Чи доживе палац Конера до 75-річчя Ковнерівських процесів

Чи доживе палац Конера до 75-річчя Ковнерівських процесів

ковнерНещодавно в  Мукачівській центральній бібліотеці відбулася науково-просвітницька конференція «74-та річниця Ковнерівських подій».
Вони мали на меті привернути увагу ЗМІ та громадськості до порятунку «палацу Конера». Наступного року «Ковнерівським процесам» буде 75 років, тож ініціатор заходу депутат міськради Юрій Кравчук запропонував  повернути будівлю палацу у власність громади Мукачева та створити в ній музей, присвячений подіям 1938–1944 років. Автор у 2010 році вже звертався на сторінках «НЗ» до проблеми палацу Конера, який знаходиться в Мукачеві неподалік центру, у дворі між вулицями Берегівська та Толстого, і на очах мукачівців руйнується з такою швидкістю, що вже не можна бути певним, чи доживе будівля до наступного року. Нині випала добра нагода повернутися до теми.

Від вілли банкіра й мецената – до катівні

Наприкінці ХІХ століття, вочевидь у 1894 році, після отримання в оренду від графа Шенборна-Бухгейма великого земельного наділу в Мукачівсько-Чинадіївській домінії, на тодішній околиці Мукачева цей палац у стилі класицизму збудував угорський барон Адольф Конер (1865–1937). Він був відомим бізнесменом (зокрема, власником одного з найбільших приватних банків Угорщини – «Адольф Конер та сини»), землевласником, а також президентом Федерації єврейських громад Угорщини. Був головним меценатом композитора Бейли Бартока, завдяки чому той об’їхав усю Угорщину включно з нинішнім Закарпаттям та зібрав величезну колекцію фольклорних записів. А ще – завзятим колекціонером витворів мистецтва, маючи у приватному зібранні чимало найкращих взірців світового живопису, в 1902 році став президентом Угорського національного художнього об’єднання. В 1912 році барон Адольф Конер призначений радником імператора Франца Йосифа I. Достеменно не відомо, чи часто він жив у своєму мукачівському палаці (займаючись справами переважно на території сучасної Угорщини), або ж просто вкладав гроші у нерухомість. Втім історики дізналися, що будинок був розкішним не лише ззовні, а й всередині, – обставлений скульптурами та картинами світових майстрів. Так, на одному з нечисленних фото з палацу, орієнтовно 1913 року на стіні видно картини, в яких фахівці визнали Клода Моне, Ежена Будена, Поля Ґоґена, Вінсента ван Гога і Альфреда Сіслейя. Відомо, що у вересні 1914 року барон Конер передав свій палац мукачівському іудейському святому товариству для створення в ньому лікарні. Однак у вирі Першої світової було не до медзакладу, а при чеській владі в палаці влаштувався жупанат.

За часів повторного володіння Закарпаттям Угорською державою (1938 – 1944 рр.) в палаці Конера (назву «Конер-каштей» місцеве слов’янське населення перекрутило на «Ковнер-каштиль”, у цій формі вона зазвичай і фігурує) розмістилася угорська контррозвідка. Як і всі подібні служби тоталітарних держав, під час війни вона відзначилася надзвичайною жорстокістю до людей, які потрапляли в її руки за підозру в підривній діяльності, обґрунтованій або безпідставній. Наразі важко сказати, скільки народу пройшло через підвали «Ковнеру» під час терору, який розв’язала на теренах Закарпаття союзниця гітлерівської Німеччини. Однак про так званий «Ковнерівський процес» зібрано чимало спогадів, утому числі й тих, хто відчув його в буквальному сенсі на власній шкірі. В червні–липні 1942 року в палаці Конера відбувся політичний процес над членами підпільної Організаціі українських націоналістів, перед військовим трибуналом опинилося 170 чоловік. Значно більше людей зазнали фізичних та моральних знущань до суду та були випущені на волю за браком доказів. Це може здатися цинічним, але в порівнянні з долею в’язнів сталінських катівень їм ще пощастило – бо тих, хто потрапляв у руки слідчих НКВС, без суду та вироку майже ніколи не відпускали. Втім не повертається язик казати про щастя, коли затримані в підозрі у зв’язках із українським націоналістичним підпіллям місяцями сиділи в тісних камерах підвалу «Ковнер-каштилю”, де жандарми з кожного вибивали показання, застосовуючи цілий набір катувань, особливо полюбляючи лупцювання по підошвах ніг (вочевидь, перейнявши історичний досвід турецьких в’язниць) так, аби ув’язненні довго не могли пересуватись або ж лишалися каліками. Серед сотень чоловіків – в’язнів Ковнеру – опинилася й одна жінка, 25-річна уродженка ужгородських Баранинців, вчителька Маргарета Бабота, кур’єр в українському підпіллі. Катування та приниження, яких зазнала дівчина, не зламали її, вона не видала жодної потрібної катам інформації. Зрештою після переведення до в’язниці в Ужгороді (у приміщенні комерційного технікуму) її випустили, не довівши до суду. Згодом Маргарета Бабота виїхала в Словаччину, померла в 2009-му році в Пряшеві на 92-му році життя.

