Зграя з Мукачева

балогаПольові дослідження” закарпатської мафії

Надивившись голлівудської маячні, дехто з нас щиро вважає, що мафія — це стрілянина, вибухи і шалені погоні під акомпанемент поліцейських сирен. Нічого подібного! Мафія — штука надзвичайно тихенька. Її присутність в нашому житті можна виявити лише за леге-е-есеньким шурхотом грошових купюр, які з’являються, невідомо звідки, і щезають у такому ж невідомому напрямку. І “хрещені батьки” справжньої мафії аж ніяк не схожі на ватажків бандитських ватаг та на тупі морди, що красуються на стендах “Їх шукає міліція”. В реаль-ному житті все відбувається навпаки: ватаги мафії, зазвичай, є вельми поважними і відоми-ми членами свого суспільства. І портрети їхні здебільшого прикрашають собою не поліцей-ські стенди, а сторінки престижних газет та журналів. Адже мафія — це не звичайне злодій-ське кубло. Мафія — це такий собі синтез криміналу, політики і… державної влади. Точні-ше, окремих представників цієї влади. І без такого дивовижного синтезу мафії просто бути не може. Це по-перше.
А по-друге, багато хто з нас глибоко помиляється, коли гадає, що мафія з’явилася на нашій землі лише після того, як розвалилося соціалістичне суспільство. Байку про те, що організо-вана злочинність є “породженням” незалежності України, вигадали саме ті, хто й створював цю саму злочинність ще у надрах суспільства “зрілого соціалізму”.
Ні для кого нині не є таємницею те, про що десятками років не можна було не, що говорити, а навіть думати вголос. В СРСР не просто існувала, а пишно квітнула система хабарництва та величезної корумпованості радянських чиновників. Певні викриття цієї системи, що з’явилися “на арені” на початку 80-х років та, особливо, в період горбачовської “перебудови” і “гласності”, вразили уяву радянських громадян куди більше, аніж проблеми економіки. Громадяни, яких десятками років переконували у “безгрішності” комуністичних вождів, ра-птом дізналися, що злодіїв серед цих “безгрішних” — не менше, аніж серед “штатних” зло-чинців. І вперше про це говорили не пошепки і не на кухні, щільно зачинивши двері та вікна, а у пресі та по телебаченню. Хоча… Власне, нічого сенсаційного в цих викриттях не було.
В ті часи, які ми нині називаємо “застоєм”, бути господарським, державним або партійним керівником було не лише престижно й почесно. Перш за все, це було ВИГІДНО. Але дивна при цьому вимальовувалась картина. Наприклад, сільськогосподарські підприємства в СРСР завжди вважались збитковими. За винятком деяких колгоспів та радгоспів-мільйонерів, створених та утримуваних “на плаву” заради показухи. Керували такими “демонстраційни-ми” господарствами не менш “показові” герої соціалістичної праці.
Проте, не зважаючи на цю збитковість, голови радянських колгоспів були, здебільшого, лю-дьми вельми заможними і примудрялися годувати величезну кількість партійних державних чиновників. Тобто, платили їм величезні хабарі, дарували дорогі подарунки та забезпечували майже безкоштовними продуктами харчування. Без такої “данини” неможливо було тоді втриматися на керівній господарській посаді.
А згадайте, наприклад, знамениту мережу “штовхачів”, яка існувала в системі постачання і збуту. Та самісінька ситуація, що й у колгоспах, коли директори та головні інженери “виби-вали” матеріали, сировину, техніку, запчастини тощо виключно з допомогою хабарів. І таких прикладів можна наводити сотні.
Отже, в СРСР поруч з офіційним виробництвом існувало виробництво неофіційне (“тіньо-ве”), що найяскравіше виявилося тоді, коли в Узбекистані органи держбезпеки “розколупа-ли” знамениту “бавовняну справу”. Слідчі Генпрокуратури СРСР тоді спромоглися не лише викрити, але й продемонструвати широкій громадськості цілу систему виробництва необлі-кованої бавовни, які в подальшому переробляли у необліковані тканини.
І у кримінальній історії України також є подібні сюжети, про які ані преса, ані суспільство ніколи не чули й не знали. Та за своїми масштабами ці кримінальні сюжети мало чим відріз-нялися від “узбецької справи”.
Так, наприклад, 27 серпня 1986 року о 4-ій годині ранку до Управління КДБ в Харківській області було викликано по тривозі кращих оперативників УКДБ та УМВС. З них негайно створили кілька оперативних груп. Кожній з цих груп було видано пакети з грифом “Цілком таємно”, де було визначено плани арештів та обшуків. І до 7-ої години ранку в СІЗО Харківського УМВС уже “гостювали” кілька десятків ділків тіньової економіки та їхніх покровите-лів з числа партійних та державних чиновників. Так у Харкові було розпочато кримінальну справу “побутовиків”, в основі якої була система підпільного виробництва взуття та шкіря-ного одягу з матеріалів, що їх викрадали великими партіями не лише в Харкові, але й в ін-ших містах України. Проте, незважаючи не сувору таємність, ті особи, які стояли за цією справу, все ж спромоглися влаштувати масове вимирання арештованих фігурантів по справі та свідків. Дев’ятеро з них один за одним раптово померли від серцевих нападів.
Подібні скандальні справи регулярно “вибухали” майже у всіх регіонах Радянської України. Масштаби цього лиха були такими, що боротися з ним силами та методами самої лише пра-воохоронної системи було уже неможливо. Адже в надрах радянської економіки “для держа-ви” виникла і міцно стала на ноги підпільна економіка “для себе”. І в самому радянському суспільстві на базі цієї економіки виникло таке собі невидиме “суспільство для себе”, яке складалося з людей, які, хоча й не посідали визначних позицій в державній системі, але за розмірами свого особистого багатства якось непомітно склали той прошарок, який ми нази-ваємо “золотими вершками”. Саме цей прошарок ділків та спекулянтів став своєрідною з’єднуючою ланкою між політично-адміністративною верхівкою та кримінальним “низом” радянського суспільства.
Коли ж комуністично-радянська державна система розпалася, то самі по собі зникли і бар’єри між цими соціальними групами. Де видимо, а де й приховано, але колишні владні “вершки”, “золотий” напівкримінальний прошарок та суто кримінальне “болото” професій-них злочинців густо перемішалися у якійсь дивній субстанції, з якої у середині 90-х років почав формуватися соціальний шар “нових українців”.
Можливо, саме тому, що всі реальні важелі влади у 1991-му році так і залишилися в руках корумпованої компартійної еліти, тісно пов’язаною через клани “тіньовиків” з кримінальни-ми кланами, сталося так, що від найперших годин народження самостійної держави Україна у нас розпочався процес створення не держави для народу України, а такої собі “держави для себе”, власниками якої стали, звісно, державні чиновники минулого і наступного поко-ління. Дозволю собі нагадати цитату з газети “Аргументи і факти”:
“…ДЕРЖАВА ПРИВАТИЗУВАЛА САМА СЕБЕ! ХТО КЕРУВАВ, ТОЙ СТАВ ВОЛОДІ-ТИ! КЕРІВНИК, ЧИНОВНИК СТАВ ВЛАСНИКОМ! САМЕ ВОНИ СТАЛИ ПЕРШИМИ МІЛЬЙОНЕРАМИ ПОЧАТКУ 90-х РОКІВ”.
На базі “економіки для себе” виникла і “держава для себе”. Навіть за марксистсько-ленінською теорією, сталося саме те, що і мало статися. “Антикомуністична революція”, яку здійснили… самі ж комуністичні вожді, принесла народу те, що приносили всі інші револю-ції без винятку: замість старих панів на шию нам сіли інші пани — “новіші”. І, як завжди, ці “новіші” затято переконують нас у своїй “палкій любові” до народу і до країни. Це вже стало просто таки диявольським правилом: найгучніший “патріот” — саме той, хто найбільше по-грабував свій народ.
І не дивно… Вони дійсно — “патріоти”, вони дійсно дуже люблять свою “державу для себе”. Адже свиня також любить свою годівницю. Але справжня Держава — держава народу Укра-їни — їм не потрібна. Вона для них — смерть! Саме тому щоразу, коли у суспільстві з’являються політичні сили та окремі особи, які прагнуть звільнити нашу державу від рако-вої пухлини корупції і реально намагаються це зробити, наші “патріоти” оголошують їм не-щадну війну. Війну у всіх її виявах: від обливання брудом до фізичного знищення. Дещо по-дібне відбувається і тепер, просто на наших із вами очах. Хоча до “гарячої війни”, хвала Бо-гу, поки що не дійшло, але ідеологічна війна — у повному розпалі. Ті, хто створив собі (за наш з вами рахунок) оцю “державу для себе” не шкодують ні лайна, ні дьогтю для тих, хто намагається оту “державу для них” зруйнувати і перетворити її на Державу для нас.
Водночас деякі наші мас-медіа, створені та перекуплені “патріотами для себе”, не шкодують яскравих фарб для самих “господарів тіні”. За прикладами далеко ходити не треба. Беремо хоча би номер газети “Карпатська Україна” від 30 січня 2003 року.
На першій сторінці — гімн мукачівській фірмі “Барві”, що називається “Дзвонити. Та не пу-стодзвонити”. Читаємо:
“Василь Петьовка, Ігор Кріль, Віктор Балога — ці прізвища крутяться на вустах закар-патців не перший рік.
…Для більшості вони — обдаровані, гідні сини рідного краю, для опонентів — сильні су-перники. Але важливо не це. Важливо інше: Закарпаття має своїх лідерів, які здатні подбати про край, про свій народ”.
(“Карпатська Україна”, № 5 (203), 30 січня 2003 р.)
Ну, що ж… Не будемо сперечатись і вдаватися до методів “гідних синів краю”, придворна преса яких настирливо створювала “образ ворога” з “генерал-губернатора” Москаля, а потім — з “партійного” губернатора Різака, навіть не пояснюючи закарпатцям, що ж такого “пога-ного” робили і роблять ці “вороги” для нашого Закарпаття? Давайте подивимося конкретно, яких “лідерів” має наш край в особах “гідних синів краю” В.Петьовки, В.Балоги та інших, і про що саме вони “здатні подбати”?
* * * * * * * * *
РОЗДІЛ І. ПЛІСЕНЬ
Мабуть, більшість наших людей ще й досі здригаються від страху, пригадуючи початок 90-х років. Колишня держава —СРСР — зникла, немов Атлантида, “однієї буремної ночі та одно-го нещасного дня”. Нову державу, щоправда, проголосили, але то була іще не держава, а всього лише уламок імперії, що ледь-ледь тримався на бурхливих хвилях життя, немов шма-ток “Титаника”, який залишився на поверхні жорстокого моря. Втриматися на такому улам-ку можливо, але плисти до берега — марна справа. Ми й трималися, хто як умів. Дехто про-давав батьківське майно, меблі, бібліотеки, хати. Дехто просто зламався та пірнув на дно пляшки. Дехто звикав до злиднів, сяк-так виживаючи на зароблені копійки. А дехто швидко зметикував, що у цьому хаосі ніхто про закони не дбатиме, і швиденько почав розкрадати заводи, фабрики, колгоспи, склади… І майже всі щось намагалися продавати. Проте покуп-ців на “уламку”, в принципі, не було: за які гроші купувати, якщо всі кругом — жеброта і злидні? І саме тоді закарпатці відчули перевагу унікального розташування нашої області. Поруч — чотири європейські держави, де на базарах радо і швидко скуповують все, що ли-ше ми провозили через кордони: горілку, цигарки, електротовари, бензин і т.д. На базарах Кошіце, Ніредьгази, Суботіци, Сату-Маре та інших міст сусідніх держав ми тоді зустрічали знайомих і друзів більше, аніж на вулицях Ужгорода чи Мукачева. А головною темою всіх розмов стала проблема… пошуків товару. Адже з наших крамниць миттєво зникли всі запа-си того непотрібу, який роками лежав на полицях. Купити звичайнісінькі гвіздки або сверд-ла, електропраски чи лампочки можна було на базарах Угорщини або Словаччини, але не у закарпатській торгівлі. Товари просто не доходили до прилавків, бо самі ж продавці, товаро-знавці та інші “бійці спекулятивного фронту” самі ж вивозили їх на закордонні базари, заро-бляючи оті перші капітали в “зеленій” американській валюті, які згодом стануть фундамен-том нинішніх бізнес-кланів.
У найвигіднішій ситуації тоді опинилися працівники колишніх гуртових торгівельних баз, де за часів радянської системи постачання роками накопичувалися скарби дефіциту. Люди старшого покоління чудово ще пам’ятають, що на цих базах навіть за “нормальних” часів можна було придбати все те, чого в магазинах ніколи навіть не бачили. А більшість таких торгівельних баз традиційно знаходилися у промислово-транспортному центрі нашої області — у Мукачеві. І саме мукачівська торгівельна мафія славилася своїми зв’язками і прихова-ними багатствами навіть у ті “застійні” часи, коли за “бізнесові таланти” можна було запрос-то “загриміти” на нари. Проте, такі випадки в Мукачеві досить рідко траплялися: торгашів завжди виручали впливові люди, яких вони запопадливо постачали будь-яким дефіцитом. Саме тоді, ще у радянські часи, зароджувалися та міцніли оті невидимі тенета, що нині пере-творилися у справжнісіньке павутиння закарпатського “князівства” імперії української мафії. Зародок цього “князівства” гніздився саме у розгалуженій системі гуртово-торговельних баз, “столицею” яких на Закарпатті було саме Мукачево. І недаремно це стародавнє місто над Латорицею досить швидко, вже у середині 90-х років, стало “кримінальною столицею” Зака-рпаття.
І саме тут, у торгівельній системі, працювали у ті часи і брати Віктор та Іван Балоги. В цій же системі працював ще один представник цього відомого нині родинно-бізнес-політичного клану — Василь Петьовка. Система, у якій працювали ці хлопці, давала особливо щедрі мо-жливості для “прикордонного” бізнесу. Адже тут було досхочу господарчих товарів, тобто саме таких, які розкуповувалися на базарах Угорщини, Словаччини та інших сусідніх дер-жав особливо охоче і давали дуже щедрий доларовий “навар”. Саме цей “базарний бізнес” і став початком перетворення звичайнісіньких гендлярів на “яскравих особистостей”, “гідних синів” та “сильних суперників”.
Отож, мушу розчарувати трубадурів з “Карпатської України” та інших “бардів” клану Бало-ги-Петьовки: для того, аби забирати зі свого ж складу товари, довірені тобі державою, та пе-репродувати їх на закордонних базарах, не потрібно було мати ані будь-яких “талантів”, ані особливих “організаційних здібностей”. Навіть розуму особливого не потрібно було. Потрі-бні були просто товари — електротовари, наприклад. А цього добра у братів Балог з Петьов-кою було вдосталь. Їм навіть не потрібно було їх роздобувати по всій Україні, як іншим на-шим шукачам “базарних скарбів” того часу.
Поступово обрії дрібної контрабанди братів Балог і Петьовки ширшали, багатшав асорти-мент. За кордон вони вже вивозили цигарки, спирт, горілку і нафтопродукти. Тоді, на почат-ку 90-х, ще не цистернами, як нині, а всього лише каністрами. Ширшали та міцніли й зв’язки з впливовими людьми як у нас, так і у ближньому прикордонні. Адже “впливові люди”, по-сідаючи високі посади у державних органах влади, також були не проти зайвої “зеленої” ко-пійки (і не просто “копійки”!!!), але самі “світитися” у контрабандних аферах просто не мог-ли. Проте вони запросто могли допомогти контрабандистському “братству” і роздобути зна-чні партії потрібного товару для перепродажу за кордоном, і забезпечити “вікна” на митниці, і “прикрити” їх від уваги правоохоронних структур. А вдячні ділки, звісно, чесно ділилися з “впливовими” партнерами щедрими прибутками з контрабанди. Поступово ці таємні зв’язки настільки зміцніли, що один з перших керівників прокуратури Мукачівщини став фактич-ним, хоча й неофіційним, співвласником організованої братами Балогами та їхнім кузеном Петьовкою фірми “Рей-Промінь”, зародку майбутньої “Барви”. В районній прокуратурі Му-качівщини почав працювати і молодший брат Віктора Балоги — Павло. Таким чином над кланом, що ледь почав створюватися, було створено надійний прокурорський “дах”. В пода-льшому це чимало допомогло “бізнесменам”.
“Рей-Промінь” зорієнтувався, в основному, на торгівлі нафтопродуктами, хоча й не гребував цигарками та горілочкою. Однак, саме нафтопродукти найохочіше споживалися ближнім угорським ринком у будь-яких кількостях. І саме цей бізнес приносив найвищі дивіденди братам.
Але для того, аби поставити торгівлю нафтопродуктами (як “білу”, так і “чорну” — контра-бандну) на солідну основу потрібно було перейти до продажу не дрібних, а великих гурто-вих партій цього товару. А для цього, звісно, потрібні були дуже великі кошти. Де їх взяти?
Найпростіше, без зайвих формальностей, такі кошти можна було взяти не в банку, а у… кримінальному світі, де тоді, в середині 90-х, оберталося вже сотні мільйонів доларів, яких і близько не було навіть у державних скарбницях. Організована злочинність на той час вже цілком сформувалася в надрах юної України як невидима (а часом — занадто “видима”) держава в державі. І на початку 90-х років уже минулого століття одним з головних “отама-нів” бандитського світу в Мукачеві був такий собі Віктор Кірч, раніше неодноразово суди-мий. Навколо Кірча швидко згуртувалася місцева шпана, яка й сформувала перший на Зака-рпатті бандитський “підрозділ”. “Опришки” Кірча спеціалізувались, в основному, на рекеті, розбої та інших різновидах брутального криміналу. Але “мафією” бригада Кірча ще не була. Це було суто бандитське угруповання, яке лише заважало багатьом ділкам “тіньового” бізне-су і контрабанди. Мабуть, саме тому Віктора Уірча і розстріляли на порозі власного дому досі ще невідомі убивці. А “кримінальним губернатором” Закарпаття став після цього відо-мий мукачівський “авторитет” кримінального світу Михайло Токар. З нього, власне, і почи-нається “ера мафії” на Закарпатті.
Нині дехто запекло заперечує причетність “Гєші”-Токаря до кримінального світу, аргумен-туючи це тим, що Михайло ніколи не сидів у в’язниці і навіть не затримувався міліцією. На жаль, стверджувати подібне можуть лише ті люди, які навіть уявлення не мають про ієрар-хію злочинного світу.
Обов’язкові “ходки на зону”, пишні кримінальні біографії з десятками судимостей, арештів та тюрем повинні мати лише короновані “злодії у законі” (яких на Закарпатті ніколи й не бу-ло), “положенці”, “смотрящіє” і т.д. І ці “титули” надають своїм ватажкам виключно лише кримінальні співдружності.
А “кримінальний авторитет” — це термін не бандитський, а міліцейський. Точніше, “полі-цейський”, оскільки використовується не лише в Україні й Росії, але й у всіх поліях світу. Цим терміном в поліції позначають людей, які самі по собі не є кримінальниками, але корис-туються певним авторитетом і впливом в середовищі професійних злочинців. “Криміналь-ний авторитет” може взагалі ніколи в житті не “нюхати нари”. Більше того, цей авторитет тим авторитетніший, чим коротші до нього руки у правоохоронних структур. Саме таким “авторитетом” і був Михайло Токар-“Гєша”.
Так чи інакше, але “Гєша” став неофіційним “банкіром” братів Балог І Петьовки. За словами мукачівських підприємців, які в ті часи співробітничали з “Гєшою” та Балогами, надати фі-нансову підтримку братам-бізнесменам Михайлу Токарю порадив саме отой прокурорський начальник, який був і фактичним співвласником фірми “Рей-Промінь”. З цих же джерел ста-ло відомо, що покійний Михайло Токар позичив тоді братам понад 2 мільйони доларів США!!! Щоправда, інші свідки цієї історії стверджують, що сума позики була значно біль-шою: по 2 мільйони “зелених” кожному із братів. Але кількість позичених Балогам мільйо-нів, в принципі, не є “моментом істини” в історії клану.
Куди суттєвішим є питання про те, а чому, власне, “Гєша” — вельми розсудлива та обережна людина — раптом ризикнув величезною сумою грошей, вклавши їх у нафтовий бізнес мало кому відомих на ту пору ділків з контрабандистським “акцентом”? Тим паче, що торгівля нафтопродуктами, як і кожен високоприбутковий вид бізнесу, є в Україні справою надзви-чайно ризикованою, пов’язаною з жорсткою конкурентною боротьбою, яка часто-густо пе-реходить у справжні “гарячі війни” між комерційними та суто бандитськими кланами. Та й на Закарпатті у ті роки вже досить впевнено почували себе на ринку нафтопродуктів устале-ні та відомі фірми О. Ямалова, братів Володимира та Віктора Бедя, В.Іванова і, звісно, “За-карпатнафтопродукт”. Балогівський “Промінь” в цій сфері світив не дуже яскраво.
Досвідчений ділок, Токар-“Гєша” не міг не знати і того, що прорватися до прибуткових ве-ршин в цьому “нафтовому болоті” може лише така комерційна структура, яка має вельми потужну підтримку і “дах” в правоохоронних структурах та у кримінальних “штабах”.
Хоча… В наші дивні часи, а тим паче тоді — в середині 90-х років — кримінальні “штаби” дуже часто були своєрідними філіалами правоохоронних структур, забезпечуючи їх куди бі-льшими статками, аніж рідна держава. Але то окрема тема розмови.
Нині ж ми говоримо про те, що, вкладаючи величезні гроші у напівконтрабандне “братство” Балог і Петьовки, Михайло Токар мав бути твердо переконаний у тому, що ці гроші не ста-нуть легкою “здобиччю” правоохоронців або бандитів з конкуруючих “бригад”. Мало того, через свого молодшого брата Іллю “Гєша” стає не лише інвестором, але й співзасновником нової структури, що виникла на базі “Рей-Проміня” — ТОВ “Барва”.
Отож, сам факт його “інвестицій” та співзасновництва в “Барві” уже говорить про те, що “Гєша” чудово знав про таємні, але вельми надійні зв’язки цього “братства” з впливовими людьми в правоохоронних структурах. Нам сьогодні, на жаль, залишається лише здогадува-тися про те, якого саме роду зв’язки поєднували Балог та Петьовку з органами правопоряд-ку: суто “ділові” чи, може, куди глибші й таємніші?..
Та була ще одна суттєва причина, яка спонукала мукачівського “імператора тіні” підтримати завидівських “діловарів”. Ця причина називалася: Сергій Ратушняк та його “РІО-синдикат”.

* * * * * * * * *
ДВОБІЙ: “БАЛОГАН” ПРОТИ “РІО”

Мукачево споконвіку було традиційним суперником Ужгорода в боротьбі за право бути центром нашого Закарпаття. І споконвіку це суперництво було як джерелом прогресу в еко-номічному та громадському житті, так і гніздом головних чвар та інтриг в регіоні. В часи се-редньовіччя, як відомо, і мукачівці, і ужгородці частенько і за зброю хапалися: то ужгород-ські Другети гамселили мукачівських ратників, то мукачівські князі палили Ужгород та око-лиці. Давно то було…
Але раптом історія немов повернула своє колесо у зворотному напрямку. Між мукачівцями та ужгородцями справа знову дійшла до збройних сутичок. З суттєвою, щоправда, різницею: цього разу у двобої сходилися не війська шляхетних володарів, а “бики” з бандитських “бри-гад”. І в цій “кримінальній війні” ужгородці суттєво поступались мукачівцям, “бригади” яких були більш організовані та дисципліновані, оскільки мали єдиного і визнаного всіма бандит-ськими ватажками лідера — “Гєшу”.
Однак у 1994-97 роках силовий баланс почав змінюватись на користь ужгородців. В Ужго-роді з’явився свій лідер, який мав у своїх руках не лише солідну бізнес-структуру, але й сер-йозну державну владу. Цим лідером був мер Ужгорода і мільйонер Сергій Ратушняк.
Зосередивши в своїх руках всю владу у місті над Ужем та всі основні важелі економіки міс-та, Ратушняк став саме тим “центром тяжіння”, навколо якого дуже швидко згуртувався весь Ужгород. І структура Ратушняка дуже скоро стала впливовішою за кримінальне “князівство” в Мукачеві, оскільки “Гєша” не мав у своїх руках ефективних важелів державної влади та за-собів масової інформації, які мав в Ужгороді Сергій Ратушняк.
Окрім того, на відміну від “Гєші”, Ратушняк спирався на економічний потенціал створеного ним “РІО”-синдиката”, навколо якого в Ужгороді об’єдналися майже всі бізнес-клани.
Володарі “тіні” в Мукачеві дуже швидко збагнули всі переваги такої монополізації адмініст-ративної та економічної влади в руках однієї “сім’ї” і негайно використали “передовий до-свід” Сергія Ратушняка. І прототипом “РІО”-синдикату” в Мукачеві мала стати, ясна річ, фі-рма “Барва”, яка працювала у легальному бізнесі, хоча й за рахунок нелегального капіталу Токаря-“Гєші”.
Нині можна хіба що здогадуватися, що покійний “король” Мукачева, скоріше за все, зовсім не збирався поступатися владою Віктору Балозі та Василю Петьовці, а розглядав “Барву”, як свою власність і свій інструмент для створення “імперії Геші” на противагу “імперії Рати” в Ужгороді. А Балогам з Петьовкою, мабуть, він визначав ролі “канцлерів” свого майбутнього “королівства”.
Так чи інакше, але “братство” розпочало свій “хрестовий похід” за владою не під керівницт-вом Віктора Балоги, а під командою Михайла Токаря-“Гєші”.
Проте, якщо Сергій Ратушняк на момент свого прориву до влади в Ужгородській міськраді був фігурою, власне кажучи, невідомою, то Михайло Токар мав аж занадто гучну, але не дуже “презентабельну” популярність. Саме тому не можна було робити з нього “фігуру № 1” на шахівниці публічної влади. Це могло викликати протест у найрізноманітніших верств громадськості міста і області. Розумів це, судячи з усього, і сам Токар-“Гєша”, а тому, ма-буть, і погодився, аби на публічний “арені” виступав не він, а Віктор Балога, який повністю залежав від грошей та милості “імператора тіні”. Сам “Гєша”, вочевидь, був цілковито упев-нений, що Балога ніколи не вийде з-під його, “гєшиного”, контролю і буде слухняно викону-вати все, що накаже “хазяїн”. Так би воно, можливо, й було б, якби…
…Якби в ці плани “володарів тіні” не втрутилася воля третьої сили — політики. Хочемо ми того, чи не хочемо, але реалістичні політики завжди повинні враховувати в своїх діях та планах всі активні сили, що діють в тому чи іншому регіоні. А клани кримінального бізнесу в середині 90-х років були не просто “активною”, але однією з головних діючих сил, хоча й “потойбічних”, на території нашої області, яка стала таким собі “національним парком” транснаціональної контрабанди. І цей фактор почав втручатися у наше політичне життя, не-залежно від “доброї” чи “недоброї” волі політиків та адміністраторів області.

*** *** ***
СИЛУЕТИ В ЗАДЗЕРКАЛЛІ

Отже, десь наприкінці 1996-го чи на початку 1997-го року клан “Барви” починає свій “хрес-товий похід” за владою у Мукачеві. І спочатку цей похід був не просто успішним, а майже тріумфальним: на виборах мера міста над Латорицею Віктор Балога здобуває блискучу пе-ремогу, залишивши своїх суперників далеко позаду. Та не варто думати, що “тріумф” стався завдяки особливим політичним талантам “тріумфаторів” з “Барви”.
Перш за все, гендлярі з “Барви” врахували досвід свого “заклятого друга” з Ужгорода — Сергія Ратушняка. А Ратушняк на той час вже створив свою власну політичну структуру, ві-дому під назвою “Нове Закарпаття”. Ця структура мала свою організаційну мережу, свою пресу ( газети “РІО-інформ”, “Ратуша”, “Корзо” та союзницьку Ратушнякові в той час газету “Срібна Земля”) і свій власний актив, досить впливовий серед педагогів, медиків та інших “бюджетників” обласного центру. “Нова буржуазія” Ужгорода також вимушена була під-тримувати “Нове Закарпаття”, бо інакше ризикувала “нарватися” на великі проблеми. Сло-вом, ужгородська “імперія” Ратушняка почала набирати у регіоні більшого впливу, аніж офіційні органи влади на чолі з командою тодішнього губернатора області Сергія Устича.
І саме тоді, коли Сергій Ракушняк та створена ним структура стали особливо небезпечними, на початку 1997 року з’являються вперті чутки про зближення ужгородського мера з колиш-нім прем’єр-міністром України і лідером партії “Громада” Павлом Лазаренком. Згодом саме з Мукачева ці чутки доводять до відома центральних органів влади уже у вигляді “достовір-ної інформації”. Саме цей фактор і був чи не одним з головних, який сприяв блискавичній політичній кар’єрі… Віктора Балоги та його клану.
Ні, ні! Віктор Іванович не подався до “Громади” і у товаристві Павла Лазаренка взагалі “не світився”. Все було саме навпаки. “Барва”, керована Балогою, зробила ставку на головну по-літичну силу, яка тоді протистояла “імперії” Лазаренка. Цією силою була Соціал-Демократична партія України (об’єднана), що була в ті часи ЄДИНОЮ дійсно реальною, добре організованою і впливовою політичною силою не лише в Мукачеві, але й на Закарпат-ті, в цілому. І ця сила ніколи б не дозволила підвестись на ноги будь-якому політичному конкуренту. Політика, як і бізнес, також живе за своїм головним принципом: “Конкурента не створюють, його знищують!”.
Отже, будь-яка спроба створити свій власний “політбалоган” на противагу ратушняківсько-му “Новому Закарпаттю” в Мукачеві заздалегідь була приречена на цілковиту невдачу. Крім того, самостійна гра на політичній арені вимагала чималих фінансових витрат, а витрачати свої “кревні” не те, що на “політичні забави”, а навіть на серйозний бізнес, який не обіцяв миттєвих прибутків, хлопці з “Барви” не любили ніколи. А тому неважко і здогадатися, що хтось розумний все ж порадив їм не “гратися у політику”, а хитромудро використати потуж-ній політичний та організаційний потенціал СДПУ(о). Що вони з успіхом і зробили!..
Саме об’єднані соціал-демократи і перетворили навесні 1998-го року звичайнісінького генд-ляра В. Балогу на “політичну фігуру”, яка згодом виявилася, за словами лідерів СДПУ(о), “надутим пухирем”. Але цю помилку партія Віктора Медведчука зрозуміє пізніше, коли Вік-тор Балога, ставши уже губернатором області, “кине” соціал-демократів так само, як “кидав” всіх інших своїх партнерів та покровителів, аби не повертати борги — фінансові чи політич-ні.
Не відомо, щоправда, чи встиг зрозуміти свою помилку Михайло Токар-“Гєша”, коли авто-матні черги найманих вбивць поставили крапку на його земній біографії. Можливо, що й встиг…
“Кине” Віктор Іванович і генералів міліції Москаля та Безбородого, які свого часу уклали до-говір між “Барвою” та УМВС про реалізацію через цю комерційну структуру конфіскованих міліцією товарів. Саме цей “конфіскат” і перетворив “Барву” на потужного фінансового “спрута” (і не лише фінансового).
Генералу Безбородому пан Балога “віддячить” тим, що випхає його не лише з посади нача-льника УМВС, але й взагалі з області.
А генералу Москалю, який змінить самого ж Балогу на посаді губернатора області, клан “Барви” оголосить таку непримиренну війну, якої Закарпаття до того часу й не бачило.
Ця війна чимало сприяла тому, що столиця вирішила замінити губернатора області, споді-ваючись, мабуть, на те, що повернення на Закарпаття корінного закарпатця Івана Різака по-кладе край політичним спекуляціям “Барви” на тему “засилля чужинців” на закарпатській землі.
Та не так сталося, як гадалося. Адже для “політиків тіні” навіть сусід буває чужішим за іно-земця. А прихід на головну владну посаду у регіоні соціал-демократа Івана Різака, якого Ві-ктор Балога у 2000 році вижив з посади першого заступника губернатора, а відтак навіть на-казав охороні взагалі не пускати Різака до приміщення ОДА, викликав у клані “Барви” щось на зразок масової істерії.
Але все це буде трохи пізніше. А зараз давайте згадаємо ті перші часи владарювання клану “Барви” в Мукачеві.
Розповідає Олег Іщенко, один з тих, хто першим починав приватний бізнес В Мукачеві, доб-ре знав і братів Балог, і їхнього кузена Петьовку, і покійного Гєшу-Токаря. Нині Віктор Іва-нович і “компанія” привселюдно і гучно називає свого колишнього товариша по бізнесу “ба-ндитом”. Що ж, послухаємо і подивимося, хто ж в дійсності заслуговує на цей “титул”?

КОД БАЛОГИ

Ось така невесела картина склалася в місті, яке стало ПРИВАТНОЮ ВЛАСНІСТЮ членів однієї родини. Того самого клану, чиїх лідерів нам нині підносять в образі “гідних синів” та “істинних патріотів” України та нашого краю. Так, вони — “патріоти”! Але не України і не Закарпаття, а своєї власної “держави для себе”, що сховалася на території Закарпаття.
Мабуть, саме поняття “демократія”, тобто “влада народу”, зрозуміле нашим “демократам з болота” тільки тоді, коли сам цей народ — їхня “приватна власність”. Так само, як і місто Мукачево. Адже, маючи у своєму розпорядженні оті “тіньові” мільйони від “приватизації” міста над Латорицею, зовсім не важко витратити дещицю із них на окозамилювання під ви-глядом “благодійності”, яке неодмінно завершиться “прихватизацією” не лише міського майна, але й міського населення. Адже ніхто нині не може сказати точно і впевнено, скільки саме коштів викачує “Барва” з “приватизованого” міста над Латорицею.
А що ж податкова інспекція? Пам’ятаєте нашу розповідь про особняк пана полковника Че-пака на набережній у Мукачеві? То колишньому керівнику податкової служби у цьому місті “Барва” теж “допомогла” розжитися “хатинкою”, анітрохи не гіршою за особняк пана пол-ковника. І також на затишній набережній. У цій парковій зоні над Латорицею височіє і “те-рем-теремок” колишнього прокурора міста пана Бенци. Вдруге завершується і будівництво особняка голови міського суду пана П. Щербана. Чому вдруге? Та тому, що восени 2003 ро-ку недобудований палац пана Щербана загадковим чином згорів. Було багато гвалту, що ця пожежа — “терористичний акт” і “помста” голові міського суду за те, що він завжди і обов’язково виступав на захист і підтримку клану “необаронів”. Щоправда, міліція з’ясувала, що помста, якщо вона дійсно була, скоріше стосувалася зятя пана голови суду, який не вельми чесно торгував іномарками і “кинув” деяких напівкримінальних клієнтів. Але клан не став очікувати наслідків та висновків слідства: з бюджету міста Мукачева пану Щербану було виділено щедру фінансову допомогу, а тому ми й кажемо нині, що його палац добудовується уже вдруге. Ось так!..
Але про себе наші “барвобарони” також не забули. Розкішні особняки пана Балоги та його кузена Василя Петьовки виросли в самісінькому центрі Мукачева, на вулиці Августина Во-лошина № 31. Раніше тут була школа-інтернат для сиріт-інвалідів. Але сироти “власникам життя” не потрібні. Спочатку клан прибрав до рук територію спортмайданчика сиротинця. Саме тут виросли палаци “барвистого” панства. А потім і сам інтернат перенесли на околи-цю міста, аби не муляв очі “барвонам” та їхнім ясновельможним гостям. Про це неподобство насмілилась розповісти мукачівська газета “Панорама”. Ну, і що? А нічого! Суддя Мукачів-ського суду пан Олег Ціцак визнав “недостовірними” факти (особняки?), які щодня бачать на власні очі всі мешканці міста. Всі бачать, але суддя визнав, що ці палаци “дійсності не від-повідають”! І обклав газету такими астрономічними штоафами, що вона ледь-ледь не закри-лась. Та ще й проти головного редактора В. Гарагонича мало не порушили кримінальну справу за “невиконання рішення суду”. З того часу ні про школу для знедолених діток, ні про самих сиріт ніхто навіть не згадує. Собі дорожче!
А палаців новим мукачівським феодалам виявилось замало. Цілковито монополізувавши владу у місті, вони вирішили прибрати до рук ще й старовинний замок князів Трансільванії, що височіє над містом. З цією метою в структурі “Барви” навіть було створено таку собі фі-рму, власником якої був брат Віктора Балоги Іван. А відтак ця фірма орендувала князівський замок майже на ціле століття. Таким чином пам’ятка історії кількох європейських країн (України, Угорщини, Трансільванії, Австрії) запросто може стати пам’яткою історії “Барви” та музеєм переможної корупції на Срібній Землі. Про це неподобство, до речі, також напи-сала одна із закарпатських газет — “Вісті тижня”. Через декілька днів цю газету закрили рі-шенням суду. І знаєте, хто закрив? Суддя Олег Ціцак! На той час його уже встигли перевес-ти до Ужгородського суду. Клан, окупувавши Мукачево, починав окупацію області. І в об-ласному центрі “свої люди” були конче потрібні.
Хіба можна дивуватися після цього, що “Барва” примудрилася “прихватизувати” не лише бази, магазини і фабрики, але й… залізничну гілку однієї з військових частин. З цього при-воду навіть було порушено кримінальну справу, але вона так і “зависла” десь у нетрях війсь-кової прокуратури, куди її “скинули” наші прокурори в цивільному.
Отож не дивуємося ми і тому, що, окрім усього іншого, клан наших “гідних синів” з “Барви” примудрився загарбати ще й угіддя Морозівського лісництва Мукачівського держлісгоспу, які входять у зону відпочинку санаторію “Синяк”. Саме на базі цього лісництва і було ство-рено заміську резиденцію і “зону відпочинку” нових феодалів із “Барви”. А формальним власником колишнього державного, а нині “Барвівського” лісництва значиться… шофер і охоронець пана Балоги. Отже, не обов’язково бути “швагром”, досить стати просто особистим шофером…
Ми не можемо стверджувати достеменно, але самі ж мукачівці розповідають, що саме на цій лісовій “резиденції” вельми часто гостювали високопоставлені чиновники і народні депутати із Києва. І особливо часто навідувався сюди колишній прем’єр-міністр, потім — опозицій-ний “месія”, а нині — президент України Віктор Андрійович Ющенко. Нічого дивного: кру-гом — така краса і красуні!
До речі, красунь для високих гостей зі столиці у лісову резиденцію “Барви” справно поста-чали… мукачівські сутенери. Як правило, вони привозили сюди ужгородських студенток, дівчаток із сирітського інтерната та професійних шльондр з Будапешта, аби зменшити мож-ливий витік інформації про оргії столичних вельмож у лісовому борделі. Адже прикрі випа-дки, які могли закінчитись гучними скандалами, уже були в “Історії кохання” нових феода-лів з Мукачева.
Так, наприклад, наприкінці 90-х років кузен і “права рука” глави клану Віктора Балоги пан Василь Петьовка постійно з’являвся на людях у товаристві вельми гарної дівчини. Красуню щодня бачили і в офісі “Барви”, і у розкішному червоному джипі пана Петьовки, і у місцевих ресторанах та барах, де її неодмінно супроводжував пан Василь. І ні для кого в Мукачеві не було таємницею, що ця дівчина — “подруга” пана Петьовки. Аж раптом ця “подруга” щезла. Стривожена мама дівчини заявила про зникнення доньки у міліцію. Марно! Дівчина щезла, немов би й не жила на білому світі. Та через декілька місяців, у перших числах вересня 1998-го року, її труп знайшли у підвалі будинку по вулиці Росвигівській. Тіло покійниці бу-ло настільки обгризене пацюками, що мати ледве впізнала доньку за одежею та прикрасами. Хто і за що вбив юну красуню? І хто не побоявся здійняти руку на подругу всесильного і всевладного у Мукачеві “співдиктатора” міста? Невідомо… Прокуратура, звісно, порушила кримінальну справу по факту загибелі дівчини, але… Але ця справа також щезла у безвісті, як і всі інші, де “світилася” зграя із “Барви”. Згодом з міста щезла у невідомому напрямку і мати загиблої дівчини. Куди щезла і що з нею сталося? Теж невідомо! А ще згодом раптово помер дільничний інспектор міліції, який свого часу знайшов труп дівчини у підвалі і пер-шим здійснив низку оперативно-розшукових заходів для з’ясування обставин її загибелі. Можливо, щось таки з’ясував, а тому і помер раптовою смертю? Цілком можливо…
Інша трагічна історія, пов’язана мукачівськими дівчатами та лісовою базою “Барви”, ще за-гадковіша. Цю історію нам розповів відомий закарпатський журналіст Іван Коцур, який до-сить довго і уважно вивчав історію становлення клану “Барви”-Балоги. Отже, свого часу, ко-ли на лісовій базі гостювали вельможні столичні чини на чолі із самим Віктором Ющенко, сюди частенько привозили з Мукачева молоду дівчину-медсестру, яка нібито мала надавати сановним гостям необхідну їм медичну допомогу. Кажуть, що саме вона піклувалася і здо-ров’ям тоді ще майбутнього Президента. Ми не знаємо, звісно, який характер мала ота ме-дична допомога юної медсестри, але сталося так, що дівчина… завагітніла. Ні, ні! Ми нічого не стверджуємо! Адже все могло статися не на “барвівській” базі і не з вельможними гостя-ми із Києва. Діло ж молоде!.. Могла дівчина мати якогось хлопця в Мукачеві? Звісно, що могла! Отож, може, цей легінь і “нашкодив”? Можливо… Але далі сталося те, що важко по-яснити присутністю в цій історії випадкового і “стороннього” легіня. Дівчина народила доч-ку. І невдовзі… раптово померла. ЗНОВУ — РАПТОВО! Маленьку донечку померлої мед-сестри віддали до Свалявського дитбудинку. І саме з цього моменту починаються таємниці. Адже привіз дівчинку-сироту до свалявського дитячого закладу не будь-хто, а особисто… нинішній губернатор Закарпатської області пан Олег Гаваші, який в ті часи (1998-2000рр.) очолював обласне управління освіти. Гуманно, дуже шляхетно! Але за що така честь осиро-тілій дитині? Ви багато знаєте випадків, аби долею осиротілих дітей опікувались наші ясно-вельможні? Ми не знаємо… Але і це ще не всі загадки цієї казки про “Попелюшку з Мукаче-ва”. Досить скоро дівчинку забрав з дитбудинку… сам пан Віктор Балога, який тоді уже був губернатором Закарпаття. Кажуть, що він же й удочерив цю дитину. Шляхетно? Дуже шля-хетно, але… Якби за цією шляхетністю не ховалася таємниця раптової смерті матері та осо-ба справжнього батька цієї дитини. Може, саме це і пояснює раптову шляхетність пана Ба-логи? Тим паче, що в жодній журналістській “поемі” про житіє пана Віктора такий благоро-дний вчинок не згадується ані словом. Чому? Від надмірної скромності? То ця риса характе-ру ніколи не була притаманною пану Балозі. Чи, можливо, він знає, хто насправді є батьком цієї дитини? І можливо, знає про те, що саме смерть матері допомогла поховати таємницю імені справжнього батька дитини? Цілком можливо… Але невідомо. Відомо лише, що саме з цієї пори пана Балогу вперто і наполегливо називають… кумом Віктора Ющенка. Але ж ді-тей вони начебто не хрестили. Чи все ж хрестили, але дуже і дуже таємно?.. І можливо, що у Мукачеві нині живе не нова “Попелюшка”, а маленька “Залізна маска”? Але дуже сумнівно, що комусь закортить шукати ключ до цього “Х-файлу”. Адже журналіст Іван Коцур, який першим зацікавився “залізною маскою” і першим розповів цю історію, нещодавно… РАП-ТОВО ПОМЕР! Код Балоги?!..
Можливо, саме цей код і дає ключ до розгадки найбільшої таємниці пана Балоги: таємниці його стрімкого кар’єрного злету. Так чи інакше, але можна впевнено припустити, що саме в чинадіївському лісі вдячні гості клану “нових баронів” Мукачева вирішили перетворити гос-тинного пана Балогу з “володаря” міста на “герцога” Закарпаття. І на початку 1999-го року нового закарпатського губернатора знайшли не у капусті, а в сауні під селом Чинадієво.

“МУКАЧЕВО – УГОЛОВНАЯ СТОЛИЦА ЗАКАРПАТЬЯ”

Именно так назывался обширный материал журналистки Галины Каплюк, появившийся в прошлом году на сайте информационного агентства “Главред”. Пани Галина Каплюк пове-дала всей Украине о “многотрудной” и “славной” судьбе господина Балоги, тогда еще – гу-бернатора Закарпатья. Главный источник информации пани Каплюк – исповедь самого же господина Балоги. А эта “исповедь” сразу же привела пани Каплюк к весьма неприятному выводу: господин Виктор Балога “со товарищи” – выходец из чисто уголовной среды! Но пусть говорит сама автор статьи на сайте “Главреда”:
* * *
“Мукачево давно следовало бы сделать ОБЛАСТНЫМ ЦЕНТРОМ Закарпатья. И не по-тому, что там живет нынешний губернатор Виктор Балога, просто именно в этом го-роде находится ЦЕНТР ВЛИЯНИЯ на все происходящие процессы в регионе еще с нача-ла 90-х, когда Мукачево превратилось в один из САМЫХ КРИМИНАЛЬНЫХ ГОРОДОВ В УКРАИНЕ.
Именно тогда, с легкой руки местного “авторитета” Геши (Михаила Токаря) и его по-допечных, венгерская полиция, составляя карту преступности мира, на территории СНГ обозначила лишь три крупных КРИМИНАЛЬНЫХ ЦЕНТРА – Москву, Киев и МУ-КАЧЕВО (!!!). Однако, ЛИДЕР МУКАЧЕВСКОЙ ПРЕСТУПНОЙ ГРУППИРОВКИ НА-ВЕЛ ПОРЯДОК В ОБЛАСТИ, четко распределив сферы влияния, и вызывая при этом уважение даже местных правоохранителей своим умением прежде договариваться, а не прибегать к вооруженным разборкам.
Тем не менее, приносившие огромные деньги потоки контрабанды, ринувшиеся через открывшуюся после развала Союза границу, были взяты им под контроль, и Закарпатье зажило по четко установленным правилам. Во второй половине 90-х Геша начал ак-тивно ЛЕГАЛИЗИРОВАТЬ свой бизнес, вкладывая огромные средства в разного рода фирмы. Именно в это время поднялась коммерческая фирма “Барва”, которую возгла-вил Виктор Балога…”
(Інтернет-видання “Главред”; Галина Каплюк, “Виктор Балога: в Закарпатье нет собст-венности Виктора Медведчука”; 19.08.2005 г.).
* * *
В одном лишь этом маленьком отрывке очерчено сразу несколько сенсационных открытий, каждое из которых заслуживает на отдельное расследование (и не только журналистское, кстати).
Во-первых, почему не украинская милиция, а именно ВЕНГЕРСКАЯ полиция обратила столь пристальный взгляд на маленький закарпатский город Мукачево, приравняв его, хотя бы на уголовном уровне, к таким мегаполисам, как Киев и даже Москва? Чем заслужило ма-ленькое Мукачево такую международную “славу”?
Во-вторых, почему не органы государственной власти, а уголовный “авторитет” Геша (То-карь) сумел сделать то, о чем, со слов господина Балоги, пишет пани Галина Каплюк: “ЛИ-ДЕР МУКАЧЕВСКОЙ ПРЕСТУПНОЙ ГРУППИРОВКИ НАВЕЛ ПОРЯДОК В ОБЛАС-ТИ, ЧЕТКО РАСПРЕДЕЛИВ СФЕРЫ ВЛИЯНИЯ…”? И почему об этом загадочном фе-номене так спокойно рассказывает журналисту “двойной” губернатор Закарпатской области Виктор Балога. Как правило, подобные вещи наши чиновники всячески скры-вают от глаз масс-медиа и народа. А Балога — ничуть!Выходит, что ему уже некого и нечего бояться в нашей странной державе? Почему? Давайте посмотрим…
В-третьих, каким это образом удалось человеку, который не имел за плечами ни солидного тюремного стажа (Геша никогда не привлекался к уголовной ответственности и, конечно же, в тюрьме никогда не сидел), ни высшего образования (Михаил Токарь сумел закончить только ПТУ в своем родном городе), ни опыта коммерческой деятельности (в торговле Геша никогда не работал, в отличие от господина Балоги) получить в строгой иерархии уголовно-го мира такой значительный статус, какой имели только “коронованные” воры в законе? А ведь человеку, не “топтавшему зону” просто немыслимо было стать ни “коронованным” во-ром в законе, ни даже “смотрящим”. А “Геша” стал!.. Как? Фантастика? Да нет… В уголов-ной среде фантастики не бывает. Очевидно, мукачевец “Геша” имел в этом невидимом мире своего могучего покровителя. Даже чрезвычайно могучего! Но об этом несколько позже…
В-четвертых, пани Каплюк публично признала то, что давно знают все закарпатцы:
КОММЕРЧЕСКИЙ КЛАН “БАРВЫ”, КОТОРЫЙ И ПРЕДСТАВЛЯЕТ СЕГОДНЯ НА ЗАКАРПАТЬЕ КАК ГОСУДАРСТВЕННУЮ ВЛАСТЬ, ТАК И ПРЕЗИДЕНТСКУЮ ПАРТИЮ “НАША УКРАИНА”, ВЫРОС ИЗ УГОЛОВНОЙ СРЕДЫ, БЛАГОДАРЯ ФИНАНСОВОЙ ПОДДЕРЖКЕ И ПОКРОВИТЕЛЬСТВУ “БАНДИТСКОГО КОРО-ЛЯ” ЗАКАРПАТЬЯ ГЕШИ (М.ТОКАРЯ).
И неизменным лидером этого порождения уголовного мира (фирмы “Барва”) все эти годы был дважды экс-губернатор Закарпатья, личный друг нашего Президента, а поэтому и “чрез-вычайный министр” господин Виктор Балога. “Сын полка” мукачевской братвы! Выходит, что наша родимая мафия, которая ранее плодила на свет исключительно “воров в законе”, ныне “воспитывает” для Украины “министров в законе”? Чрезвычайно ценное новшество для будущего Европы, куда так поспешно гонят нашу державу “апельсины” Виктора Ющен-ка, кума и покровителя господина Балоги – удачливого “выдвиженца” преступного синдика-та!…
Но, может быть, внезапный расцвет фирмы “Барва” и ее стремительный прорыв на господ-ствующие высоты в органах государственной власти не имеют отношения к уголовному “княжеству” Геши? Может быть, это просто стечение обстоятельств? Увы, такого “может быть” быть просто не может! И вот почему…
О тесной связи соучредителей “Барвы” с лидером уголовного синдиката в Мукачеве знают все предприниматели этого города, многие из которых в свое время тесно сотрудничали и с Гешей, и с кланом “Барвы”-Балоги. Да и сам Виктор Иванович Балога никогда НЕ ОТРИ-ЦАЛ своих отношений с Токарем-Гешей. Впрочем, скрывать было бы довольно смешно, так как в числе соучредителей “Барвы” вполне легально фигурирует… родной брат уголовного “князя” – господин Илья Токарь, выросший от мелкокалиберного бандита до… главы Мука-чевского райсовета, а затем — Мукачевской районной государственной администрации. За-метим, что этот невероятный карьерный скачок произошел уже без участия Геши, убитого в декабре 1998 года, но при непосредственном личном участии клана нынешнего министра украинской “чрезвычайки”.
А о том, что отношения Геши и будущего господина министра имели характер, мягко гово-ря, “специфический”, знают в Мукачеве даже местные воробьи. Если вы захотите узнать об этих отношениях поподробнее, то мукачевцы с удовольствием вам расскажут, как покойный “король” бандитов Мукачева Геша публично бил рожу будущему министру, тогда еще – все-го лишь мэру Мукачева. “Потчевал” прямо у него в кабинете, не стесняясь ни секретарш, ни многих свидетелей… Таким образом, отношения “вора в законе” и коммерсанта-политика строились по принципу: “ХОЗЯИН – СЛУГА”. А в роли “Хозяина” выступал, конечно же, Геша, главарь закарпатских разбойников образца 90-х годов. А поэтому не стоит и сомне-ваться в том факте, что не “коммерц-политик” Балога “выводил в люди” Токаря-Гешу, а как раз наоборот: Геша сделал из жулика-торгаша “человека при власти”!..

“МЕНТЫ И МАФИЯ – ЕДИНЫ!”

Тут кое-кто из читателей может взвыть от восторга: “Во, талантище был этот Геша! Из грязи — да в князи!”. Не спешите умиляться и восторгаться. Карьера Токаря-Геши действительно была стремительной, но не “фантастической”. Во-первых, Геша действовал в полном согла-сии… с закарпатской милицией, которая руками его “бригады” сумела ликвидировать все ос-тальные преступные группировки на Закарпатье. Особенно жесткой была ликвидация ужго-родских “бригад” В. Адилова и С. Андрийканича, которые, по правде сказать, и в подметки не годились “воинству” мукачевца Геши. Но все же очень мешали мукачевцам взять под свой полный контроль бизнес-территорию Ужгорода и “окна” на словацкой границе. Совме-стными усилиями милицейских “орлов” и гешиных “отморозков” братва Адилова и Андрей-канича была ликвидирована в кратчайшие сроки. Заметьте, что с “полком” Геши-Токаря, ко-торый и был ГЛАВНОЙ УДАРНОЙ СИЛОЙ БАНДИТОВ на Закарпатье, никто и не думал бороться. Наоборот, Гешин “полк” и милиция выступали против мелких “бригад” дружно и в ногу. Именно тогда и сложилась в области ситуация, о которой пани Галина Каплюк говорит столь умиленно: “Лидер мукачевской преступной группировки навел порядок в области, четко распределив сферы влияния и вызывая при этом уважение даже местных право-охранителей…”.
Еще бы! Ведь в результате такого “сотрудничества” Геша получил Ужгород “на кормление”, а менты – благодарности, должности, большие звездочки на погоны и… свою долю от бан-дитской добычи. Вот за эту щедрую “долю” все эти годы и шла ожесточенная грызня в са-мих же руководящих кланах закарпатской “ментуры” (чтобы не путать с настоящей Мили-цией). Грызня, завершившаяся “милицейским бунтом”, “спецоперацией “Авангард” и мифом про “Ужгородский Беслан” и “вооруженную банду” экс-губернатора Ризака в ноябре 2004 года…
Кстати, эта “доля” была частично даже ЛЕГАЛИЗОВАНА при помощи той же фирмы “Бар-ва” господина Балоги. Два года тому назад в руки закарпатских журналистов попали весьма “пикантные” документы: копии договоров о “совместной деятельности” Закарпатского УМВД Украины и фирмой “Барва”. И в этих договорах были четко расписаны роли “подель-ников”: милиция конфисковывает товары и передает их коммерсантам из “Барвы” для реали-зации, а “Барва” – продает конфискованное и отдает милиции 50% от выручки. Все пополам! Как и водится в воровских “общаках”. Впервые такой договор был подписан в 1997 году, ко-гда бандитами и “Барвой” фактически руководил Геша-Токарь, а милицией Закарпатья… полковник (теперь — генерал) Геннадий Москаль, будущий губернатор Закарпатской и Лу-ганской областей, первый заместитель милицейского министра Юрия Луценко, а ныне — представитель Президента Украины в Крыму.
Но тогда, в 1996-97 гг. полковник милиции Геннадий Москаль не стеснялся открыто прини-мать прямо у себя в кабинете (начальника УМВД Закарпатья!) “кассира” и главного помощ-ника бандитского “короля” Геши Михаила Ланьо, более известного закарпатцам как “Блюк”. Кстати, о том, что генерал милиции Геннадий Москаль поддерживал связи с этим “бандит-ским генералом” Блюком уже пребывая на должности губернатора Закарпатья, и даже тогда, когда стал заместителем министра внутренних дел Украины (руководителем именно крими-нального блока милиции!), неоднократно писали журналисты не только закарпатских, но и всеукраинских масс-медиа. После этого не стоит даже удивляться тому, что “бандитский полк” мукачевской мафии ехидно смеялся над потугами господина Луценка “покончить с бандитами” в области. На Закарпатье в “черные списки” министра внутренних дел попали, кажется, все, кроме… настоящих бандитов. Они живут и здравствуют, припеваючи…

ХОЖДЕНИЕ ЗА ТРИ ТРУПА

И все же стремительная карьера “бандитского короля” Закарпатья Геши-Токаря до сих пор остается во многом неразгаданной тайной. Но разгадать эту тайну все-таки можно, если со-поставить несколько фактов, мало известных гражданам Украины.
Ну, начнем хотя бы с того, что покойный “король” Геша-Токарь вовсе не был создателем мукачевского преступного клана. На заре “бандитской эпохи” в Мукачеве Геша был всего лишь… подручным у настоящего организатора и лидера мукачевской мафии. А этим лиде-ром был некий мукачевец Виктор Кирч, которого сегодня почему-то поспешно забыли.
В отличие от Геши, никогда не “топтавшего зону”, Виктор Кирч прошел курс тюремных “университетов” еще в Советском Союзе, а поэтому пользовался у местной шпаны бесспор-ным авторитетом. Именно он, Виктор Кирч, сколотил в конце 80-х годов прошлого века од-ну из первых на Закарпатье “бригад”. Основу этой “бригады” составили парни не просто спортивного вида, но и хорошей спортивной закалки – борцы и боксеры.
Именно они установили свой полный контроль над рынком продажи машин “Жигули” на Закарпатье. Каждый счастливчик, купив “Жигули”, должен был заплатить “дань” бандитам Виктора Кирча еще до того, как покидал терминал. Вторую “пошлину” новый автолюбитель оплачивал тем же бандитам за право… проезда по территории Закарпатья. Таким образом, бандитский “атаман” Виктор Кирч намного опередил нашу державную власть, которая до сих пор не решится: нужно установить налог за транзит по территории “Украинской Швей-царии” или ну его на хрен?… У “опришков” Кирча таких сомнений не было и быть не могло: любишь кататься – люби денежки платить!
Под плотную “опеку” бандитов попали и все торговцы продуктами “зеленого змия”. А в те времена, как вы, наверное, помните, “змию” у нас было туго: совсем загубила его горбачев-ская борьба с алкоголем, загнав “змия” в цыганские табора и на подпольные “хаты”. Поэто-му “змиево молоко” предприимчивые закарпатские хлопцы гнали из Венгрии. А из “Украин-ской Швейцарии” хитрый “змий” расползался по всей Украине, добираясь и до российских широт. Но на дороге “змия” и его продавцов стояли “заставы” крепких парней из Мукачева: “Бабки” – на бочку!”.
И “бабки” текли широкой рекой, не уступавшей водочному потоку из Венгрии. Таким обра-зом, основная деятельность “бригады” мукачевцев перешагнула государственную границу и распространилась на территорию Венгрии. Именно тогда скромный город Мукачево и стал “головной болью” венгерской полиции. Но и родную землю бандиты не забывали: мукачев-ская “бригада” быстро взяла под свой контроль все базары на Закарпатье, а эти базары в те времена славились по всей Украине. Потом появились новыевиды бандитского “бизнеса”: рэкет новоявленных бизнесменов, поставка закарпатских красавиц в бордели соседней Венгрии. Потом – контрабанда иностранных машин. Потом…
…А потом Виктора Кирча расстреляли из автомата на пороге его собственной виллы в Му-качеве. Убийство до сих пор не раскрыто… Но точнёхонько так же через несколько лет кил-леры “завалили” и самого Токаря-Гешу, который был в “бригаде” Кирча “помощником ата-мана” и “держателем кассы”. Именно поэтому после гибели Виктора Кирча Геша взошел на осиротевший бандитский “престол” и стал лидером мукачевского преступного синдиката. Его заместителем и “кассиром” стал уже известный нам “Блюк”. Но кто, какая “третья сила” освободила место для Геши на лестнице воровской иерархии?..
Наверное, та же самая, которая в декабре 1998-го убрала с этой лестницы и самого Токаря – Гешу. Зачем? А вы вспомните рассказы мукачевцев о полной зависимости, вплоть до пуб-личного мордобоя, господина Виктора Балоги от “бандитского короля” Закарпатья. Именно в декабре 1998-го года у Балоги, тогда уже не просто руководителя “Барвы”, а мэра Мукаче-ва, появляется реальная перспектива стать губернатором области. Во время катастрофиче-ского наводнения осенью 1998-го молодой мэр Мукачева сумел понравиться всесильному Президенту Украины Леониду Кучме, который навестил затопленный паводком город. И вопрос о будущем губернаторе Закарпатья стал вполне актуальным. А тут – Геша!.. Неужели и губернатору области бандитский “король” будет бить ясновельможную морду прямо в на-чальственном кабинете? Недопустимо!!!
И “третья сила” убирает Гешу с дороги, расчищая путь к губернаторству лидеру “Барвы”, вполне зависимому от власти мафиозных структур, но более “перспективному”, чем “благо-родный бандит” Геша-Токарь. Точно так же, как в свое время “беспредельщика” Кирча по-меняли на “дипломатичного” Гешу.
Кто же расставлял и расстрелял фигуры на “шахматной доске” уникальног закарпатского по-граничья, меняя “отработавшие” фигуры на более перспективные? Кто выступал в роли та-инственной “третьей силы”? Ведь в то, что Гешу убили именно те “самодельные киллеры”, которых поразительно быстро нашла и “повязала” милиция, на Закарпатье не верят даже пьяные ёжики. Кое-кто запускал в оборот слухи про то, что “бандитского короля” убрали по “приказу есдеков”, так как Виктор Балога состоял тогда в активе СДПУ (о). Но этот миф развеял сам Виктор Балога, который, не успев стать губернатром, объявил партии социал-демократов беспощадную войну “до полной победы”. Эта война и по сей день не закончи-лась…
Но цепь нераскрытых убийств в период “перестройки” мафии Закарпатья не ограничивался одной только смертью Токаря-Геши. В конце лета 1998 года таинственным образом исчезает в Мукачеве молодая красавица, которую знали в этом маленьком городе как подругу верхо-вод клана “Барвы”. Через определенное время, в начале сентября 1998 года, скелет местной красавицы, до костей обглоданный крысами, нашли в подвале многоэтажки на улице Росви-говской в Мукачеве. Кто и за что убил подругу одного из местных “баронов”? Это до сих пор неизвестно.
Неизвестно также, почему так внезапно умерла и молоденькая медсестра, обслуживавшая на “фазенде” фирмы “Барва” высокопоставленных гостей господина Балоги. Можно только догадываться о том, что девушки чересчур много знала о тайнах мукачевских мафиози. Не-раскрытым осталось убийство еще одного соратника Геши, мукачевского “авторитета”, из-вестного под “оперативным псевдонимом” Кози. Неизвестной осталась истинная причина гибели бывшего мэра Мукачева (последнего “небарвленого” мэра этого города) господина Василия Ильтьо. Неизвестно, кто угрожал убийством екс-мэру Мукачева Эрнесту Нусеру. Неизвестно, кто поджег квартиру в Мукачеве бывшему начальнику областного Управления юстиции Василию Мангуру. Неизвестно, кто бросил гранату в окно квартиры бывшего со-ветника губернатора области, депутата Мукачевского горсовета Ивана Чубирки. И таких “неизвестных” — немеряно!..
Все эти уголовные деяния так и не раскрыты до сих пор. Но за это никто из руководителей силовых структур Мукачева так и не был наказан. Даже бывший прокурор Мукачева Юрий Бенца, который сегодня стал прокурором всего Закарпатья. Известно только, что приблизи-тельно в то же время, когда были совершены все эти “неизвестные” преступления, господин прокурор получил от хозяев “Барвы” и города очень щедрый подарок – участок земли в пре-стижном районе, где сейчас находится особняк семьи пана Бенцы, а раньше был… детский садик для детей-инвалидов. Но дети – это такая “мелочь” по сравнению с интересами вла-стелинов!
Еще чуть позже бывший “кассир” и заместитель “короля” города Геши “Блюк” среди бела дня убивает еще одного близкого помощника Геши, местного “авторитета” Кози. Кози тоже претендовал на вакантное “королевское” место, но “Блюк” стрелял быстрее и метче! Убий-ство “не раскрыто” до сих пор, а сам “Блюк” сразу же после “акции” исчез на территории Венгрии, выехав через пограничный контрольно-пропускной пункт “Лужанка”. То ли в Венгрии, то ли в Австрии “Блюк” пересидел “смутное время”, когда руководители закарпат-ской милиции громогласно заявляли общественности, что арест “Блюка” – “дело их чести”. Затем, убедившись, что ни дела, ни чести у наших “ментов” нет и не было никогда, “Блюк” преспокойно возвращается в родное Мукачево, где и становится новым командиром “полка”. Милиция не решается даже тронуть его!
Правда, осенью 2004 года все же решилась. Именно это и вызвало “милицейский бунт”, а за-тем – аресты полковников Русина и Дернового, “международный розыск” генерала Варцабы и, отчасти, арест экс-губернатора Ризака, который и попытался лишить мафию власти в “Ук-раинской Швейцарии”. Но с мафией шутки плохи!.. Так кто же был основным игроком на “поле мафии” в Закарпатье?

В ТЕНИ “ИМПЕРИИ МРАКА”

Пытаясь найти ответ на этот вопрос, мы пообщались со многими представителями как сило-вых, так и криминальных структур Закарпатья. И все они – и “бойцы невидимого фронта”, и вполне “видимая” братва – заявляли авторитетно: первую скрипку в криминальном мире За-карпатья играет вовсе не местная шпана, а одна из мощнейших мафиозных структур Евразии – “Солнцевская” организованная преступная группировка, которая давно уже стала основой международной мафиозной “империи” бывшего киевлянина Семена Могилевича -“Севы”.
Не очень-то и верилось! Где подмосковное Солнцево, а где – Закарпатье?!…
Но оказалось, что уголовное “Солнцево” – гораздо ближе к Мукачеву, чем подмосковное: в Венгрии, Словакии, Чехии… Словом, совсем по соседству. А поэтому уже не показался странным тот факт, что в списке “элиты” солнцевской группировки среди громких имен “Севы”-Могилевича, “Михася”-Михайлова, “Сильвестра” и прочих “аристократов” россий-ского уголовного мира, неожиданно появилась и фамилия… жителя села Загатье Иршав-ского района Закарпатской области Украины Ивана Юрьевича Данканича. Честно го-воря, даже не верилось, что закарпатский “селюк” оказался в “элите” Москвы криминальной. Но источник информации был очень даже надежным: списки членов ОПГ “Солнцевское”, опубликованные на российском сайте “Агентства Федеральных расследований” (www. FLB.ru).
Конечно, фамилия Данканич на Закарпатье – очень распространенная. В одном только Ир-шавском районе Данканичей – несколько сотен. Из них добрая треть – Иваны. Но старые оперативники закарпатских спецслужб именно этого Ивана Данканича вспомнили сразу же: “Этот человек,хоть и прописан в закарпатском селе, много лет уже живет то в Москве, то в Будапеште. На Закарпатье появляется время от времени. Очень авторитетная личность! Свя-зан непосредственно с “Севой” (Семеном Могилевичем, создателем и “Хозяином” междуна-родной мафиозной “империи”) Бывало, что наши “оперы” обращались к Ивану за помощью, чтобы избежать бандитских “разборок”. И он помогал…”.
К этому мы можем добавить лишь то, что Загатье – село, соседнее с родным селом господи-на Балоги Завидовым, хотя эти села и находятся в разных районах. Но в школу Виктор Бало-га и все его родственники по семье и по “Барве” ходили именно в соседнее Загатье. А поэто-му вполне логино предположить, что “солнцевский” авторитет Иван Данканич и нынешний министр МЧС Украины господин Виктор Балога знакомы друг с другом еще со школы. От-сюда и тесная связь с лидерами “солнцевской” группировки. Кака в песне: “Школьные годы чудесные!”.
И еще один интересный факт: Загатье — родное село бывшего губернатора Закарпатья Сер-гея Устича(его отец, кстати, был директором именно той самой школы, где учились господа Данканич, Балоги и Василий Петьовка). А ведь именно с “легкой руки” экс-губернатора Ус-тича в середине 90-х годов начался бандитский грабеж закарпатских лесов. И начался этот грабеж именно с иршавских лесов, где разбойничал тогда брат бывшего губернатора. И львиная часть ценного карпатского бука шла, кстати, именно в Венгрию, где и находится “Генеральный штаб” самого Могилевича-“Севы”. А из докладных записок ведущих спец-служб Европы и США давно уже стало известно, что “Сева” строит свою работу на четко организованной структурной основе: за каждую подконтрольную территорию или вид под-польного бизнеса отвечает соответствующий “направленец”, как и положено в настоящем “Генштабе”.
Таким образом, можно предположить, что г-н И. Данканич, земляк и ровесник бывшего гу-бернатора Закрпатья, и стал таким “направленцем”, отвечающим в “империи” Могилевича за работу всех подчиненных ему структур в регионе. Сам этот факт уже говорит о том, что За-карпатье в “империи” играет очень важную роль: вспомните вывод венгерской полиции о “главных центрах” нашего криминального мира: Москва, Киев, Мукачево. Теперь цитата па-ни Каплюк становится вполне объяснимой. Но это лишний раз приводит нас к невеселому выводу: наше волшебное Закарпатье действительно стало “удельным княжеством” главря мафиозной “империи” Могилевича-“Севы”.
А если это так, то невозможно даже представить себе, чтобы “Сева” не уделил внимания традиционному торговому центру “Украинской Швейцарии” – городу Мукачево и его “зна-менитым” бандитам. И он таки уделил Закарпатью свое “императорское” внимание! Об этом нам рассказали в том же “Агентстве Федеральных расследований”.
* * *
“По сведениям правоохранительных органов и прежде всего ФБР, бизнес Могилевича в Украине, равно как и во все мире – это проституция, торговля наркотиками и оружи-ем, нелегальная миграция. Находясь постоянно за границей, контроль над финансовыми потоками Могилевич осуществлял с помощью доверенных лиц. В декабре 1998 года в Мукачеве был расстрелян местный авторитет Михаил Токарь по кличке “Геша”, КО-ТОРЫЙ ЯВЛЯЛСЯ “СМОТРЯЩИМ” (ПРЕДСТАВИТЕЛЕМ) МОГИЛЕВИЧА В ЗА-КАРПАТЬЕ. На пышных похоронах присутствовал некто Вахтанг Уберия (“Ваха”)…
ИЗ ДОСЬЕ FLB: “Ваха” – представитель Могилевича в Киеве. До недавнего времени яв-лялся заместителем начальника Государственного центра комплексного транспортно-го обслуживания “Укрзалізниці”. Стоял у истоков создания “Экспресс-банка”, руково-дителем которого был на протяжении четырех лет, как раз в то время, когда банкиры наживали миллионные состояния в течение считанных недель… Выдвигал свою канди-датуру в депутаты Верховной Рады Украины.

…Сведущие люди утверждают, что “Экспресс-банк” был подконтролен Могилевичу. Как заявил… сам Вахтанг Уберия, они одноклассники с Могилевичем и поддерживают дружественные контакты по сей день”. (Агентство Федеральных расследований (www. FLB. ru); “Дело BONY: украинский след”; 08.06.2000 г.)
* * *
Вот те раз! Ну и дела!!! Выходит, что Геша был “смотрящим” (представителем) самого Мо-гилевича?!… Но ведь “Барву” и клан министра-комерсанта Балоги породил именно Геша! По крайнгей мере, все так и думали до сих пор… Но после подобных открытий невольно прихо-дишь к невероятному предположению: клан мукачевских “политкоммерсантов” в действи-тельности породил не Геша, а сам “император мафии” Семен Могилевич, признанный спец-службами США САМЫМ ОПАСНЫМ ПРЕСТУПНИКОМ СОВРЕМЕННОСТИ.
Геши нет, но клан “Барвы”-Балоги – в целости и сохранности. И сегодня именно этот клан, который наверняка является “структурным подразделением” криминальной “империи” Мо-гилевича, получил всю полноту государственной власти на Закарпатье. И не мудрено, что именно здесь, в “Украинской Швейцарии” проходят сегодня все основные пути и наркоти-ков, и контрабанды, и нелегалов из Азии. Ведь на стыке четырех европейских держав правят “вассалы” всемогущего “императора мафии”. А поэтому очень даже понятно, КОМУ и ЗА-ЧЕМ понадобилось менять всех руководителей силовых структур в регионе и откровенно “вышибать” из этих структур самых опытных, знающих оперативников. Под маской “апель-синовой революции” с органами законной государственной власти расправлялся не “вос-ставший народ”, а “спрут” международной преступной империи!
Тогда понятно все то, что мы и видим на Закарпатье сегодня, после торжества “апельсинов”. Водка – это Балога и “Барва”; сигареты – это тоже они; нефтепродукты – та же компания; контроль над всеми пограничными “окнами”, а значит – над золотыми потоками контрабан-ды, осуществляют все те же “фигуры”.
В принципе, это известно на Закарпатье всем и давно. Но только сегодня становится ясным и то, что за “фигурами” чернеет тень “императора мафии” Могилевича, а вовсе не “демокра-тии европейского образца”. До какой степени нужно презирать свой же народ, чтобы обма-нывать его так цинично?! Выманить на улицы людей якобы для “борьбы за свободу”, а фак-тически руками тех же людей отдать их в “аренду” бандитскому синдикату. Да еще и обви-нить в “бандитизме” тех политиков и руководителей органов власти, которые не позволяли превратить Закарпатье в “удельное княжество” мафии космополитов. А ведь именно Виктор Балога и его собратья по клану и партии Виктора Ющенка так неистово убеждали всех за-карпатцев, что нет на свете больших “патриотов” Закарпатского края, чем они, разлюбезные.
И упрекали своих конкурентов из СДПУ (о) в служении “антиукраинским силам”, не забы-вая при этом упроно называть их “обрезанными”. Это для того, чтобы никто не сомневался в национальной принадлежности этих “антиукраинских сил”. А теперь оказалось, что наши “пламенные патриоты” являются верными слугами именно тех, кого называют в Америке “русско-еврейской мафией”. Хотя… Это тоже “туфта”. Мафия – понятие даже более интер-национальное, чем недостроенный у нас коммунизм. Но в элите “империи Могилевича” сла-вян действительно нет… А славяне из клана “Барвы”-Балоги просто служат этой “элите” и “сдают” ей свой край вместе с украинцами, венграми, русинами, румынами, евреями, рома-ми и прочими доверчивыми земляками.
Но еще далеко не понятно, до каких вершин государственной власти добралась тень “импе-рии Могилевича” при содействии клана мукачевских спекулятивных политиков. Почему возник этот “хитрый” вопрос? Да потому, что в оперативном досье ФБР “Евразийская орга-низованная преступность: организация Семена Могилевича” есть один очень интересный момент: в конце 90-х годов прошлого века Сева-Семен Могилевич и клан Дженовезе (итальянская мафия в США) планировали создание в Украине… ЯДЕРНОГО МО-ГИЛЬНИКА и переработку радиоактивных отходов. На этом знаменитые мафиози со-бирались заработать сотни “свежих” миллионов долларов США.
Тогда этот план сорвался… Но сегодня “апельсиновая” власть Украины снова вернулась к проекту могильника на украинской земле, а именно – в зоне Чернобыля. И когда же эта идея возникла на украинском Олимпе?
ДА ИМЕННО ТОГДА, КОГДА “ЧРЕЗВЫЧАЙНЫМ МИНИСТРОМ” СТАЛ… ГОС-ПОДИН ВИКТОР БАЛОГА! Личный друг и доверенное лицо Президента Виктора Ющенко и “порождение” самого опасного преступника в мире – Семена Могилевича – “Севы”. Именно Виктор Балога организовал и “экскурсию” нашего Президента в зону Чернобыля, за которую и отвечает его “чрезвычайное” министерство. А уже во время этой “экскурсии” и было впервые объявлено, что в зоне будет создан могильник ра-диоактивных отходов. “Голубая мечта” дона Дженовезе и дона Семена!
Совпадение? Может быть… Но выяснять этот вопрос нужно не журналистам, а ведомству господина Луценка. Впрочем, господину Луценко не до того: он ищет “мафию” в школах и сельсоветах, в спортивних клубах и политических партиях оппонентов. А зря! Может быть, достаточно будет взглянуть на соседа по Кабинету Министров?.. И, возможно, сразу станет понятно, о каких “неуловимых бандитах” давно уже плачет тюрьма?”
* * * * * * * * *
Відтоді, як ця публікація з’явилась в українському медіа-світі, не змінилося практично нічо-го. Окрім того, що вихованець мукачівського кримінального світу пан Віктор Балога пере-творився з міністра на керівника президентського Секретаріату. І нині він уже має можли-вість впливати не лише на закарпатську чиновно-політичну дрібноту, але й на життя всієї держави. Неважко собі уявити, яким може стати це українське життя, якщо припущення жу-рналістів про тісні взаємозв’язки клану “Барви”-Балоги з мафіозною імперією Могилевича знайдуть своє реальне підтвердження. А втім…
А втім, дуже сумнівно, що ці припущення хтось наважиться нині перевіряти. Адже ще у 2004 році з “бази даних” Закарпатського Управління СБУ щезли всі матеріали, які стосува-лися діяльності транснаціонального ОЗУ Могилевича на території Закарпатської області.
А тим часом президентська “контора”, скерована колишнім комірником із Мукачева, успіш-но розвалює українську спецслужбу, викидаючи з неї останні залишки досвідчених фахівців. Ще трошки, і бандитському “імператору” С. Могилевичу ніхто в Україні не заважатиме. Можливо, що саме у Києві він, колишній киянин, побудує і головний офіс своєї “імперії”: “MAFIA LTD”. Або візьме в оренду Секретаріат президента на Банковій. А що?.. Свої ж хлопці!.. Домовляться

Олексій Романов

 

Балога і «братва». Зграя та її вожді. «Польові дослідження» закарпатської мафії-5

Повінь 1998 року. Держава допомагала, виділяла кошти на ліквідацію наслідків. А що робить мукачівська команда на чолі з тодішнім губернатором Віктором Балогою? Весною 2000 року бригада ГоловКРУ встановлювала цільове використання паводкових коштів. Цитата з акту перевірки: «Виявлено незаконних і не за цільовим призначенням проведених витрат коштів і матеріальних цінностей на суму… …4,8 мільйона гривень. Встановлено незаконних видатків, кредитних коштів на суму 528 тисяч гривень, встановлено нецільове витрачання коштів і матеріальних цінностей по лінії гуманітарної допомоги на суму 96 тисяч гривень, розкрадань на суму 23,8 тисяч гривень».

«Тоді губернатор старанно приховував від громадськості матеріали перевірки ГоловКРУ. Чому? Здогадатися не важко.

Зазначені порушення щодо цільового використання державних коштів стосувалися відновлювальних робіт. А як витрачались кошти на відбудову житла?

За матеріалами кримінальної справи, порушеної у 2001 році за ознаками статті 80 частини другої Кримінального кодексу України проти колишніх посадових осіб закарпатської ОДА Балоги Віктора і Кріля Ігоря, встановлено, що області було виділено 42,5 млн. грн. для кредитування населення, яке постраждало від стихійного лиха. Внаслідок видання названими посадовими особами нормативних документів, що суперечили чинному законодавству, з потерпілих громадян було незаконно стягнуто понад 7 мільйонів гривень.

Та не лише кошти використовувались не за призначенням. Об’єктом зловживань колишніх посадових осіб стала гуманітарна допомога, яка надходила закарпатцям у вигляді товарів та продуктів харчування. Наприклад, 2 грудня 1998 року на адресу потерпілих від стихії мешканців Мукачева (де мером в той час був Віктор Балога) з Волині надійшло двома вагонами 130 тон цукру. Товар розвантажили на складах фірми «Барва-М». Подальша його доля — невідома.

Уже будучи губернатором Закарпаття, Віктор Балога 11 травня 1999 року видає доручення за номером 06-5/854, згідно якого тій же фірмі «Барва-М» було без жодних обгрунтувань передано на реалізацію 320 тонн цукру, що зберігався на балансі обласної комісії з питань гуманітарної допомоги. Внаслідок реалізації гуманітарного цукру фірма «Барва-М» отримала прибуток в особливо великих розмірах на суму близько 700 тисяч гривень. За цим фактом проти колишніх керівників області у жовтні 2001 року також було порушено кримінальну справу за ознаками статті 364. ч.2 (зловживання владою або службовим становищем).

А потім прийшов паводок 2001 року. Коштів бракувало. Обласний бюджет не виконувався. Тоді губернатор Балога замахнувся на святе. З рахунків благодійних фондів, що так важко збирали гроші постраждалим людям, було знято більше трьох мільйонів гривень. Гроші використали на поточні видатки. Але й до нинішнього дня до цих фондів не повернуто «позичені» кошти в сумі 76 тисяч гривень.

З тих же благодійних коштів розпорядженням губернатора Балоги від 20 квітня 2001 року було виділено 900 тисяч гривень як безвідсотковий кредит (вдумайтеся в цю фразу) підприємствам області. Нібито для закупівлі цегли. Звісно, жодної цеглини на ті кошти закуплено не було. А комерційні фірми, які отримали такий «царський» подарунок від губернатора, не спромоглися повністю повернути ці кошти навіть і по сьогодні. А це — 159,5 тисяч гривень.

Далі – більше. Ще в травні 1999 року Указом Президента було визначено механізм ліквідації заборгованості перед працівниками бюджетних установ за рахунок погашення боргів за житлово-комунальні послуги, електроенергію і газ. Зрозуміло, за бажанням самих бюджетників. Тодішній губернатор Віктор Балога вирішив «творчо розвинути» і дещо «підправити» Президентський Указ. Він видав розпорядження, за яким заборгованість можна було погашати продукцією. Але тепер уже ніхто й не питав бюджетників про їхні бажання. Хтось, може, і помітив порушення, але суперечити не наважився. І схема почала діяти.

З державного казначейства бюджетним організаціям області були передані векселя на суму більше 22 мільйонів гривень для взаєморозрахунків з погашення «комунальних» боргів. Не напряму, а через облфінуправління. Так мало бути. Але, коли в останній день червня 1999 року керівники бюджетних підприємств, прихопивши з собою головних бухгалтерів та печатки, прийшли на зустріч з головним фінансистом області, заступником губернатора паном Ігорем Крілем, вони зрозуміли, що лише даремно згаяли час. «Права рука» Віктора Балоги оголосила вердикт, згідно з яким всі векселя у наказовому порядку були передані фірмі з патріотичною назвою «Торговий дім «Закарпаття». Як з’ясувалося, »…для оплати паливно-мастильних матеріалів», купити які дозволялося… лише у тому ж самому «Домі». І далі.

Акти так званого «цільового використання» векселів губернаторський фінансист наказав оформити тут же, в залі засідань. Саме для цього «урочистого акту», виявляється, і потрібні були печатки та бланки, що їх заздалегідь наказали принести із собою керівникам бюджетних організацій. На несміливе питання бюджетників про подальшу долю цього «торгово-домашнього» палива їм відповіли коротко і ясно: «Продасте!».

Але й продати це паливо можна було виключно… фірмі «Торговий дім «Закарпаття». Таким чином всього лише за дві-три години бюджет маленького мукачівського підприємства «погладшав» одразу на 22 мільйони грн. До речі, палива на той час на фірмі не було й близько! Хіба, що на папері. Тому векселі здійснили невеличку подорож і опинилися у двох київських і одному херсонському підприємствах, які поставляли пальне. Щоправда, на шляху до «Торгового дому «Закарпаття» товар змінив маршрут і опинився у фірмі «Октан-М». Ця фірма знаменита тим, що її власником є… рідний брат екс-губернатора пан Іван Балога, його дружина Оксана, двоюрідний брат Балог пан Василь Петьовка та пан Ілля Токар, теперішній голова Мукачівської районної ради. Отаке «співпадіння»! Звісно, згодом це «вексельне» пальне було вигідно реалізовано за «живі гроші» через мережу заправок «Барви». А як з боргами перед бюджетниками? Їх було погашено пізніше, через рік. Але векселя до цього уже не мали жодного стосунку.

Чомусь ця справа попала в поле зору правоохоронців тільки восени 2001 року, коли про неї розповіли журналісти нашої газети «Вісті тижня», а згодом — київського щотижневика «День». Ось тоді, 31 жовтня 2001 року, таки було порушено кримінальну справу № 1188701 за ознаками статті 222, ч.2 (шахрайство з фінансовими ресурсами) Кримінального кодексу України. Сума збитків, нанесених державі, або прибутків, отриманих «Барвою» внаслідок вексельних оборудок, до кінця не встановлена. Але, за самими мінімальними розрахунками, мова йде про мільйони гривень, фактично викрадених від Закарпаття та закарпатців. Патріотизм !!!

Як з’ясувалося, цим фінансові афери фірми «Торговий дім «Закарпаття», для якого монопольними постачальниками прибутків були структури «Барви», не закінчилися.

18 січня 200 року губернатор області В.Балога видає розпорядження з магічним порядковим номером — 13. Виключне право на реалізацію всім бюджетним установам області паливно-мастильних матеріалів надається тому ж таки «Торговому дому «Закарпаття». Будь-яких конкурсів чи тендерів навіть не передбачалось. Як наслідок, протягом 2000 року ця фірма отримала прямо з бюджету близько 6,4 мільйона гривень. Не важко здогадатися, що ці кошти пішли на закупівлю товарів і палива через наближені до тодішнього губернатора структури. Але важливо не це. Через завищення відпускних цін майже вдвічі (!!!) держава втратила майже 2,7 мільйона гривень. Точнісінько на таку ж суму збагатилися водночас всі вищезгадані «сімейні» фірми клану Балоги.

Це далеко не всі факти із життя колишнього губернатора Віктора Балоги та його «барвистого екіпажу». Але сьогодні хочеться сказати одне: «чесному політику» і «щирому патріоту» Віктору Балозі є, ЩО приховувати від людей!»

(За матеріалами газети «Вісті тижня», 2003 р.)

Але не варто думати, що пан Віктор Балога був таким «всемогутнім», що творив всі оці «бюджетні чудеса» виключно завдяки своїм авантюрно-фінансовим здібностям. Ні, він не зміг би здійснити і малої частки всіх цих афер, якби не мав цілковитої підтримки з боку законодавчої гілки закарпатської обласної влади. Я маю на увазі підтримку з боку Закарпатської обласної ради минулого скликання та особисто голови обласної ради пана Івана Іванчо. Саме Іван Васильович допоміг «команді» екс-губернатора області В. Балоги «протягнути», а то й відверто сфальсифікувати кілька «потрібних» рішень обласної ради, що й допомогло «барвовладі» перекачати мільйони народних грошей з бюджету області до своїх власних скарбниць.

Однак, у багатьох людей, які особисто знають Івана Васильовича Іванчо, неодноразово виникало питання: «Яким чином примудрилися вчорашні гендлярі затягти до своєї зграї досвідченого політика і адміністратора Івана Іванча?».

Здається, відповідь на це закономірне питання також можна знайти в одній з публікацій газети «Вісті тижня». Читайте, будь ласка, уривок з цієї статті:

«…Пан Олексій Іванович Іванчо, син голови обласної ради пана Івана Іванчо, нині — бізнесмен, співвласник двох солідних нафтогазових фірм.

Весною 1995 року на шосе поблизу угорського міста Кішварда організував розбійницький напад на туристичний автобус, у якому їхали до Угорщини туристи з Хмельницької області.

На чолі банди з 8-ми «відморозків» Олексій Іванчо пограбував наших (і своїх) співвітчизників, силоміць, під загрозою вбивства, одібравши у них 6000 доларів США, 1700 дойчмарок, золоті прикраси, коштовності та всі інші цінні речі.

Згодом був затриманий угорською поліцією разом із своїм помічником Віталієм Скрипником. В угорській в’язниці просидів під слідством понад 2 місяці. Згодом, дякуючи зв’язкам батька та грошам одного з мукачівських «авторитетів», був депортований в Україну, де мав понести кримінальну відповідальність за злочин.

Генеральна прокуратура Угорщини передала кримінальну справу Олексія Іванча до Генеральної прокуратури України.

У 1997 році Генпрокуратура України направила справу для завершення слідства до прокуратури Закарпатської області.

Колишній заступник прокурора області пан І.Міцода зумів «сховати» справу «під скатертину».

Лише через два роки, у 1999 році, ця справа передається до прокуратури міста Ужгорода, де той таки пан Міцода, який став прокурором міста, знову ховає її у «довгу шухляду».

Місяць тому, дізнавшись про майбутню перевірку комісією Генеральної прокуратури держави, прокурор міста Ужгорода Міцода в «аварійному порядку» швиденько «скидає» цю «панську» справу в УБОЗ УМВС Закарпаття. Хай, мовляв, «мєнти» сьорбають юшку, так давно і круто заварену прокурорами.

Пограбовані хмельничани досі очікують справедливості. В Угорщині свого часу ця скандальна історія була «ласим шматочком» для тих угорських мас-медіа, які намагаються створити у європейських громадян враження, що наша область і наша держава — суцільна «мафіозна структура». З угорських джерел дізналися про цей скандал і журналісти нашої області, але мовчали, очікуючи законного завершення справи.

А тим часом самого пана Іванча-батька досить успішно шантажували синівськими «фокусами» ті сили в команді Балоги, яким потрібен був «слухняний» Іванчо, спочатку перший заступник голови ОДА, а відтак — голова Закарпатської обласної ради.

Ми розуміємо батьківські почуття Івана Васильовича. Але чи можна ставити на одні терези долю власного сина і долю цілої області, щирим патріотом якої намагаєшся бути?..»

(«Вісті тижня», 2001 рік, «Хто такі «друзі народу», і як вони воюють проти соціал-демократів?»)

Отже, і тут, як бачимо, «команда» В. Балоги вдається до своїх улюблених методів: шантажу і примусового залучення до своїх темних справ потрібних цій «команді» людей. На жаль, колишній голова обласної ради Іван Іванчо піддався і шантажу, і спокусі. Він став вірним соратником і «подільником» братчиків з «Барви», а тому й несе рівну з ними відповідальність за все, що творилося в нашій області в часи їхнього панування.

Випереджаючи власну розповідь, скажемо лише, що взимку 2005 року, після перемоги «патріотів із Козиного Болота», пан Олексій Іванчо став… заступником губернатора Закарпатської області В. Балоги. Але це викликало таке масове невдоволення серед населення області, що невдовзі «опришку» Олексію Іванчо довелося тихесенько піти у відставку. Але це буде потім, у наші нинішні дні. А поки що ми розповідаємо про те, що творилося на Срібній Землі в часи першого панування клану «Барви»-Балоги.

А творився справжнісінький розбій, «освячений» іменем державної влади. Щоб уявити собі це реальніше, давайте знову повернемося до розповідей журналістів тієї пори.

Вексельное братство и антиукраинская «антимоскальщина» в «Украинской Швейцарии»

(Газета «2000», 2001 год)

«Где заканчивается политика и начинается «чистый» криминал в нашей стране? Может быть, вопреки расхожему мнению, не на печерских холмах, где, говорят, в коридорах и кулуарах власти представители СДПУ(О) ратовали за снятие с поста губернатора Закарпатья.

Использовав нехитрую – но действенную — схему фиктивных торговых операций по купле-продаже топлива, две закарпатские структуры районного масштаба ухитрились в тихой и заштатной Иршаве «наказать» государственное казначейство на полтора миллиона гривен. Деньги ушли в южный регион, губернатор области – в отставку. Видимо, неспроста — «иршавская» схема скорее всего применялась по всему Закарпатью…

Симпатичный американскому правосудию (нам-то не отдают!) Павел Лазаренко, говорят, украл никак не меньше полумиллиарда долларов. Однако изучение некоторых документов показывает: в провинции «работают» тоже неслабо. Факт: за полгода начальство Иршавского районного отдела образования в тандеме с Торговым домом «Закарпатье» (полностью подконтрольным Мукачевскому горисполкому) сумели объегорить государство почти на полтора миллиона гривен. Вывод: если в стране 25 регионов, и в каждом – по десятку районов, то чисто теоретически только в образовательной сфере местные прохиндеи могли бы в идеале «наказывать» казну на 375 миллионов гривен в год. А ведь есть и другие структуры районного масштаба, не чуждые посягательств на государственные денежные закрома в своих сугубо корыстных целях…

Впрочем, не будем заниматься огульным очернительством нашей не такой уж светлой действительности. Говорят, кое-где есть образцы честных чиновников – и местное население относится к ним с благоговением чуть меньшим, чем к иконам… и дети пальцами на улицах показывают… впрочем, это уж слишком: чиновники у нас по улицам не ходят. Они у нас ездят. На бензиновых машинах. А вот в Иршаве бензин и солярку употребляли для двигателя внутреннего сгорания… государственных денег. Полученная энергия – в виде государственных казначейских векселей — использовалась махинаторами для получения «чисто конкретных» миллионов гривен.

Характерная особенность — в афере участвовали только государственные структуры. Собственно преступный «тандем» состоял из двух участников: Иршавского райотдела образования и ООО «Торговый дом «Закарпатье». Однако не стоит усматривать в этом альянсе союз чиновников с частным бизнесом… ведь назвать упомянутое товарищество частной структурой можно только формально. Три участника товарищества – государственные учреждения!

Справка. Устав общества с ограниченной ответственностью «Торговый дом «Закарпатье». (Зарегистрирован распоряжением Мукачевского горисполкома №269 от 29 марта 1999 года).

Состав участников ООО:

— Фонд приватизации и управления имуществом города Ужгорода;

— отдел коммунальной собственности Мукачевского горисполкома;

— представительство фонда государственного имущества Украины в Ужгородском районе».

Схема – проста. Суть ее – использование одной бумажки и нескольких цистерн. На бумажке – от имени государства – законодательно закреплено право государственных учреждений на компенсацию им из бюджета налога на добавленную стоимость (НДС). В цистерны наливается топливо – как материально ощутимая основа для предстоящих операций. Затем оформляются еще несколько десятков бумажек – договора купли-продажи топлива, в каждом из которых указывается взимаемый в пользу державы НДС. Несколько раз осуществив фиктивную торговлю (цистерны стоят, как стояли!), махинаторы каждый раз получают право на возмещение начисленного налога; а в конечном счете – ту сумму, о которой договорились между собой. Представив бумажки «наверх», участвующая в афере госструктура получает государственные казначейские вексели – обязательства страны погасить долги перед своими учреждениями. Вексели чиновники передают партнерам из коммерческого предприятия – поскольку формально им задолжали. Коммерсанты – по цепочке – своим партнерам в другой части страны. Те – еще кому-нибудь… пока цепочка не приведет к получению из казны означенной в векселях суммы. Но конечное звено, даже если за него ухватятся поднаторевшие в теневой специфике оперативники из органов, как правило, прикрыто так хорошо и находится на таких уровнях иерархии, что размотать цепочку в обратном направлении и установить инициаторов аферы удается далеко не всегда, или – чаще всего – уже после того, как деньги вернуть невозможно: они ушли со счетов по карманам участников сделки.

Справка. Устав «ТД «Закарпатье». Пункт восьмой. «Товарищество в установленном законом порядке осуществляет любые, не запрещенные виды деятельности, в том числе оптовая и розничная торговля природными ресурсами, горюче-смазочными материалами, в том числе нефтью, бензином и т.п. …»

Как это было в Иршаве

Следственные действия Управления по борьбе с экономической преступностью в Закарпатской области. 2000 год. «Проверкой установлено, что Торговым домом «Закарпатье» и Иршавским отделом образования были осуществлены безтоварные фиктивные операции по купле-продаже горюче-смазочных материалов, что могло привести к расхищению государственных средств…».

Созданный весной 1999 года ТД «Закарпатье» приступил к реализации аферы уже летом. Для начала – как необходимое средство для обеспечения махинаций закарпатский торговый дом закупил в ОАО «Торговый дом «Укртатнафта-Киев» (договор поставки №7/628-3 от 2 августа 1999) 1400 тонн бензина и 1395 тонн солярки на сумму в 7000685 гривен. Часть горючего – на сумму в один миллион гривен — 11 августа номинально продана Иршавскому райотделу образования, однако уже 15 августа райотдел продает топливо ТД «Закарпатье». То же горючее на ту же сумму… которое даже не покидало цистерн-хранилищ, принадлежащих Торговому дому. НДС составил 166666 гривен.

Второй из ставших известными эпизодов подобной «бензопрокачки» был организован в декабре того же года. В ход был пущен точно такой же «маятник». 15 декабря по договору купли-продажи №0114/ППМ ТД «Закарпатье» вроде бы продает Иршавскому райотделу образования 353774 тонны дизельного топлива на общую сумму 750 тысяч гривен. Обратно маятник аферы качнулся 28 декабря: по документам Иршавский райотдел продал торговому дому всё те же 353774 тонны солярки по той же цене – три четверти миллиона. НДС – 125 тысяч гривен. Наступавший Новый 2000 год предполагал для махинаторов получение «возмещения» от государства…

Контрольно-ревизионный отдел. Служебная записка. Копии – райотделу МВД и прокуратуре района. «Выявлено, что взаимозачет векселями между райотделом образования и ТД «Закарпатье» города Мукачево проведен с нарушением действующего законодательства. Проведен взаимозачет без получения товарно-денежных ценностей и предоставления услуг. Предъявлены фиктивные акты сверки расчетов между районным отделом образования и ТД «Закарпатье»: то есть, договора, на основании которых проведены взаимозачеты – не выполнены, а проведена компенсация денежными средствами ТД «Закарпатье» на сумму 1800000 гривен».

В дальнейшем – после нескольких админпроцедур – реализовали последнее звено операции. Иршавский райотдел образования получает казначейский вексель на сумму 1410000 гривен (таков номинальный «долг» страны за взятый НДС) и передает вексель своему кредитору – ТД «Закарпатье». А поскольку оказалось (вроде бы совершенно случайно) что точно такую же сумму Закарпатский торговый дом должен херсонской фирме «Днепр-Юг», то вексель из Мукачево был передан в Херсон… где его следы затерялись. Или были затерты по отработанной всеми «подкрышными» теневыми структурами методике.

Итог? Когда «накрыли» иршавский тандем, выяснилось, что государство отдало в чужие руки 1410000 гривен. Естественно, руководство области никто не стал считать причастным к мукачевским и иршавским «антикукушкам» — в отличие от своего пернатого антипода не подбрасывавших яйца в чужие гнезда, а таскавших золотые яйца из госказны при помощи топливных афер. Хотя некоторые факты дают основания так считать.

Нерайонные масштабы

Мукачевским горисполкомом в 1999 году руководил Балога Виктор Иванович. Среди учредителей ТД «Закарпатье» – отдел коммунального имущества мукачевского горисполкома. Среди фирм, качавших топливо по иршавской афере – предприятие «Октан-М», а «октановские» договора от имени фирмы подписывает Иван Иванович Балога, родной брат губернатора… Спустя некоторое время Виктор Балога становится губернатором Закарпатья.

Судя по всему положение Торгового дома «Закарпатье» на негласной карте области позволяло ему проворачивать дела не только в Иршаве…а имеющиеся документы дают все основания полагать, что под крышей сначала мукачевской, а впоследствии губернаторской резиденции работали весьма солидные «антикукушки».

Свидетельство тому – «Реестр казначейских зачетов по горюче-смазочным материалам за 1999 год» по Закарпатской области. Из документа видно, что «топливные» векселя поступали не только из Иршавского района – но из всех входящих в область. Суммы колебались в зависимости от района, но динамика договорных процессов позволяет предположить – действовала общая для всех схема. Май – векселей на сумму два миллиона использовали Раховский и Тячевский районы. Июнь – Хустский и Виноградовский, сумма векселей – та же. В июле – снова Рахов и Тячево плюс два «новичка»: Межгорье и Воловец, но сумма – по-прежнему два миллиона. В августе векселей выдается на семь миллионов гривен – а схема работает уже в девяти районах Закарпатья! Кстати, Иршава тогда «засветилась» впервые – но, видимо, органы не захотели пойти дальше «злоупотреблений местного характера» и реестр казначейских зачетов по ГСМ в работу не взяли…

Всего же данные реестра говорят о том, что с мая по декабрь 1999 года казначейские зачеты по векселям составили 22631794 гривни. Можно считать, пять миллионов условных единиц… и ни одного даже условного уголовного наказания. Только снятия с должностей. Впрочем, срок давности по таким преступлениям довольно долгий; по некоторым – осуществленным по сговору, неоднократно и группой лиц – и срока давности нет, и срок заключения установлен довольно долгий. Так что, вполне возможно, что некоторым из «антикукушек» придется таки «покуковать» в местах не столь курортных, как закарпатские… и злорадства в этой фразе никак не больше, чем горечи за людей, которые понимают госслужбу «чисто конкретно» и «по понятиям» воровского, а не нашего с вами закона…»

(Юрий Игнатов, из Ужгорода, специально для «2000»)

Що можна не помітити під шумок резонансних скандалів?

Відповідь із Закарпатського досвіду (Газета «День», 2001 рік):

»…Відомий тижневик «Політика і культура» помістив у номері, що календарно співпав з 10-річчям державної Незалежності, дотепницьку мапу України, на якій її найзахідніший регіон позначено назвою «Всепроникаючі Барви Закарпаття». Для всіх зацікавлених проблемами життя української провінції така назва не потребує, а вірніше, не потребувала до недавнього часу жодних коментарів. Для решти ж читачів мабуть слід таки подати деякі коротенькі пояснення.

Трішки більше ніж два роки Закарпатську область очолював В.Балога. До того як стати губернатором він обіймав посаду мера Мукачева (другого за чисельністю населення і значенням міста області), а ще перед тим, керував комерційною фірмою «Барва». В принципі, до часу, коли шеф і один із засновників даної фірми В. Балога не перебував на владних посадах, нічим особливим вона не вирізнялась. Хіба що чутками про дуже сумнівне походження стартового капіталу й дбайливе «прикриття» з боку не вельми легального середовища. Але після обрання В.Балоги мукачівським міським головою вистачило року для того, аби численні дочірні підрозділи «Барви» з дивною легкістю проникли й взяли під жорсткий контроль всі найбільш прибуткові сфери життєдіяльності міста.

Ще менше часу знадобилося для поширення впливу «Барви» на всю область. Звісно, цей блискавичний процес знову ж таки дивним чином розпочався відтоді, як В.Балога сів у губернаторське крісло. Усі заїжджі й ненаближені до губернатора місцеві бізнесмени постали перед фактом, що оптова і роздрібна торгівля паливно-мастильними матеріалами, продуктами харчування, акцизними товарами та багато інших видів господарської діяльності стали сферою «виключних інтересів» мукачівської «Барви». Але це, так би мовити, півбіди. Раз у раз в непідконтрольних губернатору місцевих ЗМІ почали з’являтись відомості про те, що у справі процвітання даної фірми не останню роль відіграють спрямовані в «потрібному напрямку» чималі потоки бюджетних коштів регіону.

До подібного роду публікацій і в Києві і в самому Закарпатті спочатку мало хто прислухався. Віртуозним жонглюванням окремих показників губернаторська команда В.Балоги на певний період зуміла переконати всіх, що область за темпами економічного росту й результативністю вирішення наболілих соціальних проблем стала мало не локомотивом попереду всієї України. Більше того, майстерно виписаний самохвальством і популізмом образ «молодих реформаторів» регіонального масштабу, напрочуд вдало поєднувався з рекламою про дружні стосунки В.Балоги з головним урядовим «реформатором» В.Ющенком. Причому останній, судячи з усього, теж не приховував саме такого роду стосунків і під час своїх поїздок в Закарпаття не скупився на публічні похвали «ініціативного та здібного губернатора».

Залишивши на початку червня цього року губернаторський пост, В.Балога здійснив добре продуману піарівську акцію й мотивував свій відхід політичною солідарністю з відставкою В.Ющенка. Поряд з цим, уже вчорашній обласний керівник через контрольовану пресу в черговий раз розголосив про свої «видатні» соціально-економічні досягнення й «небувалий» поступ регіону. Втім, дійсний стан справ вийшов на поверхню в усій своїй непривабливості аж занадто швидко. Потроху з’ясувалось, що область авансом використала значні обсяги державних субвенцій та дотацій (чи не зіграли тут свою роль вищезгадані «дружні стосунки» губернатора з прем’єром?), ще й залізши при цьому у величезні відомчі та банківські борги. Що реальна заборгованість по соціальних виплатах незрівнянно більша декларативної. Що за більшістю основних показників область опинилась на останніх місцях в державі. І взагалі, нарешті випливли на поверхню дуже сумнівні й малопривабливі моменти діяльності колишнього обласного керівництва, які, як не дивно, якраз і пов’язані з виплатою заборгованостей по зарплатах, діяльністю наближених до губернатора комерційних структур, нецільовим використанням бюджетних коштів. Але краще розповісти про все по-порядку…

Указ Президента губернатору не указ?

Події, про які піде мова нижче, переносять нас у позаминулий 1999 рік, коли як відомо, керівництвом держави вживались усі можливі заходи, спрямовані на ліквідацію заборгованості по виплатах зарплат і пенсій. 11 травня 1999 року Президент України Л.Кучма підписує Указ «Про додаткові заходи щодо погашення заборгованості населення за житлово-комунальні послуги», який передбачав механізм покриття заборгованості працівникам бюджетних установ (звісно на добровільних засадах та на підставі письмових заяв) в рахунок погашення сум, не сплачених останніми за житлово-комунальні послуги, електроенергію та газ.

На момент підписання даного указу в Закарпатті щойно вступив на посаду новопризначений губернатор В.Балога. Те, що новачки у будь-яких справах намагаються одразу ж проявити себе, знають усі. Однак у нашому випадку, настирливість, ініціативність і навіть рвучкість новачка проявились, м’яко кажучи, трішки не в тому напрямі. Ще з радянських часів місцеве чиновництво дуже полюбляло хизуватись принципом – «Столиця далеко, а нам тут видніше». Достеменно невідомо, чи виголошував цей принцип хоча б у вузькому колі наближених колишній закарпатський губернатор (до слова, в системі радянських органів влади він за молодістю віку попрацювати не встиг). Зате судячи з конкретних фактів, можна зробити висновок, що діяти подібним чином В.Балога не відмовлявся. І зовсім не задля позування, а з цілком очевидною нині метою…

Отож уже 17 травня 1999 року з посиланням на згаданий вище Указ Президента тодішній керівник Закарпатської області підписує розпорядження №211 «Про забезпечення ліквідації заборгованості з соціальних виплат». Загалом, дане розпорядження не викликало б жодних сумнівів, якби у ньому не фігурувала одна принципова «новація», про яку не було навіть натяку в президентському документі. Суть «новації» зводилась до того, що всупереч положенням Указу Президента, закарпатський губернатор санкціонував погашення заборгованості по зарплатах бюджетникам «за рахунок продукції підприємств та організацій» області й інших регіонів України. Навіщо і в чиїх інтересах знадобилось запроваджувати такий безневинний (на перший погляд) механізм ліквідації бюджетних боргів у межах окремо взятого регіону? Що спонукало посадових осіб до порушення президентського указу? Більш-менш аргументовано відповісти на це питання з’явилась можливість лише тепер…

Зарплата із запахом бензину

Для проведення взаєморозрахунків по заборгованості бюджетних установ Державне Казначейство України видало фінуправлінню Закарпатської облдержадміністрації переказні векселі на загальну суму 22 млн. 631 тис. 794 грн. Дані векселі через фінвідділи райдержадміністрацій були передані відповідним відділам освіти, культури та центральним районним лікарням області. Передача здійснювалась у 8 етапів сумами в 1-2 млн. (лише двічі суми становили відповідно 5,3 та 7 млн. грн.) і охопила період з 28 травня по 16 грудня 1999 року. Таким чином, рух векселів на означеній стадії не містив у собі ніяких порушень. Однак на наступному етапі почали відбуватись речі дещо іншого порядку.

30 червня 1999 року вочевидь не без вказівки губернатора В.Балоги, в облдержадміністрацію запросили усіх керівників та головних бухгалтерів бюджетних установ. Причому запросили прямо з печатками та бланками. Навіщо? Ситуацію тут же прояснив тодішній перший губернаторський заступник з фінансових питань І.Кріль ( показовий збіг обставин: перед призначенням на цю посаду, І Кріль працював на фірмі «Барва» заступником В.Балоги з фінансових питань). Саме він дає присутнім недвозначну вказівку –прямо тут, у залі, підписати акти передачі усіх (!) векселів одній єдиній (!!!) структурі, а саме ТОВ «Торговий дім «Закарпаття»» (м. Мукачево). Перед тим, як заглибитись у суть цієї операції, слід зауважити, що серед ініціаторів заснування торгового дому «Закарпаття» був не хто інший, як В.Балога, котрий працював тоді ще мером Мукачева. З подальшої розповіді читачам стане зрозуміло, яку саме роль відіграв названий торговий дім в справі з переказними векселями.

Беремо на себе сміливість припустити, що керівників бюджетних установ освіти, культури та охорони здоров’я області, мабуть здивувала навіть не стільки вимога про безапеляційну передачу усіх векселів (та ще й на таку кругленьку суму?) одній фірмі, як те, з якою метою їх зобов’язували це зробити. Виявилось, що векселі призначаються для оплати за… паливно-мастильні матеріали (?!), які чомусь мали бути придбані саме в ТОВ «Торговий дім «Закарпаття». Яке відношення мають бензин чи солярка до заробітної плати бюджетникам, – запитаєте Ви? Таке ж питання скоріш за все виникло й у спантеличених керівників установ. Однак розв’язка цієї дилеми виявилася ще більш несподіваною. Не відкладаючи справу у «довгий ящик» керівники бюджетних установ за наступною вказівкою тут же підписали і завірили печатками договори продажу щойно куплених паливно-мастильних матеріалів тому ж таки торговому дому «Закарпаття»!

Бізнес з повітря

Що не кажіть, але 30 червня 1999 року можна було з повним правом оголосити днем «фінансових чудес» Закарпаття. Саме «чудес», оскільки по-іншому назвати факт, коли в одному місці та впродовж одного дня понад 22,6 млн. державних грошей спочатку потрапили у вигляді векселів з райфінвідділів до районних бюджетних установ, потім стали предметом розрахунку останніх за придбаний невідомо навіщо в однієї єдиної комерційної структури бензин, який, в свою чергу, тут же був проданий за тією ж ціною тій самій комерційній структурі, язик не повертається. До речі, на яких умовах проданий! З трьохмісячною розстрочкою оплати!

Але на цьому всі чудеса того дня не завершуються. Після проведених пізніше перевірок фінансово-господарської діяльності торгового дому «Закарпаття», стало відомо, що зазначеної в угодах купівлі-продажу кількості паливно-мастильних матеріалів у нього на момент їх підписання просто не було. Простіше кажучи, фінансові векселі були обміняні на «повітря», яке в документах фігурувало як паливно-мастильні матеріали, а потім ще й стало об’єктом подвійної купівлі-продажу. Повний абсурд! Одразу й не повіриш, що не тільки в присутності, але й з відома та прямого спонукання високопосадових осіб облдержадміністрації могла відбутись така авантюрна оборудка.

А втім, йдемо далі. Після описаного документального оформлення, ТОВ «Торговий дім «Закарпаття»» за чотири прийоми ( з 30 червня по 16 грудня 1999 року) повністю отримав у своє розпорядження векселі на суму 22,6 млн. грн. У свою чергу, він передав їх кільком іншим комерційним структурам України. З якою метою? Для того, щоб нарешті-таки придбати паливно-мастильні матеріали, які вже місяць значились в угодах з бюджетними установами Закарпаття, як продані їм і від них же викуплені! Одержувачами векселів від торгового дому «Закарпаття» стали АТ «Торговий дім «Укранафта-Київ»» (з цією структурою підписано перший договір поставки нафтопродуктів аж 2 серпня 1999 р.), ТОВ «Україна-Нафта-Сервіс» (м. Київ), а також ТОВ «Днепр-Юг» (м. Херсон). Названі фірми вигідно використали векселі для безготівкового погашення своєї заборгованості перед бюджетом по сплаті ПДВ, а тим часом, в самому Закарпатті започаткований керівництвом області хитромудрий бензиновий ланцюжок почав обростати все новими і новими ланками.

Ніби за випадковим збігом обставин, ще в травні 1999 року, торговий дім «Закарпаття» укладає дві угоди (спочатку про відповідальне зберігання, а потім і про поставку паливно-мастильних матеріалів) з такою собі мукачівською фірмою «Октан-М». Ось тут все починає прояснятись і ставати на свої місця. Справа в тому, що дана фірма неформально входить до складу концерну »Барва», а її директором значиться не хто-інший, як рідний брат губернатора – І.Балога. Як засвідчили наступні події, названі угоди з торговим домом «Закарпаття» виявилися звичайною ширмою. Насправді ж, паливно-мастильні матеріали йшли в зворотному напрямі. Весь обсяг нафтопродуктів, отриманих торговим домом «Закарпаття» в обмін на переказні векселі реально поступав на адресу ТОВ «Октан-М» і реалізовувався даною комерційною структурою за «живі» гроші через мережу власних АЗС.

Не слід мабуть додатково розтлумачувати всю вигідність такої схеми для родинної губернаторської фірми. Мало того, що вона отримала можливість не вкладаючи жодної власної копійки отримати під реалізацію високоліквідний товар вартістю 22,6 млн. грн. й заробити на цьому чималі гроші (знаючи рівень рентабельності нафтобізнесу, суму зможете легко підрахувати самотужки). Розрахунки за отримане та реалізоване пальне проводились фірмою «Октан-М» у досить довільному режимі! А це знову ж таки нові прибутки за рахунок «прокручування» вільних (і що найголовніше, державних !) коштів.

Слід наголосити, що «відмивання» бюджетних грошей за даною схемою розтяглося в часі більш як на рік (тобто з серпня 1999 по вересень 2000 р.). Розміри нанесених державі збитків поки-що не підраховані. Однак уже нині доведено, що фактичне, а не номінальне, задеклароване колишнім обласним керівництвом, погашення заборгованості по зарплатах бюджетникам в Закарпатті за 1999 рік завершилось лише влітку 2000 року!

Імідж все, суть – ніщо!

Повертаючись до теми, з яким моральним авторитетом та політичним багажем залишив посаду губернатора В.Балога, доводиться визнати силу інерції громадської думки. Нічого тут не поробиш, але коли людей довший час завалюють купами добірної «локшини», й щедро промивають їх уми та почуття огульним популізмом, вони мимоволі купляються на дешевенькі обгортки і фантики. І цей факт виглядає вдвічі сумнішим, адже справа тут у цинічній спекуляції на підсвідомому й жагучому прагненні усіх нас отримати нарешті кращі й пристойніші умови життя…

Нині В.Балога пробує заінтригувати всіх своїми планами на результативне повернення у політичне життя області. З приводу чи без нього демонструє через залежні ЗМІ свою постійну наближеність до опального екс-прем’єра Ющенка. Навіть на Говерлу з ним видерся, щоб виявити свою причетність до оголошення майбутнього виборчого блоку під «останню надію України». А тим часом, в регіоні йде активний поголос, що саме бізнесові структури В.Балоги, об’єднані під вивіскою мукачівської «Барви», стануть головною організаційно-фінансовою базою в Закарпатті для ющенківського блоку (якщо такий відбудеться) на парламентських виборах 2002 року.

Якщо ця інформація відповідає дійсності й отримає своє практичне підтвердження, неодмінно постануть проблеми морально-етичного плану. Адже виникне доволі дискомфортна роздвоєність між деклараціями та реальними діями претензійного політичного новоутворення. І погодьтеся, що навіть при всьому артистизмі та гіпнотизуючій манерності Ющенка, як «послідовного реформатора», прихильника «прозорої економіки та публічної демократії», душевного страждальця за умови життя «малих українців» (читай нас з вами, простих громадян), буде ой як непросто пояснити, чому передвиборча кампанія очолюваного ним блоку відбувається на кошти, відмиті внаслідок несвоєчасної виплати кровно заробленої отими самими «малими українцями» заробітної платні.

На закінчення хочеться згадати, що у травні поточного року в одній із закарпатських газет були надруковані документальні матеріали (від розпорядчих документів губернатора до копій товарних накладних та довіреностей), які переконливо засвідчують, що у 1999 році за особистим письмовим дорученням В.Балоги фірма «Барва» без жодних обґрунтувань та ознак оплати отримала 320 тон цукру (за тодішніми цінами це щонайменше 700 тис. грн.), що надійшов у регіон як гуманітарна допомога потерпілим від паводку закарпатцям. До сьогоднішнього дня не прозвучало жодного спростування на предмет того, що гуманітарний цукор не був зухвало привласнений наближеною до губернатора фірмою. Між тим, напевно ж не без зацікавленої участі самого В.Балоги, громадськості краю продовжують нав’язувати версії, що, мовляв, колишній губернатор позбувся посади внаслідок «політичної помсти олігархів». Що на це можна сказати? Дивна все-таки склалась у нас традиція. Якщо чоловік украв гривню, то всі вважають його просто злодієм. Якщо ж хтось украв у держави мільйон, то при першій-ліпшій нагоді притягти його до відповідальності, чуємо у відповідь крики про «політичне переслідування» чи «політичне замовлення». І все мабуть було б не так погано, якби не знаходилось чимало таких, що в це вірять…

(Газета «День», 2001 р.)

(Друкується із скороченнями. Далі буде)

Олексій Романов

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

Comments:

6 відповідей до “Зграя з Мукачева”

  1. Ооо, так от звідки в прокурора Царя сексуальні збочення – все як у тих Балог та балогоподібних.!!!

    Відомо, що коли Цар Ваня працював в Ужгородській прокуратурі, то прямо у кабінеті пустив по колу молоденьку працівницю прокуратури, яку перед тим узяв на роботу. Тобто, подєльників було десь п”ять. Цікава була історія, багато є подробиць, що висвітлюють сутність цього прокурорського уйобка Івана Царя.

    І теж, як в цій статті, у Царя Івана є позашлюбна дитина і….і невідомо, де мати дитини. Кажуть, виїхала за кордон. Але, начитавшись цих жахів зі статті, важко повірити, що з нею все гаразд, бо Іван Цар з тієї ж зграї, шо і герої публікації – бандит, одним словом. Треба щоб правохоронні органи (хоча вони теж бандити) перевірили, чи жива та жінка, чи дійсно вона живе десь за кордоном.

    А дитинка Івана Царя зараз у дитячому будинку сімейного типу, що у Тарновцях – дві краплі води із татусем-прокурором Іваном Царем. До речі, саме Цар змусив цих прийомних батьків узяти дитинку на усиновлення.

    Іван Цар жінку свою посадив у крісло Чопського мера по вказівці Балоги. Вона сама розказувала, що вона “не хотіла, але Ваня так сказав”.

    Така ось хуйня, малята…Можливо, скоро з”являться подробиці цих історій в окремій статті.

  2. Иван красавец мужчина. Только не понятно разговаривает как будто сопли жуёт. Любая с удовольствием бы от него родила. Он и многих чопских девочек потрахивает. Галина знает об этом. И, как мудрая женщина всё понимает.

    • Мудра…. рабиня своїх комплексів. Інша б від такого чоловіка пішла. Але їй нічого не лишається, бо без Івана вона НУЛЬ.

    • До речі, Галина знаю цю історію з дитиною. Майже відтоді в подружньому житті в неї все пішло шкереберть. А що вона хотіла, коли свого чоловіка дубасила по молодості? Якось знайшла його у чопському генделику, де він бухав та як трісне йому пляшкою по голові. Який чоловік це витерпить? Відтоді, мібуть, Цар став булькотіти коли говорить…

  3. Боже як гидко все це читати, але це гірка правда, це у нас, це про нас, це із нами… Невже після такого викладу “бурхливої діяльності” на благо народу України, клан Балог має совість ще іти у владу і надалі думають дурити, грабувати-це блюзнірство та цинізм. Вони, ці братки, мають піти ГЕТЬ! Піти у небуття і дати дихати Закарпаттю чистим повітрям, жити по-новому, без “їх покращення”. Досить глумитися над нами закарпатськими громадянами, розплата за свої “благі справи” не за горами. Час брати в руки гасла, плакати і іти в народ тлумачити, що нас чекає, якщо ця братія із Завидова знов пролізе до влади. Цього допустити неможливо!

  4. Балога і «братва». «Польові дослідження» закарпатської мафії-4
    2008-01-12 Оригинал материала, Версия для печати

    Розставивши «своїх хлопців» на всіх владних постах, прибравши до рук правоохоронні органи та суд, клан Балоги встановив у Мукачеві свої власні закони. На Закарпатті самі поняття «законності» та «справедливості» почали вимірюватися від того, вигідно чи не вигідно те чи інше явище клану «Барви»-Балоги. Були й «загадкові» вбивства.

    «КОД БАЛОГИ»

    Ось така невесела картина склалася в місті, яке стало приватною власністю членів однієї родини. Того самого клану, чиїх лідерів нам нині підносять в образі «гідних синів» та «істинних патріотів» України та нашого краю. Так, вони – «патріоти»! Але не України і не Закарпаття, а своєї власної «держави для себе», що сховалася на території Закарпаття.

    Мабуть, саме поняття «демократія», тобто «влада народу», зрозуміле нашим «демократам з болота» тільки тоді, коли сам цей народ – їхня «приватна власність». Так само, як і місто Мукачево. Адже, маючи у своєму розпорядженні оті «тіньові» мільйони від «приватизації» міста над Латорицею, зовсім не важко витратити дещицю із них на окозамилювання під виглядом «благодійності», яке неодмінно завершиться «прихватизацією» не лише міського майна, але й міського населення. Адже ніхто нині не може сказати точно і впевнено, скільки саме коштів викачує «Барва» з «приватизованого» міста над Латорицею.

    А що ж податкова інспекція? Пам’ятаєте нашу розповідь про особняк пана полковника Чепака на набережній у Мукачеві? То колишньому керівнику податкової служби у цьому місті «Барва» теж «допомогла» розжитися «хатинкою», анітрохи не гіршою за особняк пана полковника. І також на затишній набережній. У цій парковій зоні над Латорицею височіє і «терем-теремок» колишнього прокурора міста пана Бенци. Вдруге завершується і будівництво особняка голови міського суду пана П. Щербана. Чому вдруге? Та тому, що восени 2003 року недобудований палац пана Щербана загадковим чином згорів. Було багато гвалту, що ця пожежа – «терористичний акт» і «помста» голові міського суду за те, що він завжди і обов’язково виступав на захист і підтримку клану «необаронів». Щоправда, міліція з’ясувала, що помста, якщо вона дійсно була, скоріше стосувалася зятя пана голови суду, який не вельми чесно торгував іномарками і «кинув» деяких напівкримінальних клієнтів. Але клан не став очікувати наслідків та висновків слідства: з бюджету міста Мукачева пану Щербану було виділено щедру фінансову допомогу, а тому ми й кажемо нині, що його палац добудовується уже вдруге. Ось так!..

    Але про себе наші «барвобарони» також не забули. Розкішні особняки пана Балоги та його кузена Василя Петьовки виросли в самісінькому центрі Мукачева, на вулиці Августина Волошина № 31. Раніше тут була школа-інтернат для сиріт-інвалідів. Але сироти «власникам життя» не потрібні. Спочатку клан прибрав до рук територію спортмайданчика сиротинця. Саме тут виросли палаци «барвистого» панства. А потім і сам інтернат перенесли на околицю міста, аби не муляв очі «барвонам» та їхнім ясновельможним гостям. Про це неподобство насмілилась розповісти мукачівська газета «Панорама». Ну, і що? А нічого! Суддя Мукачівського суду пан Олег Ціцак визнав «недостовірними» факти (особняки?), які щодня бачать на власні очі всі мешканці міста. Всі бачать, але суддя визнав, що ці палаци «дійсності не відповідають»! І обклав газету такими астрономічними штоафами, що вона ледь-ледь не закрилась. Та ще й проти головного редактора В. Гарагонича мало не порушили кримінальну справу за «невиконання рішення суду». З того часу ні про школу для знедолених діток, ні про самих сиріт ніхто навіть не згадує. Собі дорожче!

    А палаців новим мукачівським феодалам виявилось замало. Цілковито монополізувавши владу у місті, вони вирішили прибрати до рук ще й старовинний замок князів Трансільванії, що височіє над містом. З цією метою в структурі «Барви» навіть було створено таку собі фірму, власником якої був брат Віктора Балоги Іван. А відтак ця фірма орендувала князівський замок майже на ціле століття. Таким чином пам’ятка історії кількох європейських країн (України, Угорщини, Трансільванії, Австрії) запросто може стати пам’яткою історії «Барви» та музеєм переможної корупції на Срібній Землі. Про це неподобство, до речі, також написала одна із закарпатських газет — «Вісті тижня». Через декілька днів цю газету закрили рішенням суду. І знаєте, хто закрив? Суддя Олег Ціцак! На той час його уже встигли перевести до Ужгородського суду. Клан, окупувавши Мукачево, починав окупацію області. І в обласному центрі «свої люди» були конче потрібні.

    Хіба можна дивуватися після цього, що «Барва» примудрилася «прихватизувати» не лише бази, магазини і фабрики, але й… залізничну гілку однієї з військових частин. З цього приводу навіть було порушено кримінальну справу, але вона так і «зависла» десь у нетрях військової прокуратури, куди її «скинули» наші прокурори в цивільному.

    Отож не дивуємося ми і тому, що, окрім усього іншого, клан наших «гідних синів» з «Барви» примудрився загарбати ще й угіддя Морозівського лісництва Мукачівського держлісгоспу, які входять у зону відпочинку санаторію «Синяк». Саме на базі цього лісництва і було створено заміську резиденцію і «зону відпочинку» нових феодалів із «Барви». А формальним власником колишнього державного, а нині «Барвівського» лісництва значиться… шофер і охоронець пана Балоги. Отже, не обов’язково бути «швагром», досить стати просто особистим шофером…

    Ми не можемо стверджувати достеменно, але самі ж мукачівці розповідають, що саме на цій лісовій «резиденції» вельми часто гостювали високопоставлені чиновники і народні депутати із Києва. І особливо часто навідувався сюди колишній прем’єр-міністр, потім — опозиційний «месія», а нині – президент України Віктор Андрійович Ющенко. Нічого дивного: кругом – така краса і красуні!

    До речі, красунь для високих гостей зі столиці у лісову резиденцію «Барви» справно постачали… мукачівські сутенери. Як правило, вони привозили сюди ужгородських студенток, дівчаток із сирітського інтерната та професійних шльондр з Будапешта, аби зменшити можливий витік інформації про оргії столичних вельмож у лісовому борделі. Адже прикрі випадки, які могли закінчитись гучними скандалами, уже були в »Історії кохання» нових феодалів з Мукачева.

    Так, наприклад, наприкінці 90-х років кузен і «права рука» глави клану Віктора Балоги пан Василь Петьовка постійно з’являвся на людях у товаристві вельми гарної дівчини. Красуню щодня бачили і в офісі «Барви», і у розкішному червоному джипі пана Петьовки, і у місцевих ресторанах та барах, де її неодмінно супроводжував пан Василь. І ні для кого в Мукачеві не було таємницею, що ця дівчина – «подруга» пана Петьовки. Аж раптом ця «подруга» щезла. Стривожена мама дівчини заявила про зникнення доньки у міліцію. Марно! Дівчина щезла, немов би й не жила на білому світі. Та через декілька місяців, у перших числах вересня 1998-го року, її труп знайшли у підвалі будинку по вулиці Росвигівській. Тіло покійниці було настільки обгризене пацюками, що мати ледве впізнала доньку за одежею та прикрасами. Хто і за що вбив юну красуню? І хто не побоявся здійняти руку на подругу всесильного і всевладного у Мукачеві «співдиктатора» міста? Невідомо… Прокуратура, звісно, порушила кримінальну справу по факту загибелі дівчини, але… Але ця справа також щезла у безвісті, як і всі інші, де «світилася» зграя із «Барви». Згодом з міста щезла у невідомому напрямку і мати загиблої дівчини. Куди щезла і що з нею сталося? Теж невідомо!

    А ще згодом раптово помер дільничний інспектор міліції, який свого часу знайшов труп дівчини у підвалі і першим здійснив низку оперативно-розшукових заходів для з’ясування обставин її загибелі. Можливо, щось таки з’ясував, а тому і помер раптовою смертю? Цілком можливо…

    Інша трагічна історія, пов’язана мукачівськими дівчатами та лісовою базою «Барви», ще загадковіша. Цю історію нам розповів відомий закарпатський журналіст Іван Коцур, який досить довго і уважно вивчав історію становлення клану «Барви»-Балоги. Отже, свого часу, коли на лісовій базі гостювали вельможні столичні чини на чолі із самим Віктором Ющенко, сюди частенько привозили з Мукачева молоду дівчину-медсестру, яка нібито мала надавати сановним гостям необхідну їм медичну допомогу. Кажуть, що саме вона піклувалася і здоров’ям тоді ще майбутнього Президента. Ми не знаємо, звісно, який характер мала ота медична допомога юної медсестри, але сталося так, що дівчина… завагітніла. Ні, ні! Ми нічого не стверджуємо! Адже все могло статися не на «барвівській» базі і не з вельможними гостями із Києва. Діло ж молоде!.. Могла дівчина мати якогось хлопця в Мукачеві? Звісно, що могла! Отож, може, цей легінь і «нашкодив»? Можливо… Але далі сталося те, що важко пояснити присутністю в цій історії випадкового і «стороннього» легіня. Дівчина народила дочку. І невдовзі… раптово померла. ЗНОВУ – РАПТОВО! Маленьку донечку померлої медсестри віддали до Свалявського дитбудинку. І саме з цього моменту починаються таємниці.

    Адже привіз дівчинку-сироту до свалявського дитячого закладу не будь-хто, а особисто… нинішній губернатор Закарпатської області пан Олег Гаваші, який в ті часи (1998-2000рр.) очолював обласне управління освіти. Гуманно, дуже шляхетно! Але за що така честь осиротілій дитині? Ви багато знаєте випадків, аби долею осиротілих дітей опікувались наші ясновельможні? Ми не знаємо… Але і це ще не всі загадки цієї казки про «Попелюшку з Мукачева». Досить скоро дівчинку забрав з дитбудинку… сам пан Віктор Балога, який тоді уже був губернатором Закарпаття. Кажуть, що він же й удочерив цю дитину. Шляхетно? Дуже шляхетно, але… Якби за цією шляхетністю не ховалася таємниця раптової смерті матері та особа справжнього батька цієї дитини. Може, саме це і пояснює раптову шляхетність пана Балоги? Тим паче, що в жодній журналістській «поемі» про житіє пана Віктора такий благородний вчинок не згадується ані словом. Чому? Від надмірної скромності? То ця риса характеру ніколи не була притаманною пану Балозі. Чи, можливо, він знає, хто насправді є батьком цієї дитини? І можливо, знає про те, що саме смерть матері допомогла поховати таємницю імені справжнього батька дитини? Цілком можливо… Але невідомо. Відомо лише, що саме з цієї пори пана Балогу вперто і наполегливо називають… кумом Віктора Ющенка. Але ж дітей вони начебто не хрестили. Чи все ж хрестили, але дуже і дуже таємно?.. І можливо, що у Мукачеві нині живе не нова «Попелюшка», а маленька «Залізна маска»? Але дуже сумнівно, що комусь закортить шукати ключ до цього «Х-файлу». Адже журналіст Іван Коцур, який першим зацікавився «залізною маскою» і першим розповів цю історію, нещодавно… РАПТОВО ПОМЕР! «Код Балоги»?!..

    Можливо, саме цей код і дає ключ до розгадки найбільшої таємниці пана Балоги: таємниці його стрімкого кар’єрного злету. Так чи інакше, але можна впевнено припустити, що саме в чинадіївському лісі вдячні гості клану «нових баронів» Мукачева вирішили перетворити гостинного пана Балогу з «володаря» міста на «герцога» Закарпаття. І на початку 1999-го року нового закарпатського губернатора знайшли не у капусті, а в сауні під селом Чинадієво.

    ЗАКАРПАТТЯ: ЗОНА УРАЖЕННЯ

    Ми щойно спробували продемонструвати вам, шановні читачі, як підступно, спроквола, але чим далі, тим нахабніше один-єдиний сімейний клан перетворював ціле місто на свою приватну «фазенду».

    І не лише громадське майно чи міська нерухомість, не тільки найприбутковіші підприємства і навіть цілі галузі місцевої економіки потрапили у безроздільне володіння клану Балоги, але й влада над долями десятків тисяч людей.

    Розставивши «своїх хлопців» на всіх владних постах, прибравши до рук правоохоронні органи та суд, клан встановив у Мукачеві свої власні закони. В Мукачеві самі поняття «законності» та «справедливості» почали вимірюватися від того, вигідно чи не вигідно те чи інше явище клану «Барви»-Балоги.

    На жаль, колишні політичні лідери України та області вчасно не помітили цього процесу, а тому й дозволили клану прорватися до влади в обласних державних структурах.

    Незадовго до того, як Віктор Балога став головою Закарпатської ОДА, сталося дивне вбивство його «хрещеного батька» у бізнесі – Михайла Токаря-«Гєші». Можливо, загибель мукачівського авторитета дійсно була пов’язана з прихованими фінансовими оборудками та величезними боргами, як про це розповідав Олег Іщенко та деякі інші свідки цих минулих подій.

    Але цілком вірогідно припустити, що клан, готуючись до «прориву» до вершин політичної влади у регіоні, вирішив просто позбавитись незручного та небезпечного партнера. Адже, якщо «Гєша» міг запросто й привселюдно набити пику меру Мукачева В. Балозі, то так само він міг би «виховувати» і майбутнього губернатора області. І Закарпаттям тоді керував би не губернатор Балога, а кримінальний «авторитет» Токар-Гєша з Мукачева. А це вже – політичний скандал…

    Але це тільки припущення. Нині ж ми говоримо не про те, що МОГЛО статися, а про те, що сталося наяву. А наяву сталося так, що губернатором Закарпатської області навесні 1999-го року став пан Віктор Балога. І на теренах всього Закарпаття негайно ж ропочались такі самі процеси, що й у Мукачеві протягом двох попередніх років. Клан активно почав перетворювати цілу область на своє власне «удільне князівство», насаджуючи на Закарпатті не лише свої власні і звичні клану методи господарювання, але й свої «специфічні» закони й порядки. Ось, що писала з цього приводу газета Народного Руху України «Карпатський голос», яку аж ніяк не можна запідозрити у злісному «антипатріотизмі», ще шість років тому.

    БАЛОГАН-ЛІМІТЕД

    «Великий Наполеон, щоб найповніше висловити безмежність своєї влади, сказав фразу, яка стала хрестоматійною: «Щоночі я лягаю в ліжко із самою Францією!». Нова епоха потребує нових героїв, і не виключено, що через двісті років нащадки вивчатимуть творчість і нашого скромного співвітчизника — Віктора Івановича Балоги, теперішнього (2000 рік) губернатора Закарпаття. Бо він навчився використовувати своє службове становище навіть тими засобами, про які й гадки не мали французькі імператори.
    У ряді областей України схеми зловживань губернаторськими повноваженнями досить банальні. Голова адміністрації забезпечує режим найбільшого сприяння керівникам великих підприємств, скажімо, металургійних або гірничо-збагачувальних, – зрозуміло, на особистих взаємовигідних засадах.

    Ця справа почесна, легко контрольована, і часто-густо може іменуватися «порятунком унікального виробництва». Місцевий губернатор вимагає собі в керування пакет акцій підприємства, і фактично «приватизує» його фінансові потоки.

    Мешканцям Закарпаття не поталанило. На їхній території немає трубопрокатних станів або глиноземних гігантів, не залишилось і заводів стратегічного призначення. Це не завадило шановному Віктору Івановичу створити собі репутацію видатну навіть за українськими мірками.

    Губернатор не зміг «приватизувати» фінансові потоки великих промислових підприємств (бо їх у нас немає). І тоді він, так би мовити, «приватизував» ввірену йому область.

    Механізм простий, як способи добування грошей Остапом Бендером. Через мережу 20 різноманітних приватних підприємств голова облдержадміністрації особисто контролює усі найбільш прибуткові сфери підприємництва в регіоні.

    У Закарпатті не можна й кроку ступити, щоб не натрапити на рекламу ТОВ «Барва». Будь-які комерційні ініціативи цієї фірми та її дочірніх структур знаходять найгарячішу підтримку з боку обладміністрації. «Барва» одержує найвигідніші замовлення від влади. Вона вихлюпнулася з-поза межі Мукачева у інші райони.

    І це не випадково, адже «Барвою» керують «найрозумніші», «найвидатніші» закарпатці сучасності. Дивіться самі: фундаторами ТОВ «Барва» є Балога Віктор Іванович – губернатор області; Балога Оксана Анатоліївна – дружина губернатора області; Балога Іван Іванович – рідний брат губернатора; Петьовка Василь Васильович – двоюрідний брат губернатора; Кріль Ігор Іванович – заступник губернатора; Кріль Тетяна Леонідівна – дружина Ігоря Івановича. Як бачимо, держслужбовці на Закарпатті і не думають дотримуватися вимог закону, спокійно поєднуючи «безкорисливе» служіння народу з власним бізнесом. Мила сімейність, як кажуть у таких випадках аборигени італійської Сицилії!

    Як відомо закарпатцям, ПОЧАТКОВИЙ КАПІТАЛ ДЛЯ «БАРВИ» НАДАЛО ОДНЕ ДУЖЕ І ДУЖЕ СПЕЦИФІЧНЕ МУКАЧІВСЬКЕ УГРУПУВАННЯ. А відтоді, як пан Балога став губернатором, «Барва» перетворюється на монополіста-гегемона в торгівлі недержавних організацій, у громадському транспорті, будівництві, заготівлях. Окрім іншого, «Барва» ще й чи не ЄДИНИЙ посередник по оплаті заборгованостей по зарплатам різними продуктами. Однак, які чомусь виплачуються ЗНАЧНО ВИЩЕ РИНКОВИХ ЦІН. Отож, на кожній НАТУРОПЛАТІ, виплаченій ЗАМІСТЬ ЗАРПЛАТИ кожному бюджетнику, заробляються десяток-другий гривень. Цікаво, що це ЄДИНЕ ПІДПРИЄМСТВО («Барва»), яке НІКОЛИ не зазнавало КРИЗИ НЕПЛАТЕЖІВ, властивого українській економіці. Усі боржники «Барви» ледве не зі шкіри вискакували, аби вчасно розрахуватися із СІМ’ЄЮ губернатора (В. Балоги). І без зайвих слів платили штрафи і пеню.

    Ряд підприємств просто зобов’язані були купувати продукцію саме у «Барви». Як, наприклад, бензин чи дизпаливо. І тільки за тими цінами, які «Барва» визначить, а вони іноді на 30 і більше відсотків вищі, аніж ринкові. Можете уявити собі, який це прекрасний бізнес, якщо на кожному літрі можна заробити 80-90 копійок.

    Імперія «Барви» охоплює всі види торгівлі і послуг, радіо- і електрозв’язок , редакцію телебачення і радіомовлення, ремонт радіоелектроніки, посередництво при купівлі-продажу нерухомості та товарів, закупівлю та первинну переробку сільгосппродукції, аудиторську діяльність, дошкільну освіту, прокат фільмів, зовнішньоекономічні зв’язки, усі види будівельного бізнесу, ремонт і обслуговування легкових автомобілів, м’ясо- і рибопереробку, виробництво безалкогольних напоїв, аптеки і торгівлю медикаментами, розробку програмного забезпечення і багато іншого.

    …Дві загальні ознаки об’єднують систему «Барва». По-перше, усі види її діяльності пов’язані з високоприбутковим бізнесом, який приносить з усіх боків стабільні готівкові потоки, що слабо контролюються податковими органами. По-друге, губернаторські (В. Балоги) фірми останнім часом практично позбулися серйозної конкуренції.
    ХАЗЯЇ ПІДПРИЄМСТВ, ЩО НАСМІЛЮЮТЬСЯ САМОСТІЙНО БОРОТИСЯ НА РИНКУ ІЗ СІМ’ЄЮ БАЛОГИ, ЗМУШЕНІ АБО ЗАКРИВАТИСЯ, АБО ДОМОВЛЯТИСЯ З «ХАЗЯЯМИ ЖИТТЯ».

    («Карпатський Голос» , спецвипуск, 3 25(216) від 05 липня 2000 року)

    Отже, провідний орган «РУХУ» на Закарпатті ще кілька років тому зробив цілком справедливий висновок: фірма «Барва» і клан В.Балоги-Петьовки стали фактичними монополістами в економіці та політиці не лише міста Мукачево, але й цілої області.

    …Давайте перегорнемо сторінки не лише закарпатських, але й всеукраїнських газет за 2000-2002рр., а тоді і реальна картина всього того, що потай від людей творилося на Закарпатті під «мудрим керівництвом» клану Балоги, стане для вас цілком зрозумілою.

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *