Хтось, прочитавши заголовок, може подумати, що йдеться про Україну чи про її посестру – Російську Федерацію. Та ні ж бо! Захотілося трохи написати про творчість ужгородського художника Тараса Усика.
Йому цей рік подарував чи подарує 55 років з часу появи в нашому комічному етнічному просторі, але не це причина. Пишу просто так. Хотів уже. Зателефонував у січні, запропонував, але манія переслідування, типова для цих підкарпатських місць, не дала змоги до цього спіткання. Але, в силу якихось струмів з торсійного поля, нещодавно щедра зоря місцевої творчої ниви Емма Левадська зненацька принесла мені каталог саме Тараса Усика. «Він щирий», – сказала вона, і цим повідомленням дуже здивувала. Щирість же особлива (далеко не чорна) ознака в людському стаді, травмованому і приреченому інерційністю в освіті, ритуальності, сексі тощо. А манія? Як же без неї! І чи тому причиною «Протоколи сіонських мудреців», чи «Маніфест Комуністичної партії», чи націоналістично-кілерські установки Бандери, чи садистське дефілювання в коштовних сукнях Юлії Тимошенко перед тисячами співвітчизниць у «секонд хенді» – невідомо. Все відносно. Ще в радянський час про батька Тараса – реаліста в художництві та житті Степана Усика – «совковий» український культурницький часопис писав, що його за високі духовні погляди відправили в Ужгород «у заслання». Тож і син карається ще батьковою карою – перебуває в засланні, як багато з нас.
Але щирість не умерла. Не вбило його й ленінське спілчанство, дароване вождем недалекого минулого творчому загалу для привнесення в індивідуальне творче життя колективізму з кулуарною номенклатурною інтригою «а ля демократичний централізм». Та це вже просто гра. Всі знають, що і в поліції, і в художній інституції за орденськими планками, погонами і лівреями лежать споконвічні харчовий рефлекс і майнові претензії (місце під сонцем).
В Усика сонце справжнє… Може, він думає, що під ним він у монолітному складі осяйної Спілки?… Хай!.. Насправді, судячи з картин, він сам по собі. Це – велика справа і в митецькому світі, і в кримінальному. Бо підвалиною – щирість. «Мистецтво – це важлива річ, – пише Усик у каталозі. – Це пласт у культурі суспільства. Тому призначення художника – допомогти людям подивитися на світ іншими очима». Тоді й виникає стиль, означений Тарасом як «упорядкована абстракція».
Про це він пише наступним чином:
«Впорядкована абстракція. Чому саме так?
Мені здається, що непідготовлений глядач іноді може загубитися в безмежних світах абстракції, тому я намагаюсь надати глядачеві найменшу зачіпку, найменшу соломинку, або стежку в звичайний реальний світ».
В цих словах – велика мудрість. Бо часто уявляємо себе світлими реалістами, а є гидкими абстрактними «суками», бо повелися на когось (хай навіть і Леніна чи Тутанхамона) замість того, щоб явити світу себе окремого, а не частину стада.
Стежка до себе – це найкрутіше хоч ти доріжкою її назви, хоч плаєм, управляючись у різношерстій людській словесності, яка дуальністю своєю веде до війн, роздутих штатів таємних поліцій, але не до Істини, де ти самотній висиш у безмежній чорній темряві і волаєш: «Прости!» Але не чує тебе ні секретар Спілки, ні підручний «крутяк» із адміністрації, ні знайомий генерал ДАІ. 
Де собор для цього? Частково це приємними обрисами випірнає з «Собору-І», на рівні з яким за «соборністю» «Натюрморт із фруктами». Картина «Без назви» гласить про те, до чого нам потрібно дійти, не плетучись навпомацки від стовпа до стовпа знакової системи (мови). Щоб подивитись і сказати по-дитячому: «Я вже тут!» А потім цілісінький день нікуди не хотіти. А на другий день знайти щось нове без жодної назви по-русинському чи по-китайському – і побути там. І так до безкінечності… Впорядкована абстракція? Хай буде так. Аби всім від того було добре!.. І завжди був «Новий рік». І в Усика на картинах, і в людських душах. Як «Вільні відображення» художника., які вповні реалістично можуть привести в своєрідні «Високі Татри» або ж «Готику». Остання за вмінням поринути в урбаністичний світ по-своєму перевершує навіть самого Бориса Кузьму – творця темпераментного міста, що своєю енергетикою теж мені дуже до вподоби…
«Є прихований внутрішній світ, який із задоволенням розкриваєш, коли вдивляєшся», – сказав мій син, розглядаючи каталог Усика, подарований Еммою Левадською. Хай у чомусь це буде вливання внутрішнього хаосу у хаотичний зовнішній світ, але зіткнення цих двох начал дає третє начало. Це безсумнівно. Це вже Гегель з його тезою, антитезою і остаточним (на певний момент) синтезом, що зразу ж стає новою тезою. Нехай у деяких роботах спостерігається, що не вистачило в митця енергії на їх завершення. Але ж енергія в цілому циркулює по суто індивідуальній творчості, а це для мертвотного в цілому художнього простору – великий позитив. Такі художники, за великим рахунком – церква, під якою варто комусь іншому постояти, аби й собі мідяк якийсь перехопити від щедрого вельможі хорошого живопису.
Василь ЗУБАЧ