Що? Занадто довга барокова назва? Та так, довга… Можна б ще довшу дати… Жінка направду дивовижна… Мова про Василину Кордонець і її збірку «Осінні кросна», присвячену коханому чоловікові Анатолію…
* * *
У мене таке одноманітне життя,
що нема за що зачепитися…
З листа Василини Кордонець до редакції
Її «одноманітне життя» розпочалося в гірському Міжгір’ї – «вузькоплечому містечку». Василина Кордонець (у дівоцтві Іванина) народилася 22 листопада 1956 року в інтелігентній родині, де батько працював фотокореспондентом у редакції, а мама – метранпажем-верстальницею в друкарні. У сім’ї було семеро дітей: п’ятеро хлопців і дві дівчини. Василина – найстарша серед них. У дитинстві нею опікувалася співуча тітка Христина, усього на вісім років старша за Василину. Із тих далеких років час від часу виринають яскраві спогади. Пригадує Василина Михайлівна бабчину вуличку, у якій було десь із півтора десятка хат, і там вечорами «збиралася молодь біля плоту на якихось колодах, багато співали, жартували, підколювали одне одного, дорікали, ревнували, сумували – і в основному коломийками. Імпровізували на ходу». Тож для авторки «коломийки змалку уявлялися чимось таким універсальним, що не тільки відбиває у собі світ, а що його творить». «Ну, от наче придумаю коломийку про щось, а воно так і станеться. Чари слова…» – переконана Василина Кордонець.
У Міжгірській десятирічці, де навчалася Василина Іванина, українську мову і літературу викладала легендарна Марія Федорівна Опаленик. Вона по-материнськи пригортала дитячу голівку, коли на очах у вихованки виступали сльози, тішилася її успіхам у творчості, спонукала до участі в різноманітних літературних конкурсах.
Перші публікації віршів старшокласниці в 1970-х роках у районній та обласній пресі отримали схвальні відгуки в газетах «Молодь Закарпаття» і «Закарпатська правда». З легкої руки Юрія Керекеша, який покладав на Василину амбітні літературні надії, вона представляла область на Всеукраїнській нараді молодих письменників.
Закінчивши школу із золотою медаллю, дівчина рушає «у білий світ, який, видав, її чекав» – легко вступає на українську філологію Ужгородського державного університету і, звісно, стає іменною стипендіаткою. Як згадує про цей час Василина Михайлівна (а також пише і у своїх віршах), це були найкращі роки, найсвітліша пора, коли «любови неповторні крила осявали дні її й діла…», коли сакури цвіли лише для закоханих так, як ніколи, коли рятував від турбот і суєти чарівний острівок ботанічного саду, коли, зігріті ніжністю, поринали «в жагучі ночі крізь дим акацій золотих…». Зокрема, теплим спомином виринає Ужгород:
В цьому місті я колись жила,
вуличками древніми бродила,
і любови неповторні крила
осявали дні мої й діла…
Юність тут моя за тим он рогом
промайнула, мов невловна мить…
Через роки, стоячи на пішохіднім мості і кидаючи «крихти споминів у ріку», лірична героїня відчуває легкий жаль за минулою молодістю, розуміє, що тільки гостею вона тепер навідується в милий їй Ужгород, але серце жде чогось, очі шукають знайомі обличчя, а душа «чийогось поклику чекає…»
Крім того, це був час творчості. Василина брала активну участь у роботі літературної студії ім. Юрія Гойди при Ужгородському держуніверситеті (керівник Василь Поп), публікувалася в колективних збірниках «Суцвіття», «Новоліття» та ін., готувала до друку першу свою збірку… Однак їй не судилося дійти до читача – рукопис відхилили, бо «не вистачало віршів, які були б ідеологічно відповідними тому часу».
Закінчивши українське відділення філологічного факультету Ужгородського держуніверситету в 1979 році, згідно зі скеруванням поїхала вчителювати на Берегівщину, разом із чоловіком Анатолієм Кордонцем.
Сорок п’ять років пропрацювала вчителькою української мови та літератури Василина Михайлівна Кордонець: спочатку – у Берегівській загальноосвітній школі № 1, а згодом – у Берегівській гімназії, яка нині називається ліцей «Платан».
