Сьогодні наша розповідь про надзвичайно розумну і талановиту дівчину – редактора інформаційних програм Закарпатської обласної державної телерадіокомпанії, телеканалу «Тиса-1» Олександру Берегову. «Розкрутити» на бесіду цю тендітну дівчину одразу не вдавалося, весь час вона то на виїздних зйомках, то в клопотах з підготовки сюжетів до ефіру. Одним словом – Сашу зловити дуже важко. Знайшовши кілька вільних хвилин в обідню пору, спілкуємося і знайомимося з нею ближче за філіжанкою смачної закарпатської кави.
Привіт Саша, дякую одразу, що зголосилася на спілкування.
– Тобі дякую за запрошення на каву. До речі, я її дуже люблю.
Знаю колего, що ти не місцева. Звідки ти, як опинилася в Ужгороді?
– На Закарпаття я потрапила випадково. Мені тоді було 19 років: я познайомилася зі своїм хлопцем, котрий і запросив сюди. Сама я родом із Білої Церкви – містечко, що на Київщині. До цього в Ужгороді раніше не бувала, але коли потрапила у ваш край, то в нього просто закохалася і думаю що надовго. Сама я навчалася на англійській філології, але згодом зрозуміла, що учительство – не моє. Тому обрала для себе журналістику. Навчалася тут, на Закарпатті. Ти знаєш: я завжди була такою домашньою дитиною. Для мене було важливим бути поруч з родиною. Але, напевно, зважаючи на мій «вітер в голові», сіла на потяг і без вагань приїхала сюди. Повторюся ще раз: обласний центр Закарпаття для мене ніби казкове містечко. Я ніде більше не почуваю себе так комфортно як тут. Коли рідні приїздять до мене в гості, то теж зауважують, що Закарпаття благодатний і мальовничий край.
Чому обрала для себе саме журналістику, адже погодься – професія ця не з легких, Постійні відрядження не втомлюють?
– Журналістика для мене була раніше зовсім не знайома. Я сприймала її якось просто. Дивилася телебачення, слухала радіо, читала і перечитувала газети, інтернет-видання. Уяву мала, дуже просту на той час саме про цю професію. Коли почала працювати, то зрозуміла, що це дійсно важка правця і все це не так просто. На «Тисі» добре працюється, а порівняти я мала можливість. Я починала свій трудовий шлях з мукачівського «М-студіо». Інколи важко справитися з поставленими редакційними завданнями, розслаблятися не слід, треба іти тільки вперед, і я думаю, що труднощі будуть подолані самі собою.
Ти пам’ятаєш свою першу написану журналістську роботу?
– Перша мною написана робота була, десь так в 14 років. Було це у Білій Церкві при школі молодого журналіста, де я чогось так інтуїтивно туди пішла і отримала завдання написати такий собі опис. Треба було писати у формі такого застарілого газетного жанру. Саме на цьому, перевіряли наші здібності. Треба було пам’ятаю, щось розпитувати людей, але у мене усе добре вийшло. Це, знаєш, було як багатошаровий весільний торт, де кидаєш чимало інгредієнтів. Я там якесь місце зайняла за роботу і приз отримала. Батьки мною дуже пишалися. Потім була у студентських газетах на практиці. Мала можливість стажуватися і на одному зі столичних радіо. Там працює небагато людей. Сам колектив у них дуже зібраний; вони наче одна велика дружна родина, усе у них злагоджено і працюють професійно. Залишитися працювати там я не хотіла тому, що міста- мільйонники не для мене.
Ти працюєш зараз в інформаційній службі телеканалу «Тиса-1», а це наче на «пороховій діжці». Я це по собі знаю. Вистачає матеріалів?
– Так матеріалів є достатньо. Була б шия, а ярмо завжди одягнуть (сміється авт.) Для мене у роботі найскладніше, підійти до людини і попрости коментар. Не знаю чому, але таке буває. Я наче і приємна у спілкуванні, стараюся бути комунікабельною і не маю якихось комплексів. Взагалі, робота з людьми – це найважча професія. Мені здається, що фізично трудитися значно легше. Ну… тут, звичайно, і люди бувають різні.
Не було у тебе бажання спробувати свої можливості в інших жанрах журналістики. Ну, приміром, не хочеться попрацювати скажімо у аналітиці?
– Аналітика – це не моє. Там я себе не бачу поки-що. Не знаю чому, але мене на теперішній час чогось дуже вабить радіо. Хочеться спробувати попрацювати у прямих радіоефірах. До речі, мені дуже імпонує формат нашої радіостанції «Тиса ФМ». Скажу, що я палка, і навіть дуже палка шанувальниця цієї хвилі. Можливо навіть і буду мати колись нагоду спробувати себе проявити і там. Вчитися ніколи не пізно, треба головне – хотіти, і те прагнення що ти хочеш, обов’язкову втілиться у життя.
Про що мрієш у житті?
– Ти знаєш, я не люблю мріяти. Я більше реаліст по натурі. Те, що називають мрією, для мене це – бажання. Я дуже люблю приємні миттєвості у житті, все те, що мені дарують, або я комусь щось дарую. Мрія, для мене – це щось таке химерне і далеке. Мрійники, скоріш за все, не багато чого досягають у своєму житті.
Чи були у тебе під час роботи якісь неординарні випадки?
– Чесно, я не люблю щось таке непередбачуване. Я люблю, щоб усе йшло чітко і за планом, отоді ти не втомлюєшся ні від чого, і все те, що ти робиш, приносить задоволення. В нашій роботі хочеться щоби було якомога менше курйозів чи якихось несподіванок. Хай все це трапляється частіше у нашому особистому житті, а не перходить у площину роботи..
Ти часто буваєш у далеких відрядженнях. Тобі це не в тяготу?
– На виїздних зйомках завжди цікавіше ніж на «паркетних» подіях, але тут важливий завжди, на мій погляд, організаційний момент. Коли все спокійно і зйомки проходять, як по сценарію, ти отримуєш «кайф» від усього. Нам завжди хочеться чогось нового. За межами обласного центру Закарпаття завжди знаходиш цікавих і неординарних особистостей, котрі, без сумніву, варті нашої телевізійної зйомки. Люди, котрі мешкають у глибинці, надзвичайно цікаві і колоритні, прості і дуже щирі.
За рідною тобі Білою Церквою часто сумуєш?
– Так, я сумую за нею. Сумую за рідною батьківською домівкою. Коли спілкуюся з ріднею, часто запитую, як там їх місцеве телебачення. У нас є два міських телеканали. Вони такі рекламно- розважальні, але порівняти їх з нами не можна. Ми значно краще розвиваємося як у творчому, так і в технічному плані.
Як гадаєш, шо бракує нашій місцевій журналістиці?
– Однозначно стверджувати, що нічого не бракує я не можу. У нас є хороші спеціалісти як серед представників старшого, так і серед представників молодшого покоління. У старших колег багатюща мудрість і, звичайно, досвід. Молодь, в свою чергу, миттєво реагує на події. Тобто – є отой баланс у співпраці. У нас, без сумніву, усі хороші: як колеги по перу, так і по мікрофону.
Яким би ти хотіла бачити телеканал «Тиса-1», ну так років за п’ять?
– Ого, за так багато років щось мені важко спрогнозувати. Враховуючи, з якими темпами ми розваваємося зараз, я думаю, що майбутнє у нього є величезне. У нас усе зараз робиться для комфорту і зручностей для журналістів, головне – працювати на професійному рівні.
Раніше ти працювала на «М-студіо», чого пішла звідти?
– У мене там, кладу руку на серце, ніколи не було конфліктів. Просто у людини у житті трапляються такі моменти, що ти хочеш щось поміняти. Я завжди могла собі дозволити щось таке зробити, тому не вагалася ні з чим коли покидала цей телеканал. Одноманітність набридає. Я міняла професії, місце проживання і тому мені ніколи не складно зробити щось непередбачуване для себе. Вважаю, що кожна людина сама вправі контролювати себе і своє життя. Якщо б люди більше прислухалися до своєї інтуїції, до свого серця, то успіхи б не забарилися. Цілком можливо, що журналістика мені перестане подобатися і доведеться щось змінювати, перенавчатися. І я готова до цього завжди.
Якою є Олександра Берегова вдома, за межами роботи?
– Я така ж, як і на роботі. Журналістика – це така сфера, де можна максимально бути самим собою. Я обожнюю відвідувати концерти, залюбки вдома можу почитати якусь хорошу книжку. Люблю подивитися якийсь хороший і цікавий для мене фільм вдома, чи в кінотеатрі.. Ти знаєш: а ще я закохана у закарпатську природу, гори, лижі… Для мене це – понад усе. Тут не треба вишуковувати щось для активного відпочинку – усе під носом, усе поруч, варто тільки побачити і закохатися у ці усі красоти.
Яким є твоє життєве кредо?
– Якщо сформулювати однією фразою… (задумовується авт.) напевне – знайти себе. Себе поки ще не знайшла. Усе ще блукаю в пошуках. Весь світ біля наших ніг.
У тебе творча родина?
– Я би так не сказала. Батьки робітники, усе життя трудилися на заводі. У мене брат дуже добре малює, але це не стало його професією, скоріш за все,малювання – це його хобі. У родині у мене брати і сестри хтось займався музикою, а хтось просто вміє вправно танцювати . Творчість кожному з моїх рідних в якійсь мірі притаманна.
Чого тобі у житті хочеться найбільше?
– Я хочу міцну родину. Родину таку, яку я особисто можу собі дуже чітко уявити. Я думаю, що вже незабаром усе це стане реальністю. Я щиро сподіваюся, що усе складеться якнайкраще.
Я теж на це сподіваюся і бажаю успіхів у добрих справах.
– Дякую тобі.
Розмовляв Арсен Боровицький