Як наростатиме конфлікт України та Угорщини

Понад два місяці Віктор Орбан публічно ігнорував українську тему, хоча його команда за цей час розгорнула потужну медійну та дипломатичну кампанію проти освітнього закону – аж до блокування діалогу на рівні Україна-НАТО.

Однак віднедавна угорський прем’єр різко змінив поведінку: він не тільки кілька разів дуже відверто та розлого висловився про відносини з Україною, а й особисто включився у протистояння з Києвом. Про це йдеться у матеріалі Дмитра Тужанського та Сергія Сидоренко для “Європейської правди”.

В останніх заявах угорський прем’єр повідомив Україну, що проблемою є не тільки освітній закон. Українсько-угорські відносини переживають комплексну, глибоку кризу, яку закон про освіту лише оголив.

Це насамперед криза взаємних очікувань та обіцянок, яка напевно буде тривалою та може загостритися в будь-який момент.

Кінець мовчання та єдність з шантажем

В українських ЗМІ від початку вересня було чимало жорстких та критичних заяв з Угорщини, але лише фахівці звертали увагу на важливу деталь: перша особа країни, прем’єр Віктор Орбан, старанно уникав коментарів з цього питання. Натомість роль “яструба” була відведена голові МЗС Угорщини Петеру Сійярто – саме від нього лунали слова про “ніж у спину” та про блокування за лінією НАТО/ЄС.

Та за останні тижні Орбан увійшов у гру та став головним ньюзмейкером з цього питання. Не менш безкомпромісним. Як повідомляла “Європейська правда”, прем’єр Угорщини у перші ж дні своєї участі у конфлікті заявив, що йому байдуже, чи відповідає стандартам український закон, та підтвердив, що блокуватиме зближення України з ЄС та НАТО.

Ще за тиждень угорський лідер спробував залучити на свій бік генерального секретаря Ради Європи Турбйорна Ягланда та поширив повідомлення про його підтримку. Щоправда, досі лишається незрозумілим, чи були перекручені слова генсека – в його офісі утрималися від коментарів з цього приводу.

Отже, що ж змусило Орбана раптово долучитися до конфлікту з Україною?

Перша причина – те, що офіційний Київ за два місяці не змінив позицію.

Україна не піддалася на шалений тиск, попри погрози перегляду Угоди про асоціацію з ЄС та блокування діалогу Україна-НАТО. За цих умов подальше мовчання Віктора Орбана могло бути розцінене вже як слабкість та безпорадність.

Друга причина – наближення рішення Венеціанської комісії, яке схвалять 9 грудня.

Угорський прем’єр мав підготуватися до всіх сценаріїв. В тому числі до того, що “Венеціанка” не підтримає позицію Угорщини. Саме тому Орбан чітко пояснив: вердикт європейських юристів, яким би він не був, не змінить думку Будапешта, тиск на Україну продовжиться.

Третя причина – це, звісно ж, вибори в Угорщині.

Своє мовчання щодо України Віктор Орбан перервав напередодні 27-го конгресу правлячої партії “Фідес”, на якому його переобрали керівником та фактично висунули в прем’єри.

До слова, вагу “українського питання” не варто перебільшувати, воно далеко не є №1 у передвиборчому порядку денному в Угорщині. Ця тема не надто цікава ЗМІ та не настільки вигідна правлячій команді, як, скажімо, боротьба із Соросом чи триваюче протистояння з Брюсселем. Але вона важлива особисто для прем’єра.

За останні чотири роки команда Орбана справді доклала чимало зусиль на українському напрямку. Це і підсилення дипломатичної команди, і створення окремої посади спецпредставника уряду Угорщини щодо Закарпаття, і інфраструктурні (та й не тільки) кредити.

Вдалося навіть домогтися певних кроків назустріч з боку Києва.

Після зустрічей з Володимиром Гройсманом у Будапешті та з Петром Порошенком на Мальті Віктор Орбан щиро сподівався, що Україна стане його історією успіху в розширенні прав угорської громади, яку він зможе “продати виборцям” під час кампанії 2018 року.

