Отець Олександр (Олександр Прожегач) понад двадцять років служить в одному з греко-католицьких храмів Мукачева. Колись він мріяв стати футболістом, а тепер відкрив дитячу християнську футбольну школу, команда якої здобуває кубки й медалі на Всеукраїнських змаганнях. Отець Олександр особисто тренує свою команду – він закінчив курси тренерів при Українській федерації футболу і регулярно їздить до Києва підвищувати кваліфікацію. А ще мріє створити в рідному Мукачеві футбольну академію.
Пише едакторка відділу освіти та науки DT.UA
– Отче, як сталося, що ви, священник, започаткували футбольну школу?
– Наша християнська футбольна школа “Синай” була заснована 12 років тому. Я називаю це великим Божим дивом, яке сталося в моєму житті. У дитинстві я любив футбол, навіть трохи грав за колгосп. Мій батько грав у футбол у Першій лізі СРСР, а мене бачив музикантом. Сказав, що з мене футболіста не буде. Батько дуже багато робив для того, щоб я пов’язав своє майбутнє з музикою. У шкільні роки я писав пісні, виступав на музичних конкурсах. Уже будучи жонатим і маючи першу дитину, пішов учитися на священика. Цьому посприяла випадкова зустріч зі стареньким греко-католицьким священиком отцем Андрієм Бокотеєм. Він багато років провів у таборах радянського режиму за нашу Греко-католицьку церкву. Святість його особи, те що він пережив зі своєю сім’єю, те, як він розповідав про Ісуса Христа, примусило мене в 22 роки задуматися про вічні цінності.
Як відкрив футбольну школу? Усе сталося так. По суботах я при нашому храмі навчав дітей Божого слова – це називається катехізація (дітки готувалися до першого Святого Причастя). У мене навчалися дівчатка і хлопчики, і після занять вони всі разом ходили гратися м’ячем. Якось запитали мене, чи не хочу і я з ними піти. Дуже добре пам’ятаю той день. Ми пішли на занедбаний спортивний майданчик і там грали в м’яча. Потім діточки почали щотижня мене запрошувати, коли мав вільний час. Так ми й грали тривалий час, і біля нас почали збиратися інші діти. Серед них були ті, хто дуже хотів грати у футбол, але не потрапив у футбольні команди Мукачева, бо не пройшов відбору. У ті часи в нашому місті вже діяло кілька дитячих команд. Коли діток назбиралося чимало, вони попросили: “А давайте з кимось зіграємо”. Отак ми й почали займатися футболом. Все почалося з одного м’яча, який придбали діти за спільні кошти. Згодом до нас почало сходитися дуже багато дітей, які почули про нас.
– Усе, напевно, не тільки в футболі. Дітям просто не вистачає того, щоб дорослі з ними проводили час. Як ви думаєте?
– Ні-ні, річ узагалі не в футболі. Ми просто гарно проводили час. Ніхто не лихословив, не принижував одне одного, у нас було дуже доброзичливе спілкування. І дітям це подобалося.
– Коли у дворі біля мого будинку діти грають у футбол, то лаються дуже не по-дитячому. Може, вони просто соромилися при вас?
– Тоді основу нашої команди становили діти, які проходили катехізацію. Компанія була дружна. Інші діти теж хотіли
команду, змагання… Так ми почали грати. Потім кілька років брали участь у Чемпіонаті Закарпатської області з футболу. Грали двома складами. Тоді в нас було 50 дітей. Потім усе закрутилися. Це, напевно, Божа воля.
– Ви граєте не просто у футбол, а у футзал.
– Усе сталося 2012 року. Напевно, так Бог хотів, щоб ми познайомилися з однією людиною, яка обіймала важливу посаду при Федерації футболу України. Цей чоловік відпочивав у нас на Закарпатті в санаторії. Випадково довідався, що священик грає з дітьми у футбол, і захотів зустрітися зі мною. Я не дуже хотів іти на цю зустріч, але батьки дітей умовили. Най Бог дасть цій людині довгих років життя і здоров’я, за все що вона для нас зробила. Це була така, знаєте, історична подія.
На той час у нас уже була справжня школа, ми зареєстрували її як юридичну особу. Той функціонер при Федерації футболу України займався футзалом і запропонував мені перейти на нього. Це гра в залі. У команді – чотири гравці й воротар. Батьки і колеги почали мене переконувати, що утримувати школу буде набагато легше. Тож уже шість років беремо участь у Чемпіонаті та Кубку України з футзалу. Тричі були бронзовими призерами Чемпіонату України і Кубка України, і вся наша доля прив’язалася до футзалу. Але ми залишилися футбольною школою і обов’язково будемо грати у великий футбол. Кілька років тому я закінчив тренерські курси, організовані спільно ФФУ-АФУ.