Через Ковнер пройшов і Юлій Бращайко, депутат Сойму Карпатської України та міністр фінансів за часів недовгого існування (жовтень 1938–березень 1939) цієї держави. Ю. Бра­щайко надіявся домовитися з угорською владою про автономію нинішнього Закарпаття в складі Угорщини замість його окупації. В 1942-му його, адвоката, звинуватили в створенні антиугорської військової організації і на кілька місяців запроторили до підвалів контррозвідки, однак згодом відпустили. Невдовзі Бращайко познайомився і з радянською контррозвідкою, і з виправним табором у Єнакієво, де його цілий рік перевіряли на предмет ворожості до нової влади. Спогади Юлія Бращайка «Що видів я на Закарпаттю від року 1918 до року 1946» стали важливим документом із драматичного періоду історії нашого краю. У вересні 1944-го до «Ковнер-каштилю” зігнали циган із мукачівських сіл (зокрема, Страбичова), де й протримали до перших пострілів радянських гармат, а тоді жандарми вивезли знесилених від голоду бранців на поле під Павшино й там залишили, самі ж утекли вслід відступаючій армії.

♦ Так виглядає палац Конера нині…

Руйнація, реконструкція чи порятунок?

Є всі підстави стверджувати, що палац Конера в Мукачеві є пам’яткою, пов’язаною з тоталітарним терором Другої світової. Такі пам’ятки існують у багатьох країнах Європи, де залишили свої страшні сліди карателі ворогуючих сторін (подекуди в одному й тому ж місті, змінюючи один одного, влаштовували свої катівні гестапо та НКВС із МДБ). Як же поставилася до пам’яті своїх мучеників, героїв та пересічних жертв сучасна Україна? На жаль, практично ніяк. Чи багато закарпатців сьогодні знають, де розташований той палац, що колись слугував окрасою Мукачева, а потім став символом людських жорстокостей та страждань? Якщо хтось захоче подивитися на палац вперше, то має рушити на вулицю Берегівську, де навпроти довгої будівлі колишньої військової казарми нині стоять коробки п’ятиповерхівок. А це й є околиці маєтку Адольфа Конера, тільки замість будинків тут були колись його парк та огорожа. Заходимо у ніби звичайний багатоквартирний двір, і перед очима відкривається фантасмагорична картина: палац-аристократ посеред пересічного «радянського” двору. Аристократ, однак, почувається дуже зле. У 50-ті роки минулого століття тут ненадовго розмістилася районна державна адміністрація, а згодом, до 2010-го, Мукачівська районна прокуратура. З 1970 будівля «Ковнер-каштею» внесена до переліку пам’яток історії місцевого значення Закарпатської області, і допоки в ній знаходилися правоохоронці, серйозної загрози існуванню палацу не було. Але коли він позбавився господарів, стався повний розгром. Сьогодні всередину просто небезпечно заходити – більшість перекриттів між поверхом і підвалом зникло, ті, що залишилися, загрожують провалитися під ногами. Частина дверей зникла разом із рамами, вікна виламані разом із цеглою. Про колишню розкіш баронівської будівлі нагадує хіба що викладена деревом стеля у головній кімнаті та ще не виламані візерункові кахлі на підлозі.

Як можна було довести до такого стану пам’ятку архітектури неподалік центру міста – сказати важко. Яка доля чекає на палац Конера – невідомо. Автор цього матеріалу щороку, починаючи з 2010-го, навідується до палацу, аби засвідчити руйнівні процеси в їхньому розвитку. Вони очевидні, й тільки якість будівельних робіт понад сторічної давнини не дає розвалитися палацу, від якого, по суті, залишилася тільки оболонка та частка начиння. В 2010 році про трагічні події, пов’язані з Конером, ще нагадувала табличка на його облупленій стіні: «1942–1992. Вмуровано в 50-річчя політичних процесів угорського військового трибуналу над патріотами Закарпаття. 4 липня 1992”. Наразі вона відсутня – місцеві мешканці кажуть, що її зняли «комунальники», аби не вкрали мисливці за металом. За час занепаду будівля стала справжнім кублом, де знаходили собі притулок алкоголіки та наркомани, в тому числі малолітні.

В червні 2015 року стало відомо, що за підсумками відкритого аукціону палац Конера було продано приватній особі на ім’я В’ячеслав Лукачина, який має намір реконструювати будівлю чи то під «Гостьовий дім» (тобто готель), чи то під багатоквартирний будинок із житлом на продаж. Мешканці району навколо палацу сприйняли цю новину по-різному. Одні зраділи, що напівруїні з наркотично-алкогольним «начинням» нарешті дадуть раду. Інших обурив факт купівлі палацу задешево,  й вони забажали від забудовника «компенсації» у вигляді облаштування навколишньої території дитячими майданчиками та іншою соціальною інфраструктурою. Дійшло навіть до сутичок – будівельний вагончик забудовника група місцевих мешканців просто виштовхала з території будівництва. Через рік після тих подій палац набув ще більш аварійного стану, його відвідування, й раніше небезпечне, стало практично неможливим без ризику для життя.

У нечисленних громадських захисників палацу наразі нема чіткої позиції щодо подальшої долі історично цінної будівлі, яка, згідно з документом «Перелік пам’яток історії Закарпатської області, які не підлягають приватизації» (рішення обласної ради 2004 року) фігурує як «Будинок, у якому розміщалася фашистська катівня «Вілла Ковнер». Якщо приватизація палацу відбулася без порушень законів, то як варіант розглядається його викуп у приватника міською радою. А що робити далі з палацом, від якого по суті залишилися лише «коробка»? Ідей може бути не одна, але, приміром, автор цих рядків не може дати практичних порад щодо джерел їхнього фінансування. Хіба що повторити вже не раз на різних інформаційних майданчиках висловлені побажання. На мою думку, палац має бути відроджений у максимально автентичному вигляді. Підвали, в яких тримали в’язнів, варто облаштувати таким чином, аби відвідувачі відчули себе хоч трохи на їхньому місті – але тут важливо не перетворити місце людської драми на розважальні атракціони, чим грішать автори різноманітних «камер тортур” як у нас, так і за кордоном. Хіба місце реальних страждань може бути забавкою? Певно, варті музеїфікації й колись парадні кімнати, що були перетворені на кабінети офіцерів контррозвідки – з поступовим наповненням їх документами та історичними артефактами. Загалом палац Конера може стати мініатюрним аналогом Музею терору в Будапешті або львівської «Тюрми на Лонського». Можливі й інші варіанти, але навряд чи є припустимим його перетворення в готель, банк чи фірмовий офіс, не кажучи вже про повну руйнацію, процес якої запущено…

Олег СУПРУНЕНКО

Газета “Новини Закарпаття”

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ
Новини партнерів

Comments:

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *