У ці дні вона зустрічає свій світлий і мудрий 70- річний ювілей. Людмила Іванівна – учитель музичного мистецтва. А розпочиналася трепетна мелодія її душі 7 жовтня 1954 року, коли золото- багряна чарівна осінь привела на світ білоголове ангелятко, якому судилося все життя радувати людей і Бога своїм прекрасним співом. Цей талант дарований їй Всевишнім.

Народилася в м. Мукачеві у простій робітничій сім’ї. Ще з материнського лона успадкувала дівчинка любов до співу, музики, бо зростала у порядній співучій родині серед розкішної мальовничої природи с. Зубівки, куди сім’я переїхала після її народження, і де згодом народилися ще дві сестрички. Тут Людмила ( серцю мила) пізнавала світ, вчилася любити природу, людей. Прислухалася до співу пташок, дзюркоту струмочків, шелесту листя і вітру, шуму дощу, радувалася сонцю, теплу, хрусткому сніжку і морозу. На роздоллі пробувала і свій голосочок, який щоразу ставав упевненішим, міг позмагатися із співучим соловейком, що частенько десь витьохкував поруч. Ніжна мелодія завжди бриніла в її маленькому сердечку. А щойно переступила шкільний поріг у 7- річному віці, зрозуміла, що стане вчителем, навчатиме учнів музики і співу.

  Ця дитяча мрія реалізувалася тоді, коли після 8 класу Станівської школи у 14 років юна співачка виступила вступила на музичний відділ мукачівського педучилища де навчалася з 1969 по 1973 рік. Це була справжня кузня педагогічних кадрів. А юна студентка завжди була у вирі всіх подій, добросовісно виконувала обов’язки старости групи, опановувала гру на баяні, вчилася диригувати, вдосконалювала свій вокал. Тут дівчина знайшла і своє неповторне, справжнє кохання.

  Одразу ж після закінчення навчання у 1973 році закохані одружилися. Іван Іванович Мішко , що вчився з Людмилою в одній групі, став не лише коханим чоловіком, але й другом, однодумцем, порадником і опорою дружині на все життя. Уже півстоліття вони в парі крокують по землі, зачаровані музикою, захоплені своєю педагогічною діяльністю, сповна віддаючись улюбленій роботі.

  Симфонія її життя багатоголоса, звучить у різній тональності. У цій ювілейні дні згадуються роки багатотрудного учительського життя… Як вони стрімко летять, і немає їм впину. Не хочеться вірити,  що за твоєю спиною стільки пройдено і пережито. Адже життя – то стерняста нива, яка радує не лише добірним зерном, але рясніє будяками та колючками. Перед очима, немов у калейдоскопі, пропливають радісні та сумні хвилини, тріумфи і печалі, вони не оминають жодної людини.

   Шлях довжиною в 70 років , Людмила Іванівна проходить без нарікань , терпеливо приймають чи все що їй судилося. Щодня за все щиро дякує Богу : за дар життя, за улюблену професію, яку обрала за покликанням, за тисячі своїх учнів, які не лише полюбили музику, пісню, але й чимало з них стали відомими вокалістами, диригентами, викладачами, учасниками народних колективів, лауреатами та дипломантами музичних конкурсів.

    Вона досягла всього, про що мріяла: стала вчителем найкращого предмета-музичного мистецтва, отримала звання “Учитель-методист”,” Відмінник освіти України”,” Заслужений учитель України”. На Всеукраїнському конкурсі їй визнано кращим “Вчителем року”.  Упродовж багатьох років Людмила Іванівна- голова методоб’єднання вчителів художньо-естетичного циклу в м. Хуст, член атестаційної комісії вчителів міста , автор навчально-методичних посібників із проблем музичного і вокального мистецтва,  керівник вокального ансамблю “Тисянка “рідної школи. Без неї не обходиться жоден шкільний захід чи свято. У ювілярки чимало різноманітних грамот та нагород. У червні 2024 року її відзначено “Почесною грамотою Верховної Ради України” за особистий внесок у соціально-економічний і культурно-освітній розвиток, значні досягнення в професійній діяльності, активну громадську та волонтерську діяльність, сумлінну працю і високий професіоналізм.

   Людмила Іванівна безмежно віддана улюбленій роботі. Ніколи на неї не нарікала. І якби знову довелося робити вибір, то обрала б те саме. Вона щиро зізнається: “Якби мені довелося прожити життя ще раз, я все одно пішла б стежкою мистецтва, музики”. Однак, на думку ювілярки, найбагатша вона своєю любов’ю до Господа Бога. Цього навчила її змалечку рідна матуся :жити по совісті, любити Бога, своїх ближніх. Саме тому не уявляє життя без молитви й подяки Всевишньому.

   Як згадує ювілярка, Бог покликав її до храму у 38 років. І ось уже 32-й рік ,як вона у парі з Іваном Івановичем керують духовним хором греко-католицького собору Святого Вознесіння м. Хуст. Кожну неділю і в свято поспішають на Божу Службу, бо тільки в церкві через спів і молитву їхня душа спілкується з Творцем. Особливо радісно буває на душі тоді, коли хор, учасниками якого є талановиті християни – люди різних професій і віку – відспівають літургію на одному диханні , прославляючи зі священиком та прихожанами ім’я Господнє. Наш хор – це монолітна християнська родина, яку об’єднують не лише духовні піснеспіви ,але й міцна любов, щира молитва за даровані Богом радощі і горе. Учасники хору побували в багатьох паломницьких поїздках: на Святій Землі, в Меджугор’ї, Люрді і Римі, у Ля – Самет і Фатімі, у Марії – Повчі і Крехові, Погоні та Зарваниці, Джублику і Страдчі. Вони співали Службу Божу в Унівській Лаврі та Іудейській пустелі, молилися на Фаворі та окропилися святою водою в Йордані.

   Розклад життя Людмили Іванівни розписаний по хвилинах: дім- церква- школа. В оселі домашні клопоти і турботи, молитва за рідних синів-соколів Сергія та Ігоря, улюбленого внука Кевіна і його старшу сестричку. У церкві щодня запалює свічки за рідних і близьких (живих і мертвих), хористів і членів їх сімей (за потребою), знайомих вірників, які потребують допомоги, бо серце б Людмили Іванівни співчутливе і милосердне, сповнене доброти і благодійності. У її очах ласкава усмішка, а в руках щоразу новий образок чи світлина ,підготовлена для подарунку ближньому. Далі вона поспішає до школи, свого другого дому. Якщо церква Святого Вознесіння – перший її храм, то кабінет музичного мистецтва, неодмінно, другий храм її душі. Це естетично оформлена святиня, де відпочиває душею, знаходить натхнення для творчої праці, отримує насолоду від спілкування з учнями, які з радістю поспішають до своєї улюбленої вчительки. Це тиха гавань, де можна відійти від складних формул і тестів, задач, прикладів, хімічних реакцій і дослідів, заслухатися класичною музикою, заспівати ліричну пісню, послухати цікаву розповідь учителя, розучити нову задушевну українську пісню. І радіє серце Вчителя, що недаремно прожила своє життя, що знання отримані в Мукачівському педучилищі та Івано-Франківському педінституті імені В.Стефаника, примножила і збагатила невтомною щоденною працею і життєвим багаторічним досвідом, бо тільки справжній цінитель і патріот музики може переконливо вчити школярів мистецтва. Музика зачіпає найглибші струни людського серця , дає потужний духовний розвиток особистості. В руках учителя- доля нації. Тому Людмила Іванівна спокійна за своїх учнів. Вона навчила їх любити Бога, рідну землю, Україну, свого ближнього, творити добро і красу, боротися проти всілякого зла.

Найбільша мрія ювілярки – бачити рідну землю вільною від ворогів, дочекатися миру і перемоги, і надалі прославляти разом зі своїми хористами Бога, дякуючи за всі його ласки і благодіяння.

  Найбільша з усіх нагород, яку заслужила ювілярка- це щира любов і повага хустян до славної дочки Мукачівщини.

Щиро вітаємо нашу дорогу Людмилу Іванівну з ювілеєм і даруємо на пам’ять ці поетичні рядки:

Хай щастя приходить і ллється рікою,

 Хай горе обходить завжди стороною.

 В очах хай сміється сонце золоте,

 А дерево життя зростає і цвіте.