Та неймовірно високі очікування перетворилися, цитуючи угорського прем’єра, на “історію важку та сумну”.

Ухвалення закону про освіту в Україні, на думку Будапешта, є загрозою початку зворотного процесу – згортання автономії угорської громади (підкреслимо, йдеться про автономію культурну, а не територіальну!).

Початково проблеми на “українському фронті” несли для Орбана як іміджеві, так і електоральні загрози, але друга проблема потроху втрачає актуальність. Віктор Орбан нині відчуває неабияку електоральну впевненість, його рейтинги зростають. 47% угорців хочуть залишити чинного прем’єра (дані інституту Nézőpont), а рейтинг партії “Фідес” зріс до 40%, що є рекордом від 2011 року (дані компанії Medián).

Це зробило команду Орбана та його особисто невразливими на українському напрямку. Відтак, прем’єр Угорщини, схоже, вирішив особисто очолити діалог з Києвом. І судячи з усього, діятиме у притаманному йому жорсткому та контроверсійному стилі.

Зрозуміти його логіку вкрай важливо для української сторони.

Чого прагне Віктор Орбан?

Прем’єр Угорщини в останніх промовах заявив, що його мало цікавлять дебати про те, чи відповідає український закон про освіту європейським стандартам, але водночас наголосив: якщо Україна прагне до ЄС, то їй доведеться слідувати “базовій ідеї та цінностям” ЄС, які нібито забороняють звужувати права нацменшин.

І не дивуйтеся, що угорський прем’єр не уточнює, де зафіксована така заборона. Йдеться про його особисте бачення цінностей ЄС.

В цій контроверсійності полягає логіка дій Віктора Орбана – лідера країни, яка постійно дебатує з Брюсселем через норми власного та європейського законодавства.

Орбан, схоже, справді вірить, що Угорщина сьогодні стоїть на варті справжньої Європи, а інтереси угорської нації є основою стабільності як у Карпатському регіоні, так і на континенті загалом. Таким чином, протистояння з Києвом він переносить у комфортну для себе площину світоглядної боротьби угорської нації за власну ідентичність, права та лідерство.

Саме на цьому будується сучасна Угорщина Орбана. Це його стратегічна лінія, яка нівелює інші фактори.

Водночас, судячи з усього, угорський прем’єр не має наміру перетворювати Україну на ще одного відвертого “ворога Угорщини”, на кшталт Джорджа Сороса, мігрантів чи брюссельської бюрократії.

У своїх заявах Орбан говорить, що дружба з Києвом лишається – хоч і “охолола”. Він продовжує наголошувати на беззаперечному інтересі в сильній, незалежній та європейській Україні. А ще підкреслює, що освітній закон – то лише одна з точок напруження.

Прем’єр Угорщини згадує три інші теми, дуже чутливі для Будапешта: законопроекти з питань громадянства, мови (обидва зареєстровані в Раді) та питання повернення церковного майна. Два останніх питання, разом із освітнім, здавна звучать в українсько-угорському діалозі. Вони є частиною “спільної декларації”, яку Петро Порошенко погодив з одним із лідерів угорської громади Закарпаття Ласло Брензовичем ще перед президентськими виборами 2014 року.

Саме на цю “угоду” – попри відсутність у неї юридичного статусу – посилається Будапешт, коли каже про порушення домовленостей з боку Порошенка.

Тобто не варто тішити себе надіями, що сьогоднішні дії Будапешта націлені саме проти освітнього закону.

Суперечностей значно більше.

Стратегічна мета Будапешта – провести ревізію українсько-угорських відносин. Тактична – зберегти існуючий обсяг прав угорців в Україні. Звичайно, на Закарпатті вони не мають того рівня автономії, як, приміром, угорська громада у Воєводині (Сербія), але навіть нинішні права угорської меншини на Закарпатті є досить високими.

І цим також пояснюється обережність угорського прем’єра в українському питанні. Він залишає плацдарм для компромісу. До прикладу, згаданий вище Ласло Брензович досі є членом президентської фракції, а фракція угорців КМКС – у неформальній пропрезидентській більшості в Закарпатській облраді.

