Хустщина має свою особливу українську історію. І свою боротьбу за неї. Тут виколисана Карпатська Україна, тут кров’ю січовиків благословлена дорога боротьби новим поколінням. І відтак сотні найсвідоміших юнаків і дівчат у різний спосіб повстали проти сталінського режиму, принесеного сюди на багнетах визволителів. І були цим режимом жорстоко замордовані або репресовані. Серед них і наш побратим Юрій Деяк.
Його батько Михайло Деяк — працелюб, шанований у селі господар, не міг змиритися з порядками, які насаджувала на теренах Закарпаття нова влада. Його так і не здурили в колгосп, мав чудове обійстя в затисянському гірському селі Велятині Хустського округу. Своя худоба, свій реманент, насіння. І в березні 1949 року, як і всі попередні весни, справний ґазда готувався до веснування. Однак плани злісного «куркуля» розвіяли органи: несподівано заарештували і виголосили вирок — 10 років виправно-трудових таборів, 5 років позбавлення прав, та ще й конфіскували все майно. Дружина з двома синами, 15-річним Юрком та 12-річним Михайлом, опинилася фактично на вулиці.
Юрко не міг сприйняти таку наругу – вступив до лав національно-визвольного руху. А 30 травня 1949 року, тобто через два місяці після арешту батька, був і сам схоплений органами МДБ. Він тоді навчався в дев’ятому класі середньої школи. У наспіх спеченому вироку йдеться, що з метою озброєної боротьби проти радянської влади в травні 1949 року він вступив у Велятинську організацію українських націоналістів. Її було викрито, а юного оунівця особливою нарадою засуджено. У вироку вказано, що він звинувачувався «в совершении преступлений, предусмотренных ст.ст. 54-1 «а», 54-11, 16-54-8 УК УССР». А далі суд запроторив Деяка Юрія Михайловича у виправно-трудові табори строком на 25 років без права на оскарження. Так, тоді йому сповнилося 16 років, і неповнолітнього розстріляти виглядало якось негуманно. Та й конфісковувати вже не було що, бо решту родини Деяків пустили старцювати.
А яка ж доля спіткала «злочинця», котрого від смерті врятував «гуманний» сталінський указ, що волів замість трупів збільшити армію рабів? Після винесеного йому вироку пішли пересильні пункти, етапи, на яких довелось пізнати на власній шкурі знущання кримінального елементу, який паразитував на політичних в’язнях. Затим – в’язниці з їх каторжними умовами. Юрко відбував покарання у мордовських таборах, на торфорозробках, у вугільних шахтах, на лісоповалах і в цехах деревообробки. Про пережите не любить згадувати. Краще вирвати його з пам’яті, з серця, хоча це й не так просто.
Звільнили його з ГУЛАГу 8 липня 1954 року. Повернувшись додому, відновився в Королівській середній школі, де навчався у вечірній час. А вдень працював на Хустській взуттєвій фабриці, але пильне око КДБ й тут не дрімало. Після поновлених переслідувань змушений був покинути Закарпаття, і з 1957 по 1970 рік працював на шахті тресту «Свердловвугілля» Ворошиловградської області, переважно на підземних роботах.
І все ж 1970 року йому пощастило повернутись у рідний край. Якраз тоді й одружився, в щасливого подружжя народилися дві доньки. Влаштувався на роботу в Закарпатському ртутному комбінаті у селищі Вишкові. Тут одразу оцінили досвід практика з інженерним підходом до справи. Призначили його механіком підземного рудника, відтак начальником постачання, заступником директора підприємства. Юрій Михайлович подав ідею налагодити виробництво продукції з титанових порошків, що вивело комбінат у флагмани галузі Союзу. Він — автор цілої низки винаходів із порошкової металургії, десятків раціоналізаторських пропозицій і впроваджень. Доробок провінційного інженера з дипломом технікуму схвалювали академіки, вивчали провідні фахівці. Та здоров’я, підірване таборами й шахтами, давало про себе знати. І в 1999 році Юрій Деяк перейшов у «Закарпаттеплокомуненерго», де очолював Вишківську дільницю теплових мереж аж до видходу на заслужений відпочинок.
Та хіба такі люди вміють відпочивати? Прикметний факт: загальний стаж Юрія Михайловича (з урахуванням пільг) складає 80 років. Символічний ужинок до свого 80-річчя.
З першими повівами свободи Юрій Деяк активно влився в рух демократичних перетворень. У громадській роботі зміг сповна реалізувати себе. Був організатором і учасником багатьох патріотичних заходів, кожним словом і вчинком пропагував національну ідею, українську державність. Держава теж це оцінила, відзначила його в 2007 році орденом «За заслуги» ІІІ ступеня.
Сьогодні Юрій Михайлович – голова Хустського міськрайонного осередку Закарпатської крайової організації Всеукраїнського товариства політв’язнів і репресованих, а також перший заступник голови крайової організації ВТПВіР. Працюючи в товаристві, опікується своїми побратимами, організовує їм та вдовам померлих матеріальну допомогу, ініціює доброчинні заходи і є активним учасником усіх обласних та республіканських конференцій політв’язнів і репресованих. Це – безстрашна і рішуча людина, яка все своє свідоме життя відстоювала правду. Цих рис не позбувся Юрій Михайлович і в зрілому віці. Громадськість краю пам’ятає, як у день відкриття пам’ятника жертвам політичних репресій він не дозволив тодішньому меру Ужгорода осквернити це дійство. Причому не словом, а красномовним вчинком лицаря.
На жаль, час руйнує не тільки метал, але й людей, викуваних із криці. Такий закон опору матеріалів. Стан здоров’я похитнувся, особливо після смерті дружини Любові Кирилівни. Переніс два інфаркти, та все ж вистояв, зібрався вже вкотре на силах. І знову його енергійне, збадьорююче слово звучить у поріділому гурті побратимів, знову знаходить спосіб вислухати, обнадіяти, допомогти. Це і є, напевно, той містичний еліксир, що дарує щастя активного довголіття.
Такий відтинок живої нашої історії. З патріота, вірного побратима, здібного учня, взірцевого сім’янина треба було зробити «ворога народу», понівечити життя йому та його родині. І носив він це тавро цілих 40 років, рівно півжиття! Реабілітований Юрій Михайлович тією ж радянською владою аж у 1989 році. Помітили нарешті недогляд. Спасибі, що не розстріляли дітвака…
Іван КОРШИНСЬКИЙ,
голова Закарпатської крайової організації
політв’язнів і репресованих ВТПВіР.
Новини Закарпаття