Учительська щоденна, виснажлива муравлина праця… Конспекти, зошити, конкурси, шкільні свята, атестації, компетентності, педради… Вічне курсування Балажер–Берегово, Берегово– Балажер… І так по колу… «Нема за що зачепитися»… Розриваєшся між сім’єю і роботою. Проте вчительській справі віддавалася вповні. За роки праці має авторитет, пошанівок і визнання. Написала гімн ліцею «Платан», брала участь у фінальному етапі Всеукраїнського конкурсу «Учитель року», є лауреатом педагогічної премії імені Августина Волошина. Але хочу звернути увагу читачів на вірш «Лексикологія. Повторення вивченого». Лірична героїня – сива вчителька, зустрічається зі своїм дорослим учнем – ліричним героєм, який прийшов у відпустку «з нуля». За філіжанкою кави і зовні невимушеною легкою розмовою – увесь відчай, біль і страх за майбутнє. Про війну ніби й не говорено, але вона – у кожному слові. Учителька вчила точно і грамотно висловлюватися, кожним словом потрапляти в ціль. Учень на війні став снайпером. Жонглюють словами, шукаючи нові смисли, сьорбають чорно-білу каву, згадують минуле… Але пронизлива сирена нагадує про реальність… Воїн чітко викладає суть:
‒ От, знову клята «червона рута».
І десь прильоти, і смерть, й руїни, ‒
усі слова перед горем блякнуть…
Як передати цю лють і відчай?
Хіба стріляти. Стріляти влучно.
Попри учителювання, Василина Михайлівна близько 15 років працювала літературним редактором міської газети «Берегово», яка виходила українською і угорською мовами. Це була скорше благочинна діяльність (заробітки в часописі невеликі) на користь української громади, викликана бажанням зробити українське видання грамотним і цікавим.
Завантаженість роботою залишала мало часу для творчості. У біографічній довідці до першої поетичної книжки Василини Кордонець «На білому камени» зазначено: «Зрідка з’являлися в газетах чи журналах добірки її віршів. Були також публікації в різних антологіях, зокрема «Самоцвіти» (учительська лірика), «Дзвони» (твори літераторів Берегівщини), «Квіткова антологія» (українська поезія про квіти), двомовна «Ґалісія–Україна: гармонія сердець» (видана в Іспанії, переклади українських поетів на мову ґальєґо) тощо. Ну і, звісно, в останні десятиліття віртуальний простір Всесвітньої Павутини давав змогу, як і іншим авторам, бути прочитаною і почутою, отримувати відгуки читачів на свою творчість». Звичайно, це тішило, надихало…
Поетеса вдячна долі за життя з Коханим. Та минулого липня він відійшов у кращі світи, залишивши їй у серці невгасимий біль і спогади, спогади, спогади…
Подружжя Василини та Анатолія Кордонців виховало сина Олександра і доньку Лесю. Олександр – філолог, літературознавець, викладач, перекладач. Леся – кінорежисерка, відома знятими в Україні документальними фільмами «Балажер. Корегування дійсності» та «Переступаючи кордони», що відзначені на багатьох міжнародних кінофестивалях. Отож це творча родина з неабиякими здобутками…
Сьогодні Василина Михайлівна залишилася викладати в Яношівському ліцеї, там, де працював її чоловік Анатолій. Певно, він схвалив би таке її рішення.
* * *
Brevis nobis vita data est,
at memoria bene redditae vitae sempterna.
Нам дано коротке життя,
але пам’ять про добре прожите життя вічна.
Цицерон
Анатолій був унікальний – щедрий, товариський,
працьовитий, відповідальний,
дуже совісний і надзвичайно скромний…
З листа Василини Кордонець до редакції
«Осінні кросна» – друга поетична книжка Василини Кордонець (Іванини). Перша «На білому камени…» вийшла в Івано-Франківську минулого року. На її поважній презентації у міській раді Берегова за участі мера Золтана Бабяка, начальника управління освіти та культури Едіти Бабяк було зазначено, що «книга містить вірші, написані упродовж 50 років творчої діяльності, а також переклади. . Тоді ж у вітальному слові директор ліцею «Платан» Володимир Кенийз зазначив, що можна би зразу видавати ще одну книгу авторки, оскільки матеріалу вистачає.
Василина Михайлівна, безперечно, тішилася виходу у світ збірки “На білому камени”. Але важка хвороба чоловіка і його несподівана передчасна смерть перемкнули всі її почуття в іншу площину, тож ніяких подальших презентацій чи зустрічей із читачами не було. І заледве через рік знайшла в собі сили подумати про видання поетичної збірки, присвяченої пам’яті Анатолія. Анатолій для неї був усім – і вінчаним мужем, і «по духу братом…» Вони познайомилися на підготовчих літніх місячних курсах, коли жили в третьому гуртожитку, звідки ходили на старий філфак на заняття. Удень – пари, а ввечері збиралися в гуртожитку в когось у кімнаті, спілкувалися, повторювали матеріал. Абітурієнти були із різних областей, кожен горнувся до земляків, а вінниччанин Анатолій легко знаходив спільну мову з усіма. Василина перший іспит склала на «відмінно» і як медалістка була зразу зарахована на навчання, тож пішла відробляти на будівництві четвертого гуртожитку так звану практику. Анатолію ж довелося складати всі чотири екзамени. Відтак вони навчалися в різних групах, але часто мали спільні лекції чи семінари, то «завжди сиділи разом, разом виконували завдання. Разом у бібліотеці готувалися до конференцій чи колоквіумів, разом ходили на різні заходи. А ще – літстудія. Засідання, поїздки… – незабутнім є той час у спогадах Василини Іванини. – Ми тоді по школах області їздили з виступами, а також в Угорщину, Чехословаччину. Анатолій теж писав вірші, теж мав публікації в спільних збірниках». Він був людиною відповідальною, працьовитою, безкорисливою, комунікабельною, мав багато друзів, чимале коло знайомих поза факультетом, товаришував з фізиками та істориками, з якими їздив у будзагін у Сибір, у гуртожитку жив у блоці разом з Андрієм Дурундою, Петром Мідянкою, Михайлом Носою, Юрієм Клованичем, а один рік із Дмитром Кременем.
Студентське весілля зіграли на п’ятому курсі. Після закінчення університету, хоч були першими в рейтингу за успішністю, вибору працевлаштування не мали, бо тільки в Берегові знайшлися дві вакансії. «Однак Анатолій отримав уроки в селі, – розповідає Василина Михайлівна, – тут і оселилися. Хоча в скеруванні було прописано про забезпечення квартирою в місті, але навіть на чергу не поклали. Перші місяці жили в готелі, відтак знімали кімнату в селі, потім купили сторічний будинок, який усе життя доводилося ремонтувати».
Анатолій був хорошим учителем: його любили та поважали і учні, і колеги, і батьки. Чи не в кожній сільській родині – його вихованці. Час від часу Анатолію Васильовичу пропонували різні посади в Берегові, але він відмовлявся: вважав, що досить того, що дружина постійно доїжджає на роботу в місто. Так і залишився назавжди сільським учителем. На його похороні священник сказав: «Це була людина на своєму місці». Напевно, таке визнання багато важить…
Авторитет і повагу, які мав у односельців учитель, відчуває і нині його дружина. Дуже важко їй прийняти те, що коханого нема назавжди з нею тут, у земному житті. Тож і наткали осінні кросна ті сумні поезії-спомини, виклалися щемкими словами-узорами на біле полотно книги, вихлюпнулися незагойним болем і сердечним жалем «чорні хвилини» і «білі секунди», перебуті разом…
На кроснах часу
полотно життя
тчемо уперто
партицями щастя…
А нитки рвуться –
й вузлики болять.
Це доля нам
дає
своє причастя.
Наталія Ребрик
***
Напередодні виходу публікації письменницьку та педагогічну спільноту сколихнула сумна звістка— на 59-му році життя відійшла у вічність Василина Михайлівна Кордонець, учителька української мови та літератури, знана закарпатська поетеса, людина великого серця і глибокої культури.
