Вони завжди одні в оточенні людей. Не за гратами, але в замкнутому просторі, завжди за стіною. Їх жаліють, люблять, але не як своїх, а як чужих. Вони – хвороба суспільства, соціальна біда, громадська біль. Це діти-сироти.

За офіційною інформацією, Закарпатська область є однією з лідерів по кількості дитячих будинків в Україні, число яких з кожним роком зростає. Як живуть ці діти? Що відбувається з сиротами протягом життя?

Нам, українцям, не подобається американська культура. Натягнуті посмішки здаються нам не щирими, навмисна ввічливість – зайвою. Проте, у американців саме завдяки їх культурі немає покинутих старих і нікому не потрібних дітей сиріт. І справа зовсім не у високому рівні життя і не в соціальних програмах держави, як може здатися на перший погляд. Справа в культурі. Справа в тому, що люди об’єднані в спільноті, виконуючи свою найважливішу роль – роль «спітурботника» і руки допомоги.

Заклади для дітей сиріт у розвинених країнах кардинально відрізняються від наших інтернатів. Там діти живуть у нормальних умовах, не голодують, не мерзнуть. Їх не б’ють і не принижують. У нас, на жаль, все по-іншому. І часто сироти воліють краще бути безхатченками, ніж бути ув’язненими якимись установами для сиріт.

Сирітство в Україні, як і у всіх країнах колишнього Радянського Союзу- це величезна проблема, проблема з байдужим і жорстоким обличчям.

«Так ми ж бідні», – скажете ви. “Від того у нас в інтернаті все так погано». Зовсім ні!. На кожного із сиріт держава виділяє чималі гроші. Кожен місяць. Цих грошей було б цілком достатньо, принаймні, для того, щоб сироти не голодували. Це гроші з податків, які ми сплачуємо державі. І ці гроші йдуть, звичайно ж, не за призначенням. Гуманітарна допомога теж не завжди доходить у будинку для дітей сиріт, на превеликий жаль.

Ще одна з не менш важливих проблем з якою зіштовхуються ті з людей, хто намагалися усиновити дітей з дитбудинків, знають, що зробити це не так вже й просто. Скоріше – дуже складно. Сироти – це державні гроші, які можна легко і безкарно віднімати, і дехто не бажає розлучатися з джерелами доходів.

Результати одного з журналістських розслідувань свідчать про те, що усиновити сироту в Україні можна безперешкодно, заплативши хабар у розмірі 14-15 тисяч доларів. «Не рідко люди всиновлюють відразу по 10-15 дітей, такий будинок сиріт оформляють як« будинок сімейного типу ». На кожну дитину опікуни отримують 1800 гривень, хоча сама дитина, по суті, нікого не цікавить ».Цинічно? Бридко? Так! Ще як!

Маленькі діти не можуть знати свої права, не можуть відстояти себе. Захиститися. Зробити хоч щось. Змінити жорстку систему, в якій вони змушені жити. Вирішувати проблеми сиріт повинні ми, дорослі громадяни.

Звісно. не всі байдужі до сиріт та їх бідам. Деякі з нас беруться локально вирішувати цю проблему – зробити хоч щось. Усиновити дитину – хоча б одного сироту «висмикнути» з усього цього кошмару, подарувати йому щасливе дитинство, дати йому все, що можемо дати. Деякі йдуть далі – беруться усиновити дітей більше, ніж одного. З кращих намірів присвячують цим діткам життя. Та чи вирішує це проблему? Нітрохи. Навіть якщо ми зуміємо висмикнути з дитбудинківської злиднів 1% сиріт і подарувати цим дітям тепло і затишок, як же бути з іншими 99%, які приречені страждати й далі?

Усиновлення не вирішує проблему сирітства в Україні. Крім того, старання усиновителів не завжди приносять бажані результати – далеко не завжди з усиновлених сиріт виростають адекватні люди, вдячні прийомним батькам за все те, що отримали від них. Як би не намагалися усиновителі дати приймальній дитині правильне виховання, не завжди це вдається. І не завжди в поганій генетиці справа.

Приймаючи рішення усиновити дитину, ми беремо на себе чужу долю, невміло граючи в Господа Бога. Чому невміло? Тому що це ми собі говоримо, що бажаємо допомогти маленькому сироті. Насправді, ми ВИБИРАЄМО дитину для усиновлення, як іграшку – «ось цей мені подобається», «дивися, який гарненький», «давай візьмемо ось цього – він такий розумний». Люди не безоплатно усиновлюють дітей. Ми хочемо радіти їх успіхам, пишатися ними, милуватися ними. Ми мріємо про онуків, які вони нам подарують колись. Ми мріємо, як вони виростуть і досягнуть чогось вартого. І ми з гордістю будемо говорити: «Це мій син! Це моя дочка! ». І при всьому при цьому ми відчуваємо свою причетність до вирішення проблем сиріт – «Я зробив усе, що в моїх силах», «Я хороший, а інші люди (що не всиновлюють) – погані». Як приємно так думати, чи не так?

Чомусь людей не дуже цікавлять проблеми невиліковно хворих і неповноцінних дітей, від котрих рідні батьки відмовилися. Але нажаль саме ці діти найбільше потребують нашої допомоги, адже вони насправді безпорадні, беззахисні! Вони ніколи не виростуть успішними і здоровими, і саме тому нікому не потрібні.

Їоча стається,що їх усиновляють громадяни з більш розвинених країн. З тієї ж Америки, наприклад. Не тому, що інших дітей їм не дають, а саме із відчуття жалю.І не для наповнення власних сподівань та очікувань, не для себе – а саме щоб допомогти хворому малюкові, якому більше ніхто не допоможе. Який нестерпно страждає, голодує і мерзне в бідному інтернаті нашої варварської в цьому відношенні країни.

Невиліковно хвора дитина ніколи не стане самостійною дорослою людиною, не подарує онуків, не доб’ється чогось важливого в житті. Але коли людина бере в сім’ю саме таку дитину – фізично хвору – він робить це дійсно на благо для себе і для долі малюка.

Що сталося з людьми? Коли саме прийшла та мить, коли ми стали «громадськими одинаками?» – в нашому світі змінилася полярність поглядів, в ньому тепер кожен сам за себе. Закінчуючи робочий день, ми біжимо в нашу затишну квартиру, де так приємно сховатися від людей. Приказка «Мій дім – моя фортеця» колись мала значення – будинок і сім’я – моя основа, гавань спокою, в якій можна сховатися від проблем. Але зараз ми не йдемо, ми Біжимо додому. Швидше, швидше за замок! Сховатися, причаїтися! Ми суспільні одинаки, що призвели самих себе до настільки сумного способу життя. Але це Наш вибір і поки ми сидимо в створеній нами клітці, існують люди, які цей шлях не вибирали. Я кажу про дітей з дитячих будинків.

У когось з вас є діти, хтось мріє про них, готується до їх появи. Але вже зараз у всіх нас є «Наші» діти. Діти, чиї біологічні батьки не змогли чи, що найстрашніше, не захотіли займатися вихованням Людини у своїх дітях. Багато хто з них потрапляють до дитбудинку ще в такому віці, в якому важко зрозуміти, чому поруч немає тата і мами. І нехай їх немає поруч. Але є ми. Письменники й артисти, співаки і студенти, менеджери і продавці попкорну .. Прості одинаки, яким не все одно на дитячі сльози, пролиті в подушку вночі. У кожному з нас є сили змінити день дитини. Нехай лише день, але цей день може подарувати дитині найважливіше – Віру. Не звичайну «побутову» віру в добрих «дядь і тьоть», а в щось більш тонке, але від цього не менш потрібне – віру в «Ми».

Якщо не кривити душею, якщо бути чесними перед собою, ми зрозуміємо дещо важливе. Зрозуміємо, як ми насправді ставимося до таких дітей. Зрозуміємо, наскільки важливі для нас їхні проблеми. Для цього потрібно зазирнути в будь-який будинок для дітей сиріт та побачити, в яких жахливих умовах вони живуть …Ми думаємо про сиріт, але … Те, як вони живуть, те, як вони харчуються, як за ними доглядають, як до них ставляться – це і є наше колективне ставлення до дітей сиріт взагалі і до цієї соціальної проблеми . Це ми дозволяємо всьому цьому БУТИ. Кожен з нас. Я, ви, він і вона – ми всі. Ми – і є суспільство. Не можна себе від нього відокремлювати, говорити про поганих політиків , про «країну дурнів і доріг». Ми і є ця країна.

Я сподіваюся, коли-небудь ми це усвідомимо. Сподіваюся, це станеться скоро. Тоді ми будемо об’єднуватися і вирішувати цю проблему глобально! …

Людмила Куклишин