– А як до вас ставилися колеги? Там же були професійні спортсмени?
– Професіонали – дуже добре. Дехто дивувався, що священик вчиться на тренера, але переважна більшість ставилася спокійно. Знаєте, мені випала можливість вчитися із золотим поколінням збірної України, яка стала срібним призером Чемпіонату світу. Це зірки футзалу! Я ніколи не думав, що вчитимуся з ними разом. Усі знання, що я отримав, дуже корисні. Футзал – основа розвитку футболу в багатьох країнах. У Бразилії, Іспанії, Португалії всі зірки світового футболу, такі як Неймар, наприклад, починали з футзалу. На Закарпатті футзал не так розвинений, як в інших областях України. До речі, наша збірна з футзалу показує на міжнародній арені набагато кращі результати, ніж футбольна.
– Ви спілкуєтеся з тими, хто з вами навчався на тренерських курсах і став зіркою футболу?
– Зустрічаємося хіба що на зборах у Києві. А так спілкуємося у Фейсбуці.
– Діти, що ходять до вас у футбольну школу, займаються безоплатно. На які кошти ви її утримуєте?
– Якщо Бог захоче, щоб ми існували, він нам поможе. Є люди, які допомагають пожертвами, хто скільки може. За 12 років існування футбольної школи діти ніколи не купляли м’ячів, форми, манишок, фішок – нічого.
Буває інколи, що немає жодної копійки, а потім Бог дає людей, які приносять кошти.
– Скільки в школі вихованців, і хто вони?
– Загалом є 30 дітей. Якби в нас було достатньо коштів, було б удвічі більше. Більше дітей – більше тренувань, а отже, за оренду майданчика треба платити більше. Окрім тренувань, школа намагається проводити соціальну роботу, проте ми її не афішуємо.
Це діти не тільки з Мукачева, а й з Ужгородського й Мукачівського районів. Серед них є з дуже бідних сімей, тому ми самі шукаємо гроші, щоб привозити їх на тренування. Багато років наша футбольна школа співпрацювала з дитячим будинком у селі Чинадієво поблизу Мукачева. Нині працюємо з бідними дітьми з багатодітних родин селища Середнє Ужгородського району. Вони – роми. Познайомилися, коли діти приходили до нас подивитися турнір. Це дуже добрі діти, вже кілька років ми надаємо їм можливість тренуватися в нашій школі. І не тільки ми, а й інші благодійні організації. У ромських сім’ях багато дітей. Вони живуть далеко від Мукачева, за 20 кілометрів. Привозимо їх на тренування регулярно, двічі-тричі на тиждень (як виходить по грошах). Ми оплачуємо їм дорогу на мікроавтобусі в один бік, а інша організація – в другий.
Діти мешкають у горах, у їхніх сім’ях по 8-10 дітей, і кожен виїзд у Мукачево для них свято. Ми намагаємося робити все, щоб вони почувалися потрібними. Під час тренувань особливо акцентуємо на великій повазі до людини, незалежно від того, якого вона віросповідання чи соціального стану. Незалежно від того, чи вміє дитина грати у футбол чи ні, вона потрібна нашій школі і повинна відчувати себе важливою.
– Кажуть, що у вас і дівчата грають у футбол?
– Одна дівчинка – моя донька, їй незабаром виповниться 14 років.
– Знаю, що благодійний фонд “Свої” привозить до вас на турніри команди зі Сходу країни.
– Так, ми давно співпрацюємо. У них велике серце. Щороку в травні ми святкуємо день народження футбольної школи, організовуємо найбільший в Україні турнір з футзалу “Кубок ДЮХФШ “Синай”, збирається багато команд. Упродовж чотирьох років фонд “Свої” привозить до нас діточок з ДЮСШ Мар’їнки, Красногорівки, Лисичанська. Це велика праця, бо потребує великих коштів. Діти спілкуються, знаходять нові контакти, пізнають одне одного. І я бачу, що їм це надзвичайно важливо, вони краще пізнають країну, бачать наш чудовий край і, думаю, відчувають тут тепло і увагу.
– Школі вже 12 років, ваші перші вихованці вже дорослі люди. Вони приходять до вас?
– Ті, що в Мукачеві, приходять. Ми часто бачимося в місті, тут усього 80 тисяч населення. З тими, що поїхали далеко, спілкуємося хіба що через Фейсбук.
– У кожної дитини своя історія, кожна по-своєму унікальна. Але, можливо, за ці роки якась запам’яталася вам найбільше?
– Таких моментів у житті було багато. Якихось особливих, напевно, й немає. Був у мене один хлопчик, наприклад. Вісім років, з дуже бідної сім’ї. Я його зустрів на вулиці і запропонував ходити до нашої футбольної школи. Почали тренування. Я хотів показати йому, як треба грати в футбол, пояснити, що треба давати пас, щоб ми забили гол. А він каже: “Я сам усіх обійду і заб’ю гол!” І справді забив. Надзвичайно талановитий хлопчик, займався у нас потім багато років.
Був у нас хлопчик з дитячого будинку. Маленького зросту, у футбол не сильно грав, але був душею компанії. Ми його взяли якось із собою в Донецьк на Кубок України. Перед матчем даю настанову: “Хлопці, ми приїхали в Донецьк. Тут уміють грати у футбол. Але ми граємо за честь Мукачева і Закарпаття – треба битися за м’ячі на кожному клаптику поля”. Закінчується матч, ми виграємо, випускаю на поле Юрчика. А на нього футбольна форма була завелика. Він виходить, рукава звисають, він їх закочує, вони падають, заважають йому, стає в стійку, як на боротьбу (окрім футболу, займався греко-римською боротьбою), і каже суперникам: “Підходьте, я готовий”. Після матчу питаємо його:
“Ти чому став у таку стійку на полі?” А він каже: “Ви самі сказали, що треба битися за Закарпаття”. Ми всі попадали від сміху. До речі, тоді в Донецьку ми фінішували третіми.
– Як ви пояснюєте своїм учням, що найважливіше в грі?
– Думка. Ми приймаємо дітей від шести років, і найголовніше, на що звертаємо увагу, – розвиток моторно-рухових якостей, координації. Якщо дитина всебічно фізично розвинена, потім на неї можна накладати техніку. Але ми стараємося робити все це паралельно. Наголос робиться не на досягненні командного результату, а на вихованні індивідуальності. Під час гри я вимагаю від дітей, щоб вони брали ініціативу на себе, йшли в обводку, вчилися творити на полі. Я не вимагаю гри в пас, але – щоб вони мислили дуже швидко.
80 відсотків часу кожного тренування – це робота з м’ячем. Стараюся придумувати вправи (Бог мені дає такі думки), щоб розвивалося футбольне логічне мислення дітей.
– Цікаво, ви навчаєте брати ініціативу на себе й ухвалювати рішення навіть на шкоду командному результату.
Я думала, що головне –
командна гра.
– Це радянський підхід до підготовки футболістів. За кордоном так давно не працюють, тому в них багато футболістів – яскравих зірок, індивідуальностей: Мессі, Роналду, Іньєста, Неймар. А ми за 26 років Незалежності виховали тільки одного А.Шевченка. Більше немає нікого, хто досяг би таких висот. Саме тому, що в нас робиться ставка на команду, а не на виховання індивідуума. Тренерам також треба годувати сім’ї, а президенти клубів від них вимагають результату, кубків і медалей. Тому вони готують команду, яка приноситиме результат. Якщо не дадуть результату, їх звільнять. Тренери дуже кричать на дітей, психують. Я неодноразово був свідком цього, коли грав із професійними клубами. Були випадки, коли бачив, що тренер ударив дитину. В нашому футболі треба дуже багато речей змінювати, і найголовніше – мислення футбольних менеджерів і функціонерів, щоб вони просто заборонили тренерам працювати на командний результат у дитячому віці. Тренера мають оцінювати за кількістю особистостей, яких він виховав. Мені як тренеру цікавий коефіцієнт корисної дії на полі кожного гравця: скільки він відібрав м’ячів, скільки зробив обводок, скільки разів брав ініціативу нас себе. Якщо людина не бере ініціативу на себе, вона не розвивається не тільки в футболі, а й узагалі виростає слабкодухою, безхарактерною. Людина мусить ухвалювати рішення, помилятися (навіть багато помилятися) і на тих помилках вчитися. Моє завдання як тренера постійно підтримувати вихованця, підбадьорювати, вселяти віру в себе, навіть якщо ми програли, навіть якщо він зробить помилку. Звичайно, коли вони підростають, ми граємо в пас. Я прихильник гри команд, які тренує Гвардіола.
– Ви дуже сучасний священик, не лише займаєтеся футболом, а ще й маєте свої акаунти у Фейсбуці.
– Це частина футбольного господарства. Ви самі розумієте, яке значення сьогодні мають соціальні мережі. Сторінки у Фейсбуці не завжди роблю і веду я, мені допомагають на добровільних засадах. Завдяки соцмережам ми поширюємо інформацію про нашу школу. Про нас дізнаються діти і приходять на тренування. Про нас дізнаються інші футбольні клуби.
– Чому ваша школа називається християнською футбольною?
– Бо має не лише спортивні, а й духовні цілі. Ми намагаємося навчати дітей не лише футболу, а й поваги, любові, терпеливості, прощення. Під час тренувального процесу роз’яснюємо дітям, як треба жити, поводитися, мислити, якими важливими є християнські цінності – любов, прощення, терпимість. Ми це пояснюємо дітям постійно. Але жоден священик, тренер, учитель не замінить батьків. Нині відбувається деградація інституту сім’ї, і батьки часто не виконують того, що мають виконувати щодо своїх дітей. Вони годують, одягають, вчать, але найголовніше – вони повинні виховувати, своїм прикладом показувати дітям, як треба поводитися. Наша футбольна школа – це лише допоміжна ланка, це як другорядний член речення. А підмет і присудок у вихованні дітей – це батько і мати. Звичайно, я намагаюся впливати на дитину, але якщо я скажу їй – люби, прощай, терпи, а батько вчить по-іншому, то це велике питання, кого послухає дитина, яке майбутнє в неї буде.
– Що ви вважаєте найбільшим успіхом футбольної школи за ці 12 років?
– Дітей неможливо змусити молитися від ранку до вечора. Але вони можуть ганяти м’яча від ранку до вечора. Те, що деякі діти не потрапили за ґрати завдяки тому, що грали з нами у футбол, вважаю нашим найбільшим успіхом.
– Запитаю про майбутнє футбольної школи. Я чула, що ви плануєте відкрити футбольну академію.
– Якщо буде на те Божа воля, наша школа буде реформована у футбольну академію. Все залежить від Господа Бога, як він захоче. Ми за душею не маємо ані копійки, але не маємо й боргів. І вже існуємо 12 років. Живемо сьогоднішнім днем. Не можемо дозволити собі багатьох речей, які є в інших клубах. Проте ми вдячні Богові за все, що маємо. Молимося, щоб він послав нам тих людей, які змогли би нас підтримати.
– Яка мета футбольної академії, чим вона відрізнятиметься від школи?
– Усе буде так само, але масштабніше. Я хочу, щоб в академії була середня школа, де дітей добре навчатимуть. Найголовніше для нас – забрати їх з вулиці. Крім того, будуть створені ідеальні умови для недільної школи (катехізації дітей). Викладати в недільній школі зможуть представники різних християнських конфесій, бо в академії навчатимуться діти з різних конфесій, і кожен священик чи представник конфесії може вчити дітей. Кожна дитина сама обиратиме, до кого ходити на катехізацію, але ходити треба буде обов’язково. Буде побудований екуменічний Храм, де діти молитимуться. Мають бути футбольні поля найкращої якості, критий спортивний комплекс за найкращими зразками футбольних академії Європи, де діти могли б тренуватися навіть узимку.
– Вам, для того щоб це організувати, потрібні соратники – тренери, вчителі. У вас є такі люди?
– На даний момент немає, шукаємо, молимося. Я повністю покладаюся на Бога. Якщо Він хоче, усе буде. Я бачу, що він нас розвиває, посилає людей, які нами цікавляться, певним чином допомагають. Але жодна людина не може сказати, що вона одна утримує нашу футбольну школу. За 12 років нам допомагало багато людей. Проте наголошую: ми поза політикою, не представляємо жодної християнської конфесії, але відкриті до співпраці з будь-ким, коли йдеться про допомогу для розвитку нашої школи.
Ми стараємося тримати себе дуже смиренно. Я завжди кажу: не треба впадати в гордість, якщо в нас завелися гроші, але не треба й упадати в депресію, якщо в нас не залишилося жодної копійки, бо все під Божим контролем. У нас є мрія розвиватися й охоплювати більше дітей.
Бог бачить, що я не шукаю свого зиску в цій справі. Я хочу, щоб дітям було добре, хочу вберегти їх від шляху, який веде до злочинності й шкідливих звичок. Колись я так само в юнацькі роки був убережений Богом від поганої дороги лише завдяки футболу й спорту, а також молитвам моїх батьків.
До речі, цього ще ніхто не знає, але один з моїх вихованців буквально днями закінчив у Києві тренерські курси, на які ми його направили. Він уже отримує ліцензію, і в нас буде ще один тренер.