, у Храмі, а щодня, постійно і не уривками, а читається вся Біблія. І в якийсь момент людина розуміє, що їй потрібна допомога у цьому. А колективні читання роблять цей процес красивішим. Йдеться про красу спільноти, де братів і сестер гуртує Слово.

  • На запрошення свого доброго друга, о. Романа Кураха Ви вперше завітали до Ужгорода, де провели цілий місяць. Це безпрецендентно багато для такої супкрзайнятої людини, як Ви. Які враження маєте від нашого міста, краю?

Я досі не перестаю дякувати Господу за те, що дозволив мені потрапити в Ужгород. Це був прекрасний досвід. Справа в тім, що я, як звичайно, мав проповідувати цього літа в Сибіру, але через ковідні обмеження поїздка не вдалася. Але я не міг сидіти на місці. Я мусив проповідувати Євангеліє. І так сталося, що я в одного спільного знайомого, о. Ярослава Чайківського, який служить у Венеції, попросив контактні дані до о. Романа Кураха, із яким я невідкладно зв‘язався. Я сказав йому, що хотів би вчити українську мову, так як моя племінниця – наполовину українка і, можливо, принагідно проповідувати чи викладати в семінарії. Отець Роман відразу позитивно відреагував на мій запит. Вони з отцем-ректором Петром Берешем мені все організували. Просто так, заради Бога… І я приїхав.  Усі вони – священики, семінаристи, Народ Божий дарували мені таку любов, яку я не міг передбачити. Я мав навіть за честь святкувати цього року свій день народження  серед братів і сестер із Ужгорода. Якщо відверто:я відмічаю цей день зазвичай, але такого свята у мене не було ніколи у житті! Так багато людей прийшло мене привітати, я несподівано отримав чимало подарунків, які тепер завжди зі мною. А отець-ректор Петро став для мене справжнім життєвим орієнтиром, бо він піклувався про мене, як батько про сина. Окрім того брати-семінаристи огорнули мене такою турботою, що я відчував себе цілий місяць абсолютно і безумовно улюбленим. Це така радість! Якщо Бог – любов, то я на Закарпатті знайшов Бога. Тепер Всевишній живе для мене на Закарпатті! Тому я дуже сумую за Вашим прекрасним краєм і мрію невдовзі повернутися туди. На Закарпатті все гарно: мальовнича природа, пам‘ятки архітектури, надзвичайно смачна їжа… Але це все – ніщо у порівнянні з красою місцевих людей. Тут багато посмішок, але й багато сліз. Тобто багато щирих емоцій, які стали такими рідкісними у сучасному світі. І це був цілий місяць  дивовижних емоцій, які я досі зберігаю у своєму серці. 

  • Проявами непідробних емоцій ми , українці, дуже схожі з вами, італійцями. Чи помічаєте ще якісь спільні риси між нашими народами?

Ми – веселі нації і це добре. Що нас ще єднає, – це те, що ми дуже глибоко відносимося до життя, до Бога. І любимо безмежно та безумовно. Це благодать від Господа, яку ми, вочевидь, не заслужили, але отримали від Нього як дар. 

  • Як навчитися любити своїх ворогів, про що нас просить Ісус?

Маю дуже просту пораду щодо цього: потрібно знайти гарні моменти, пов‘язані із людьми, яких ми не любимо. Слід знайти можливість робити з такими людьми щось красиве. Таким чином отримаємо спільні спогади про приємні і корисні справи і тоді ми вже не зможемо до кінця не любити їх. Чим більше таких моментів – тим менше нелюбові до певних людей. Часом потрібно заздалегідь організувати такі зближення, руйнуючи відстані між людьми. Чому погані люди уміють планувати зло, а хороші не можуть запланувати добро? Я думаю, що Каїн ніколи не сидів з Авелем, потягуючи пиво і спостерігаючи захід сонця, бо він надто багато працював. Якби вони разом пережили щось красиве, то Каїн ніколи не вбив би Авеля.

  • Професоре, у сучасному світі часто-густо домінують злість, заздрість, агресія. Як боротися з цими негативними спалахами емоцій у собі?

Справа в тім, що суспільство навчило нас репресувати свої емоції. Ми всі можемо переживати такі стани і ніхто не є застрахованим від вибуху неприємних емоцій. Ми всі можемо стати агресивними. Для цього необов‘язково потрібна зброя, позаяк іноді можна більше ранити словом. Я – не виключення. Але я маю один чарівний рецепт і це слово «пробач». Це слово для нас, християн, є початком спасіння. Спасіння починається з покаяння, а покаяння означає: «Прости мене». Інколи ми не просимо пробачення і злість росте, бо ніхто не перериває ланцюжок агресії чи насилля. Але ми, християни, маємо шанс боротися з агресивними проявами у собі з одного боку через любов, а з другого – через прощення.   Адже пробачення – це лікування насильства. Кожного разу, коли ми висловлюємо свою любов ближньому, біси зупиняються і перестають коїти зло. На секунду, на мить. Бо зло не розуміє добро. Якби ми всі так чинили  – зло щезло б раз і назавжди!

  • У світі – стільки страждання. Яким чином їх можна мінімізувати на Ваш погляд?

Людина думає, що її почуття – унікальні і ніхто не може відчувати так само.  Але за Одкровенням, коли відкривається істина, що те, що я відчуваю – відчуваєш і ти, і якщо мені боляче – боляче і тобі, то я розумію, що це – теж моє, як частина мого тіла. Коли ми кажемо, що Христос – це голова, а Церква – тіло, ми, як діти, які торкаються вогню і обпікаються, таким чином помалу усвідомлюючи істину, що кожна частина цього тіла наша. Потрібен час, щоб зрозуміти, що всі люди – наші. І коли ранять мого брата – мені болить. 

  • Що побажаєте нашим читачам і який месидж можете надіслати їм?

Я бажаю кожній людині на Закарпатті відчувати у своєму серці любов, яку я відчув, коли був цього року в Україні. Також щиро зичу всім пізнати красу братерства, яке для мене є спасінням. 

Спілкувалася Оксана Кузьмінська

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ
Новини партнерів

Comments:

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *