До 70-річчя від дня народження Андрія Гайналія
Він по-справжньому закоханий у музику й пісню, без них не мислить свого життя. Їх вивченню й популяризації віддав найкращі роки своєї педагогічної діяльності.
Андрій Васильович Гайналій народився 20 липня 1943 р. в с. Лази на Тячівщині в селянській родині. Пригадує, що в їхній сім’ї і одяг, і їжа – все було вирощено і виготовлено руками батьків. Тому змалечку навчали дітей мудрості, працьовитості і понад усе любити рідний край, його пісню, народні звичаї, обряди, традиції. .
Ще навчаючись у початковій школі у рідному селі, а потім у Тячівській СШ № 1 полюбив музику і спів і на уроках співів уже тоді міг співати другим голосом до основної партії. Часто після уроків поспішав до вчителя німецької мови, який дозволяв пограти на гармошці. Гра-імпровізація так захоплювала учня, що вже біг додому в темряві, за що діставав певні «стягнення» від батьків.
Батько і старші брати Степан та Іван працювали столярами, тому запах дерева, хвойні столи – приємні спогади дитинства. Але й тепер, коли трапиться можливість щось змайструвати з дошки, виконує цю роботу з великим задоволенням.
Звуки природи, музики з ранніх років дитинства приваблювали Андрія, назавжди заполонили його. Донині пам’ятає, як слухаючи вперше гру баяніста, настільки був зачарований тою грою, що заворушилося в нього волосся на голові і по шкірі «побігли мурашки». Відтоді баян став його найближчим другом. Ще не знаючи нотної грамоти, міг годинами імпровізувати. Навчаючись у Хустському культосвітньому училищі (1960 – 1964), а потім у Литовській державній консерваторії у м. Вільнюсі (1967 – 1972) на диригентсько-хоровому факультеті, теж постійно «дружив» із баяном.
Через півроку після призову на військову службу в м. Електросталь, що в Підмосков’ї, організував солдатський хор, об’єднав його з духовим оркестром і на першому конкурсі зайняв перше місце по Московському військовому округу. Більшість часу трирічної військової служби пройшло в концертах, на сцені (1964 – 1967).
Понад сорок п’ять останніх років віддав роботі в дитячих музичних школах, зокрема Перечинській (1967 – 1985), Углянській (1987 – 1990, тут брав участь в її організації та відкритті), Середнянській (1990 – 1994), Чопській (1994-2009). Працював тринадцять років викладачем баяна, три роки – завучем і 25 років – директором школи. Він уміє відчувати настрій людини, бо сам багатий душевно, добрий до доброти, щирий і терпеливий, але ненавидить підлість, нахабство, нелюдяність. Він постійно турбувався про те, щоб учителі керованих ним музичних шкіл брали активну участь у концертній діяльності. Тому й були вони учасниками не лише районних, а й обласних заходів, допомагали сільським колективам художньої самодіяльності.
Андрій Васильович повсякчас дає учням глибокі знання, несе до своїх вихованців високі етичні норми, дарує позитивні емоції, бо добре усвідомлює, що сформовано школою, нерідко стає орієнтиром або ж оберегом на все життя. Тому й найбільша його гордість – учні. Не з усіх, звичайно, вийшли музиканти-професіонали, хоч є серед них і викладачі в музичних школах, як Вікторія Мулеса (Перечин), Надія Сливка, Надія Бокоч (Угля) та ін. Однак всі вони стали гідними, працьовитими людьми – вчителями, лікарями, керівниками установ та організацій тощо, поважають Андрія Васильовича за доброту, щирість і чуйність. Під час зустрічей з задоволенням згадуються роки навчання в музичній школі, уроки, заняття, репетиції, концерти. Не часто вдається спілкуватися з колишніми учнями, але після теплих і радісних зустрічей з ними відчуваєш, що ці роки прожито недаром, що в їхній порядності, доброзичливості міститься й твій досвід і часточка серця.
Фольклор має виконуватися на професійному рівні, вважає Андрій Васильович. Саме такий підхід виховує у юних слухачів високі естетичні уподобання, гарний смак, почуття прекрасного. Звичайно, не всі діти пов’яжуть своє життя з фольклором. Та достеменно ясно, що вони виростатимуть порядними людьми, які вміють мріяти й працювати для досягнення життєвої мети.
Андрій Гайналій з любов’ю та знанням справи керував хоровими колективами у колгоспах с. Тур’я-Пасіка Перечинського р-ну, заводським хором у с. Угля Тячівського р-ну, у Перечині, грав на баяні в оркестрах Перечинського та Дубриницького лісокомбінатів, а Чопським хором ветеранів керує з 1994 р і понині. Програми художніх колективів постійно збагачував оригінальними піснями, наповнював глибинним національним звучанням. Заспіваними, розкрученими піснями не займається, оскільки вбачає мету своєї діяльності в тому, щоб передавати слухачам, особливо молодому поколінню, рідкісні витвори народної музики, що їх несправедливо забули. Старовинні твори підбирає за умови, що вони не лише мелодійні, а й зрозумілі, легко сприймаються на слух. Велику увагу надавав репетиціям. Недарма кажуть: щоб проспівати досконало й просто, треба повторити разів сто – у цьому вислові програма дій. Як згадують слухачі, виступи його хорів завжди мають успіх, сприймаються легко, звучать як заповіт берегти рідну землю, мову, пісню.
З книги Клубу ветеранів війни та праці «Поки серце б’ється і душа жива» (Чоп, 2006) довідуємося, що саме А.В.Гайналію випала доля стати керівником Чопського ветеранського хору. З ним він об’їздив Закарпаття, йому щиро аплодували і на великих сценах, міських, сільських. Хористи з задоволенням відвідують репетиції, розшукують старовинні пісні, даючи їм друге життя. Чимало з таких пісенних перлин врятовано завдяки хору та особисто його керівникові Андрію Гайналію. А він, баяніст і хормейстер, не ховає щирого захоплення, радості від спілкування з ветеранами-хористами. Він часто наголошує, що хоч на голові самого сивина, але в товаристві цих людей відчуває себе молодим, якому у них вчитися і вчитися життєвої мудрості, доброзичливості, життєлюбству, взаєморозумінню, безмежним людським душевним рисам. Тому баян у його руках звучить, переливаючись на струнах душі і серця.
Жодне дійство у ветеранському клубі не обходиться без виступу хору ветеранів. Завдяки ж досвідченому фахівцю в особі Андрія Васильовича хор брав участь у різноманітних оглядах художньої самодіяльності: районних, відділових, дорожніх (залізничників), де займав призові місця та був відзначений грамотами і преміями. Пісні викликають у слухачів сльози печалі або радості, тобто несуть у собі потужний емоційний заряд, закладений у їхньому змісті та майстерному виконанні..
Хор ветеранів і нині не втрачає свого мистецького натхнення. Не зважаючи на різні перешкоди, особливо стан здоров’я, щотижня збираються на репетиції. У репертуарі хору понад 200 пісень, значна частина яких українські, російські, угорські народні пісні. Виступи хору відзначаються душевністю, майстерною відшліфованістю. Це треба чути і бачити, з яким натхненням і задоволенням хор виконує пісні «При долині кущ калини», «Посилала мене мати», «Ішов козак потайком», «Ой на горі два дуби», «Ой чорна я, чорна», «Ой звідси гора». «Уральская рябинушка», «Ивушки» та ін. Відчувається, що співаки зіграні, що керівник із ними працює професійно.
Важливе місце в репертуарі займають авторські пісні, як «Смерека», «Мамина вишня», «Малиновый звон», «За окошком месяц», «Ромашка», «Подари мне платок» та ін.
Значну увагу приділяють пісням воєнної тематики, що пов’язано з такими творами, як «Пісня про Дніпро», «Степом», «Темная ночь», «Смуглянка», «Катюша», «Не стареют душой ветераны» та ін. З особливою зворушливістю виконують пісні «Мамина коса», «Бажаємо щастя», «Вальс расставания» та ін. Під враженням від пісень слухачі віддячують виконавцям за натхненні виступи вигуками «Браво!» та «Молодці!» Співаки живуть лише на ентузіазмі, відігріваючи душу піснями, гармонізуючи настрій та погоду в сім’ї і житті. Кажуть, що від пісень і на душі стає легше, турботи відходять – справді, спів і життя продовжує.
Чимало пісень у репертуарі хору мають «вальсовий» характер. «Вирування» на хвилях вальсу без сумніву стало натхненним поштовхом для Андрія Гайналія до створення чотирьох вальсів для баяна-акордеона. Вони звучать на різних концертах, надруковані в кількох виданнях.
Та чи не найбільша цінність діяльності А. Гайналія полягає в тому, що він розшифрував кілька сот записаних мною на магнітофон народних пісень різних жанрів з уст сучасних талановитих співаків. Ці пісні були опубліковані у фольклорних збірниках «Коли собі заспіваю» (1993), «Закарпатський вертеп», (1995), «Заспіваймо коломийку» (1995), «Вчора була неділенька» (2001). Значна кількість їх увійшла до збірників пісень «Ой видно село» (2003), зафіксованих у с. Арданові на Іршавщині, та «Пісні Іршавщини» (2005). Згадані збірники пісень отримали позитивну оцінку. Ними користуються науковці, вчителі загальноосвітніх шкіл, дошкільних закладів та всі любителі народної пісенності. Якби безіменні та відомі фольклористи не записали з уст талановитих носіїв народної мудрості різноманітні пісенні жанри і не опублікували в книгах, що знали б ми нині про духовні цінності минулого, які поряд з іншими фольклорними надбаннями стали основою розвитку культури, літератури та мистецтва.
А записування та розшифровування пісень, це своєрідне мистецтво, серйозна праця, це дар від Бога, це покликання власної душі Андрія Васильовича, ініційоване совістю та розумом. Не можна забувають, переконаний Андрій Васильович, що народна пісенність – це теж мистецтво, і саме тут нам є чим пишатися, є чим захоплюватися і що любити.
А.В. Гайналій цілком справедливо стверджує: якщо тепер не запишемо й не опублікуємо фольклор, то через деякий час зникне те, що століттями творили й нагромаджували, зберігали в пам’яті наші прадіди та батьки. Фольклор –– то лакмусовий папірець ставлення до національних скарбів і попередніх і нинішнього керівництв держави. Тому чекаємо від них всілякої підтримки саме в публікації зібраних матеріалів.
До ювіляра ми звернулися із запитанням:
– Як Ви оцінюєте прогрес культури і яке Ваше ставлення до культури мовлення, як одного з важливих чинників культури взагалі?
– Прогрес культури, – наголосив А.Гайналій, – одне з істотних характеристик суспільного прогресу взагалі. Це тим більш важливо, коли врахувати, що зростання уваги людини до світової культури означає і зростання вимог до рівня культури кожної людини, зокрема й культури мовлення. Дуже мало робиться у питаннях сприяння патріотичному вихованню молодого покоління, прищеплення любові і поваги до державної мови, українського слова, культурних набутків українського народу. Багатогранність роботи допомогло б підростаючому поколінню усвідомити своє духовне коріння, встановити громадянські позиції в сучасному українському демократичному суспільстві. Національна культура, мова консолідує суспільство, забезпечує імунітет до зовнішніх вірусів, адаптацію до змін і акумуляцію нових світових енергій. Ми обурені, коли окремі депутати демонстративно ігнорують у парламенті державну українську мову, послуговуючись мовою сусідньої держави. Варто прислухатись до слів відомого письменника Бориса Грінченка, який застерігав:
Ще не вмерла Україна,
Але може вмерти:
Ви самі її, ледачі,
Ведете до смерті.
Що стосується культури мовлення, то я вважаю, що для всіх нас непорушною настановою є рядки зі Святого Письма: «Нехай жодне гниле слово не виходить із уст ваших, а тільки таке, що добре на потрібне збудування, щоб воно подало благодать тим, хто чує» (Еф. 4: 29). Отже, ми повинні послуговуватися тільки добірною українською літературною мовою без усяких русизмів, спотворених діалектизмів та інших слів-покручів. Кожній освіченій людині треба засвоїти такі комунікативно-стилістичні якості (ознаки) досконалого мовлення, як змістовність, точність, логічність, чистота, багатьство, виразність, доречність.
А.В.Гайналій переконаний, що керівники нашої країни і всі ми повинні мати чітку державну ідеологію, яка розвивала б національну культуру, захищала і високо підносила національні святині, народну мораль і духовність. Бо ж відомо, що шанобливе ставлення до духовних надбань народу –– це найперша ознака розумної людини. Андрій Васильович переконаний: якщо діти не будуть читати книжки, співати й слухати пісень українською мовою, не буде й України, вона зникне як національна держава. Адже в усі часи найкращим вихователем була книжка, пісня. Неодмінно треба виховувати національно свідоме підростаюче покоління. Треба, щоб воно відчуло, пережило свою причетність до рідного. Недарма у Святому письмі на першому місці стоїть слово. Пригадаймо рядки: 1″Спочатку було слово і слово було в Бога і Бог був слово”. Тому Біблія й вижила.
. Однак духовність не існує сама по собі, вона пов’язана з конкретною особою і виявляється у її справах, у тому, як індивід реалізує себе в культурному, соціальному житті. Головне – треба бути духовним і цілеспрямованим, вірити у прекрасне майбутнє нашої країни і натхненною працею наближати його. Це основне завдання все життя невідступно супроводжує А.В.Гайналія. Він – член національної Ліги самодіяльних українських композиторів. Отримав чимало почесних грамот різних організацій та установ, а насамперед нагороджений Почесною Грамотою Міністерства культури і мистецтв (2006), відзнакою та Почесною Грамотою управління культури Закарпатської облдержадміністрації (2010).
Мистецька нива А.Гайналія ще повністю не розорана й засіяна, попереду його чекає чимало невідкладної роботи. Тому бажаємо йому міцного здоров’я, благополуччя, нових творчих здобутків.
Іван ХЛАНТА,
доктор мистецтвознавства
кандидат філологічних наук,
заслужений діяч мистецтв України