Та й на міжнародному рівні не йдеться про повне блокування українських ініціатив: офіційний Будапешт і надалі підтримує антиросійські санкції ЄС, а листопаді проголосував за резолюцію ООН щодо Криму.

Ще один мотив не спалювати мости з Україною – вибори в Угорщині.

Вони й надалі тиснуть на Орбана, не лише електорально, але й іміджево. Угорська дипломатія пам’ятає, як у 2009 році тодішнього президента Ласло Шойома показово не пустили до Словаччини в самісінький розпал конфлікту з цієї країною (до речі, так само через мовний закон).

А Орбан та його соратники напевно планують до виборів приїхати на Закарпаття, аби особисто поспілкуватися з тамтешньою угорською громадою.

Між іншим, те, що Віктор Орбан особисто взявся за вирішення питання, відкриває двері до діалогу на найвищому рівні – між ним та Петром Порошенком. Хоча для того, щоби цей діалог мав хоч якусь додану вартість, Києву необхідно чітко визначити свою стратегію в українсько-угорському конфлікті.

Стратегія для Києва

Варто зазначити, що офіційний Київ та особисто Порошенко сьогодні перебувають у вигіднішій позиції, ніж прем’єр Угорщини та його команда.

Українська сторона має в запасі низку важелів, включаючи законопроекти, про які згадав угорський лідер. Водночас, важелі Будапешта є доволі обмеженими. Як не прикро для нас, але перспективи реального зближення України з ЄС та НАТО наразі є туманними, а тому блокування нашого діалогу з Брюсселем є, звісно, неприємним, але на даному етапі не має багато практичного впливу.

При цьому стримана позиція Києва в конфлікті з Угорщиною додає Україні солідності.

Але для того, щоби такий підхід був ефективним, потрібен план дій, активність у його втіленні та гнучкість. І якщо у ситуації з освітнім законом такий план є, то в інших проблемних питаннях Києву бракує і стратегії, і тактики.

Тактично Києву вигідно активно діяти саме сьогодні, не зволікаючи –

і через те, що наразі наша позиція сильніша, і з огляду на передвиборчу ситуацію в Угорщині.

Хай яким є наше ставлення до Віктора Орбана у розпал нинішнього конфлікту, але Україні вигідно, щоби за підсумками майбутніх виборів він здобув конституційну більшість. Бо головним конкурентом його партії “Фідес” на тому ж електоральному полі Угорщини є проросійські праворадикали з партії “Йоббік”, частина з яких не приховують територіальних претензій до України.

Якщо у новому парламенті Орбану доведеться з кимось домовлятися та блокуватися, то це, швидше за все, буде саме “Йоббік”. Чи потрібна Україні така коаліція? Питання риторичне. Тому цілком слушною може бути навіть думка про те, щоби трохи підіграти Орбану перед виборами.

Другий аргумент – те, що вже після угорських виборів команда Орбана буде ще менш вразливою в українському питанні, йому не треба буде зважати на думку виборця. Натомість Київ, навпаки, стане більш вразливим, бо у нас почнеться своя кампанія, а кожен угорський укол на євроінтеграційному напрямку може обернутися електоральними втратами для Петра Порошенка.

Відкритим буде і питання електоральної підтримки з боки нацменшин, зокрема угорської, яка зазвичай є дуже “дисциплінованою” на виборах. І тоді Порошенку точно згадають обіцянки, які лунали до та після його обрання президентом.

Та чи можливо дотриматися цих обіцянок, не втратити підтримку Закарпаття і водночас не зрадити українські національні інтереси? Наша відповідь – так. Хоч це буде непросто.

Сьогодні Україна, по суті, проводить перезапуск та оформлення власної державності. Конфліктні ситуації з Угорщиною (і не тільки з нею) на цьому шляху є неминучими та закономірними.

Це треба пам’ятати, оцінюючи нинішні суперечки.

До слова, в Будапешті це розуміють, навіть коли безапеляційно вимагають дотримання попередніх обіцянок. Спецпредставник уряду Угорщини в співпраці з Україною Іштван Грежа напряму каже, що Угорщина залишає шлях до діалогу; та й те, що Орбан не руйнує мости, додатково підтверджує таку можливість.

Відтак, тактика дрібних поступок з обох боків може скоригувати існуючий порядок денний двосторонніх відносин.

Де є місце для компромісу?

Отже, варто замислитися, де Київ може тактично поступитися, виконавши те, що вже обіцяне Угорщині, і чого має вимагати у відповідь на ці поступки, аби виграти стратегічно?

І найголовніше – як не перетнути межу, після якої компроміс стає схожим на здачу національних інтересів? Перерахуємо одна за одною “больові точки” наших відносин з Угорщиною.

По-перше, це питання мови в освіті.

Тут позиція України є чіткою: повернення до старого стану, коли учень від 1 до 11 класу навчався угорською, не є можливим. Збереження “статусу кво” не на користь нікому – ані державі, ані самим учням, які не з власної вини втрачають шанс на соціалізацію в інших регіонах України, на вступ до львівського, харківського чи київського вишу тощо.

Але шлях до компромісу є навіть за нинішньої редакції закону про освіту.

Його норма про те, що частина предметів може викладатися мовою меншини, дає достатню гнучкість, адже там не сказано, про яку “частину” йдеться – про один предмет, про 40% чи навіть більше ніж 50%?

Щоби зафіксувати цей компроміс, потрібно якомога швидше підготувати закон про середню освіту і необхідні підзаконні акти. Тут справді не обійдеться одним лише законом; у кожної школи повинна лишатися гнучкість. Хтось обере білінгвальну освіту (коли один предмет викладається двома мовами), хтось – не має достатньо кваліфікованих вчителів…

І тут важливо не лише те, яким буде текст закону, але й те, як він буде готуватися та ухвалюватися. Це має бути публічний експертний діалог із максимальним залученням нацменшин. Останні кілька місяців Лілія Гриневич переконує, що готова очолити та гарантувати цей процес. Але тут важлива політична воля всього політичного керівництва України.

Друге питання – закон про громадянство.

Нагадаємо, з березня цього року в парламенті лежить як “невідкладний” президентський законопроект про спрощений порядок позбавлення громадянства тих, у кого знайшли другий паспорт.

Питання – справді делікатне. І проблема не лише в тому, що його ухвалення спричинить новий сплеск у нашому конфлікті з Будапештом. Ще вагомішими наслідки цього рішення будуть для мешканців Закарпаття.

Те, що “невідкладний” законопроект лежить у парламенті без руху, не є випадковим. Наприкінці березня Порошенко провів зустріч з Орбаном, де угорську сторону цікавило саме це питання. Тоді прем’єр Угорщини повідомив, що вони досягли компромісу, хоча не уточнив, в чому він полягатиме. Схоже, йшлося про анонсовану Андрієм Парубієм правку, яка б дозволила українцям мати другий паспорт, якщо вони не працюють у владі – тобто не є держслужбовцями або чиновниками місцевого самоврядування.

Питання, звісно, дуже делікатне. По суті, йдеться про узаконення об’єктивної реальності з подвійним громадянством, яке є вже масовим явищем в Україні.

Але ніхто не заважає обмежити дію такого “дозволу”, не поширюючи його на громадян країни-агресора.

Водночас таке рішення дасть владі реальні інструменти для контролю за паспортами інших країн в українців, в тому числі українських посадовців.

Третє – це питання так званої угорської Притисянської стратегії.

Це – ще більш делікатне питання, ніж громадянство.

Йдеться як про відновлення мажоритарного виборчого округу, який існував до 2002 року, а також про створення об’єднаних територіальних громад в межах компактного проживання угорської громади вздовж річки Тиса (Берегівський та Виноградівський, а також частково Ужгородський та Мукачівський райони).

Для угорської меншини це питання – вкрай важливе, воно лунає щоразу з наближенням виборів. Але і щодо нього є гнучкість.

В “угоді” Порошенка та Брензовича від 2014 року це звучить так: “забезпечити парламентського представництва угорців Закарпаття”. А це означає, що навіть у разі зміни виборчої системи ключові партії здатні і навіть зацікавлені в тому, щоби задовольнити меншини.

Що ж стосується утворень ОТГ на Закарпатті, то цей процес є невідворотним. Децентралізація та адмінреформа лишаються серед ключових українських реформ. А тому Києву є сенс включити це у перелік взаємозобов’язань з Будапештом.

Водночас необхідно вирішити питання з обсягом “культурної автономії” угорців на Закарпатті. Угорська громада Закарпаття навіть зараз має високий рівень самоврядності. Нещодавній прояв цього – угорські прапори на адмінбудівлях Берегова. Ця самоврядність начебто не суперечить українському законодавству.

Завдання Києва – впорядкувати це у діалозі з угорською меншиною, хай навіть за участі Будапешта. Україна має дуже чітко і недипломатично говорити, що автономія закарпатських угорців має свою межу: вона може бути культурною, але не територіальною. Україна є унітарною державою, і будь-які спроби поставити це під сумнів є неприпустимими.

Питання “мовної автономії” варто виділити окремо, під четвертим номером.

Тут простір для компромісу практично відсутній. Важко уявити, якими можуть бути поступки Києва у питанні заміни мовного закону Колесніченка-Ківалова, до написання якого дуже активно долучилася угорська сторона та за яким угорська мова отримала статус регіональної в Берегові.

Перед Києвом стоїть дуже непроста задача: переконати Будапешт, що цей закон абсолютно не вписується в українські інтереси та загрожує українській державності. Україні потрібен новий закон, який, швидше за все, дещо обмежить статус регіональних мов.

Щоправда, це питання може бути відкладене у довгу шухляду, адже з огляду на ситуацію на Донбасі у Порошенка навряд чи прагнутимуть ухвалення нового мовного закону. Принаймні, до завершення виборчого циклу в Україні.

І, нарешті, п’яте: Київ повинен змінити своє ставлення до нацменшин.

Наразі це питання сприймається як “вторинне”, регіональне, покладене на місцевих керівників. Насправді ж це – питання стабільності країни, а також відносин з країнами-членами ЄС та НАТО, яке впливає на наші відносини з цими союзами.

Тому у відповідь на описані вище поступки Київ повинен розраховувати та наполягати не тільки на знятті Будапештом блокади євроатлантичної інтеграції України, а навіть на більшому – на лобіюванні інтересів України в європейських структурах.

Крім того, Київ має не лише долучати представників меншин у діалог щодо рішень, які їх стосуються, але також вимагати від Будапешта чіткої координації в чутливих для нас питаннях – зокрема, пов’язаних з так званою концепцією автономії для закордонних угорців, адже вона подекуди несе загрозу для сучасної України, особливо на тлі війни з Росією.

Звичайно, можливий й інший сценарій: українсько-угорські відносини лишатимуться “замороженими” на нинішньому рівні надовго.

Щонайменше – до серйозних змін в українській владі. Або угорській.

В цьому разі слід бути готовими до періодичних конфліктних ситуацій, зокрема довкола ідеї автономії закарпатських угорців. А це вже питання стабільності окремого регіону – Закарпаття, розхитати ситуацію в якому сьогодні, як свідчать останні події, не так вже й важко. Навіть без російського втручання.

Цей сценарій вимагає від офіційного Києва зовсім іншої політики, насамперед регіональної, ніж та, що є зараз. Цим шляхом свого часу пішли Словаччина та Румунія, але їхній досвід не перенести до України, адже вони не мали війни з Росією і вже на той час разом з Угорщиною перебували в ЄС та НАТО.

Тому нам, як завжди, доведеться винаходити свій шлях.

І при цьому пам’ятати про те, що рішення мають бути ретельно зваженими. Поступки в питаннях національної безпеки можуть бути занадто дорогими для держави. Досвід останніх років наочно це доводить.

Автори: Дмитро Тужанський, Сергій Сидоренко,

для “Європейської правди”

Loading...

Редакція

Трибуна - незалежний погляд на новини Закарпаття, Мукачева та Ужгорода зокрема: політика, громадське життя, кримінал, культура та інше.

Comments:

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *