Чільне місце в історії Українських Збройних Сил 20-го століття посідає Корпус Січових Стрільців, днем народження якого вважається 19 січня 1918 року. Назване збройне формування – одне з найбільш надійних і боєздатних в Армії Української Народної Республіки від початку і до кінця очолював спершу сотник, а відтак полковник Євген Коновалець.
Свій початок Київське січовострілецтво бере з Галицько-Буковинського куреня, утвореного зі згоди Генерального секретаріату військових справ Центральної Ради. Його кістяк склали колишні Українські Січові Стрільці та вояки-галичани австро-угорської армії, які в імперіалістичну війну воювали проти царської Росії і, потрапивши в полон, втекли з нього. Це були старшини (офіцери) Андрій Мельник, Євген Коновалець, Роман Сушко, Іван Чмола, Василь Кучабський і чимало інших українських патріотів. На початку курінь складався з чотирьох сотень, в тому числі і кулеметної. На озброєнні січовиків було також кілька гармат.
Військовий січовицький стрій постійно поповнювали новобранці з Східної і Центральної України. Проте наявність саме галичан серед особового складу (у переважній більшості вони були старшинами) позитивно позначалося на військовій дисципліні, вишколі і, що чи не найголовніше – на національній свідомості вояків-надніпрянців, які частково були збаламучені більшовицькою агітацією та анархією отаманщини. У результаті Січові Стрільці продовжували бойові традиції та культосвітню роботу, започатковану у Першу світову війну своїми попередниками – Українськими Січовими Стрільцями. Вони чітко усвідомлювали, що святим їх завданням є збройний захист молодої української держави, яка стоїть на засадах соборності та самостійності і цьому був підпорядкований кожний їх крок.
Незважаючи на те, що чисельність і структура військового з’єднання весь час змінювалася, беззмінним залишався їх командир Євген Коновалець – видатний військовий організатор та мудрий політик. Без перебільшення можна сказати, що він був чи не єдиною на той час військовою людиною в Україні, яка за короткий час в несприятливих умовах зуміла створити постійну, дисципліновану, сильну зброєю і духом військову силу. До речі, Євген Коновалець влітку 1914 року перед тим, як потрапити на російський фронт в Карпатах, проходив військовий вишкіл в Ужгороді. І ще. Наприкінці минулого року у Каунасі, колишній тимчасовій столиці Литви міжвоєнного періоду, відбулася неординарна подія – встановлення Євгену Коновальцю меморіальної дошки з барельєфом на будинку, в якому маючи громадянство цієї країни, у свій час проживав видатний українець, очільник визвольних змагань українського народу за свою незалежність.
Як колишньому військовику, мені важко збагнути те, як у розпал української революції, а саме 16 січня 1918 року, Центральна Рада, на вимогу її соціалістичних лідерів видала злочинний, інакше не скажеш, наказ, яким було розпущено українську армію. Два мільйони вояків-українців Першого Українського Корпусу, Сердюцьких дивізій, полків імені П. Полуботка та Б. Хмельницького, багатьох інших регулярних військових частин, які недавно повернулися з фронту і готові були захищати Україну від будь-якого ворога, про що запевняли їх делегати на військових з’їздах, за лічені дні роз’їхались по домівках «ділити землю». Саме це і стало в майбутньому чи не головною причиною втрати української державності.
На цьому особливо наполягав Голова Секретаріату (уряду) Володимир Винниченко. Талановитий письменник, але бездарний політик і управлінець, що постійно конфліктував з членами уряду, особливо з Генеральним секретарем військових справ Симоном Петлюрою, він, обстоюючи свої хибні погляди на українське військо, писав: «Не своєї армії нам, соціал-демократам і всім щирим демократам треба, а знищення всяких постійних армій».
Готовий був відправитися в Україну і боротися з її ворогами Петроградський військовий корпус у складі Волинського, Семенівського, Єгерського та Ізмайлівського лейбгвардійських полків, укомплектованих українцями, який дислокувався у місті на Неві. На його озброєнні були не тільки рушниці та кулемети, але і бронепотяги та аероплани. Це вони, солдати українських частин, 8 березня 1917 року відмовилися виконувати військовий наказ – стріляти в мирних демонстрантів і тим самим започаткували руйнацію Російської імперії. Полум’я революції, яке запалили в Петрограді наші земляки, швидко перекинулося і в Україну.
Проте, задурманений соціалістичними ідеями Володимир Винниченко проігнорував патріотичний порив українського вояцтва, і воно, не дочекавшись телеграми-згоди на виїзд в Україну, розійшлося по казармах.
Більшовики, прагнучи за всяку ціну повалити Центральну Раду, 29 січня 1918 року на київському заводі «Арсенал» вчинили заколот, в якому взяли участь російські та зденаціоналізовані робітники підприємства, солдати російських військових частин, розквартированих в місті. І лише Січові Стрільці, об’єднавшись з другим полком ім. кошового отамана Костя Гордієнка, Гайдамацьким кошем під орудою Симона Петлюри, Чорноморським куренем та іншими підрозділами не тільки подолали 5-тисячний опір заколотників, а й очистили від них всю центральну частину Києва.
Чітко організовані дії військовиків під командуванням Євгена Коновальця, Андрія Мельника та Симона Петлюри дозволили Центральній Раді 22 січня 1918 року проголосити своїм IV Універсалом незалежність і соборність української держави, що викликало велике роздратування у північного сусіда – більшовицької Росії. Скажемо без перебільшення: якби на той час в Києві не було січово-стрілецьких військових частин, цього історичного Акту могло б і не бути. Саме його підрозділи надійно охороняли молодий український парламент і його голову – професора Михайла Грушевського.
9 лютого 1918 року було укладено Берестейський мир, ухвалено Конституцію УНР, Україну визнали європейські держави. Тим часом вже на другий день після оприлюднення IV Універсалу і оголошення України незалежною і соборною державою, стало відомо, що більшовицькі військові частини під командуванням підполковника колишньої царської армії Муравйова вже перебувають на Чернігівщині і мають намір йти на Київ. Ситуація склалася парадоксальна. Тиждень тому розпущено українську армію. Резервних військ уряд Центральної Ради не мав, щоб зупинити наступ 30-тисячної муравйовської банди. Терміново з Києва до м. Бахмач, що на Чернігівщині, залізницею відправились вихованці першої імені Богдана Хмельницького української юнацької військової школи та київські студенти та гімназисти, які не встигли пройти належний військовий вишкіл, інші дрібні підрозділи – всього 1,5 тис. вояків. Тим часом розквартирований неподалік у м. Ніжин особовий склад піхотного полку ім. Тараса Шевченка в цей час займався бойовим навчанням, позаяк його командування зайняло позицію нейтралітету.
Незважаючи на втрати під станцією Крути (загинуло близько 300 юнаків) завдання було виконано і наступ більшовиків на Київ було затримано на кілька днів. Фактично боєм під Крутами 29 січня 1918 року почалася збройна боротьба українців за свою державність.
На превеликий жаль, тільки після цього Центральна Рада «прозріла» і приступила до створення національних Збройних Сил, проте надолужити прогаяне було вже неможливо.
Задля об’єктивності не можемо не сказати і про те, що у січні 1918 року головнокомандувачем наступаючих російських військ Раднарком призначив Юрія Коцюбинського – сина відомого українського письменника Михайла Коцюбинського. Незважаючи на те, військовою операцією по захопленню Києва керував той же Муравйов.
Важко сказати, що змусило Юрія Коцюбинського виконувати, хоча б формально, таку ганебну роль. Можливо ідея світової революції, а можливо просто честолюбство, адже прапорщик колишньої царської армії тоді мав всього 21 рік. Згодом очолюваний ним «український» більшовицький уряд оголосив війну Центральній Раді. Цей факт мав великий негативний резонанс серед свідомої української інтелігенції.
Десять днів тривав обстріл Києва. Основний удар більшовиків взяли на себе Січові Стрільці. Коли ж стало очевидно, що міста не втримати, вони забезпечили надійний переїзд уряду та більшості Центральної Ради до Житомира.
Захопивши місто, муравйовці за лічені дні розстріляли близько 5 тисяч киян і часто лише за те, що ті розмовляли українською мовою, або ж були вбрані в національний одяг.
У березні 1918 року Галицько-Буковинський курінь Січових Стрільців поповнившись новобранцями, став полком і продовжив свою ратну працю – бути на захисті української державності. 2-го грудня 1918 року наказом Головного отамана військ УНР Симона Петлюри Січових Стрільців було розгорнуто в дивізію, а вже через кілька днів на її основі було сформовано Осадний Корпус, який налічував близько 50-ти тисяч багнетів з 48-ми гарматами.
У квітні 1918 року колишній царський генерал українського походження Павло Скоропадський з допомогою окупаційних німецьких військ брутально усунув уряд Центральної Ради. На вимогу німців, січовострілецьку військову частину було розформовано. Віддаючи зброю, вояки плакали з розпачу. Проте їх командир Євген Коновалець все-таки зумів добитися згоди у гетьмана, щоб відновити свою військову одиницю. Тепер вона стала називатися Окремим загоном Січових Стрільців. Місцем його дислокації стала Біла Церква.
Як військовик і політик Євген Коновалець спочатку позитивно ставився до державотворчої діяльності Гетьманату. Але коли П. Скоропадський почав відверто втілювати у життя проросійську політику, нехтуючи принципами соборності і самостійності України, Стрілецька Рада Січових Стрільців одноголосно висловилась за підтримку повстання проти Гетьманату, яке готувалося під керівництвом Симона Петлюри.
Військовий похід на Київ очолив полковник Євген Коновалець. До січовиків приєдналися вояки Сірожупанної дивізії. Вирішальний бій з гетьманськими військами стався біля залізничної станції Мотовилівка. Незважаючи на те, що гетьманські сили були набагато чисельніші, завдяки вмілому керівництву Євгена Коновальця повстанці здобули блискучу перемогу. На бік Армії УНР перейшли Запорізька, Сердюцька та Сіра дивізії. За повалення Гетьманату командиру Євгену Коновальцю та начальнику штабу Андрію Мельнику було присвоєно ранг отамана (генерала-хорунжого), однак вони обидва відмовилися від нього, мотивуючи тим, що воюють не за звання, а за соборну і незалежну Україну. Напевно, їх вчинок здасться комусь дивним, але факт залишається фактом, і надалі видатні військовики іменували себе полковниками.
Авторитет Євгена Коновальця як військовика, так і політика зростав з кожним днем. Коли в листопаді 1918 року делегація Галицької Національної Ради попросила щоб Січові Стрільці допомогли боронити Львів від польських військ, то Євген Коновалець відповів, що шлях на Львів веде через Київ. Це мудре рішення було одноголосно підтримано на засіданні Стрілецької Ради Січових Стрільців. Правда, на допомогу УГА Євген Коновалець все-таки направив два артилерійські полки.
Будучи військовим комендантом м. Київ, 15 грудня 1918 року полковник Євген Коновалець приймав парад війська Директорії Української Народної Республіки і одночасно очолював Січове Стрілецтво, будучи його улюбленцем. Було йому на той час всього 27 років.
Водночас в Україні поширювалася російсько-більшовицька агресія. Було захоплено Харківщину, активний наступ вівся на Полтавщині та Дніпропетровщині. Під впливом комуністичної пропаганди деякі українізовані військові частини колишньої царської армії поступово здеморалізувались, втрачали особовий склад та боєздатність. Із 300 тисяч вояків вірними уряду УНР залишились лише 30 тисяч, серед яких були і січовики. Та під натиском переважаючих сил червоних вони змушені були залишити Київ.
Згодом Січовими Стрільцями разом з іншими військовими з’єднаннями були здобуті міста Бердичів, Житомир, а відтак і визволено Київ. На бік Армії УНР перейшли великі більшовицькі частини, зокрема 14-й Миргородський полк та Тульська бригада. Остання була укомплектована росіянами – вихідцями з однойменної губернії.
Проте під організованим натиском більшовиків українське військо змушене було відступити майже до кордону з Польщею. Перехід 16 липня Української Галицької Армії за р. Збруч тимчасово змінив стратегічну ситуацію на користь української армії.
З 16 по 28 липня 1919 року українські військові частини завдали відчутних ударів по червоним, внаслідок чого останні змушені були відступати. Проте зі Сходу насувався новий неочікуваний і добре озброєний ворог – білогвардійські частини генерала Денікіна. За короткий час вони активно атакували українську армію по всьому фронту, яке в умовах нестачі зброї, боєприпасів, амуніції, скорочення особового складу поширення тифу втрачало боєздатність.
Восени 1919 року під натиском білих Армія УНР змушена була відступити до м. Шепетівка. Виснажена в кровопролитних боях без будь-якої зовнішньої допомоги, вона опинилася у так званих «лещатах смерті». З Півночі наступали більшовицькі частини, з Півдня і Сходу – білогвардійці, і з Заходу – польські війська. Її становище також погіршилося через перехід Української Галицької Армії (УГА) на бік денікінців. Та найстрашнішим ворогом українського війська була епідемія тифу, яка немилосердно косила його ряди. Помер генерал-хорунжий Василь Тютюнник, захворіли генерал-хорунжий Олександр Удовиченко, полковник Андрій Мельник…
5 грудня у с. Нова Чортория, що на Житомирщині, де перебував штаб Армії УНР, відбулася державна нарада за участю Голови Директорії УНР, Головного Отамана Армії УНР Симона Петлюри, на якій було вирішено ліквідувати фронт.
Навіть у цих важких умовах військово-політичної кризи Січові Стрільці виявили свій патріотичний порив – продовжити національно-визвольну боротьбу. Відразу ж по закінченню наради кілька їх сотень влилися в партизанську армію чисельністю 3,5 тис. вояків, яку очолив Михайло Омелянович-Павленко. Вирушивши у Перший Зимовий похід тилами червоних та білих армій, вона успішно вела бої з ними протягом півроку. В історії воєн немає зафіксовано подібного факту, коли б невелика за кількісним складом військова одиниця тривалий час успішно діяла в тилу ворога і повернулася з мінімальними втратами.
5 грудня Симон Петлюра виїхав до Варшави на переговори з поляками щодо створення спільного антибільшовицького фронту. Наступного дня у с. Нова Чортория ввійшли війська польського генерала Юзефа Галлєра. Незважаючи на те, що його 60-ти тисячна армія була сформована в Франції і направлена Антантою в Україну для боротьби з більшовиками, її жовніри підступно роззброїли українську січовострілецьку військову частину, відправивши її особовий склад разом з командиром Євгеном Коновальцем у Луцький табір.
Таким чином, військова формація Січових Стрільців Армії УНР припинила своє існування. Визволившись з полону, чимало вояків-січовиків опинилося в Чехії. Своє останнє засідання їх Стрілецька Рада провела у Празі в липні 1920 року. Її голова – полковник Євген Коновалець заявив присутнім, що незважаючи на поразку національно-визвольних змагань та окупацію України сусідніми державами, боротьба за її визволення триває і буде тривати, але вже іншими методами. Він мав на увазі партизанський спротив більшовицькій владі на Україні, який, до речі, тривав до 1926 року. І що чи найголовніше. Для підпільної боротьби з радянською та польською окупацією українських земель у 1920 році на політичній мапі з’явилася нова сила, яка одержала назву Українська Військова Організація (УВО), до її складу якої ввійшло чимало колишніх вояків-січовиків. Очолити її довірили полковнику Євгену Коновальцю.
Згодом в її надрах народилася нова політична структура – Організація Українських Націоналістів (ОУН), очолювана ним же. Перебуваючи понад 20 років на вершині боротьби за Українську Самостійну Соборну Державу, Євген Коновалець віддав за неї своє життя. Але це вже інша тема.
Василь ЦЕБРИК офіцер у відставці,
член Національної спілки журналістів України