Закарпаття. Край України чи український край!?

Закарпатська область наймолодша серед українських областей, вона долучилась до України трішки більше 70 років тому. Область розміщена найдалі від Києва (можливо так само далеко, як і Луганська). Це сьогодні край України. Коли я почав писати цей матеріал, то назва з‘явилась сама собою. Адже слово «край» означає в українській мові як власне межу, за якою уже України не має, так і заселену територію певного розміру. Так, чим сьогодні є Закарпаття для України і чому воно є дуже важливим, як для України так і українців взагалі?

Звичайно мої міркування не претендують на істину в останній інстанції, але погляд з боку може бути важливим для того, аби зрозуміти можливі тенденції у майбутньому, до того ж досить недалекому.

Краї України. Закарпаття та Луганщина.карта

Закарпаття, як і Луганщина знаходяться найдалі від Києва. Крайній захід та крайній схід. У складі обох областей є частини території, які раніше належали до складу інших держав. Хоча для України це не виняток, але головною особливістю тут є те, що частина населення цих областей належить до автохтонного, але не українського населення. В одному випадку це росіяни, в іншому угорці та румуни. В обох випадках це населення не надто інтегроване в загальноукраїнський простір. Української мови було не почути в багатьох місцях Луганщини, така сама історія в багатьох місцях Закарпаття.

Луганщина досить чітко розділена на україномовну північ та російськомовний південь.  На Закарпатті це можливо не так чітко розподілено, але і тут ми маємо угорськомовний південний захід , румуномовні вкраплення на півдні і повністю українську решту області.

Можна було б і ще знайти деякі спільні риси для цих двох українських країв, що знаходяться на краю України. Проте не варто.

До чого тут таке порівняння? Східний свій край Україна фактично втратила. Якраз російськомовна південна Луганщина стала територією «ЛНР» та «торжества русского міра». Не інтегрованість російської меншини в Український простір стала добрим грунтом для російської експансії та провокування сепаратистських настроїв.

Переїзди угорськими містечками та селами Закарпаття викликають дивні почуття. З одного боку  видно типову середньоєвропейську забудову та традиції:  дворики, чистота, маса квітів,… що викликає повагу. Аж раптом помічаєш, що поряд з цією європейськістю ніде не видно присутності України. Написи угорською, мова всюди угорська, пам‘ятники та меморіальні таблички якимсь героям, про яких ти ніколи не чув і не можеш прочитати, оскільки всі написи на одній мові. От і місцева ратуша чи сільрада. На флагштоках два прапора: український та угорський. Не прапор громади, а власне прапор іншої держави – Угорщини.

Старші люди тут української мови не знають взагалі, трішки знають російську. З молодими дещо краще, вони більше знають українську, але явно не в тій мірі, аби бути інтегрованими в українське суспільство поза межами цих територій.

Деякі місцеві українці стверджують, що у багатьох угорських школах, українську мову викладають вчителі, які самі не знають української і діти відповідно її також не розуміють. Це веде до створення угорського анклаву, де у молоді не має шансів на соціальні ліфти в Україні, але й в Угорщині для них також соціальних ліфтів не має. Це може бути пружиною, яка повільно стискається і аж раптом постане   питання: «а навіщо нам Україна? Ми тут чужі, нас ніхто не чує!…» Це ми вже проходили на східному краю України.

Все таки Закарпаття попри все дуже відрізняється від Луганщини. І не тільки тому, що тут не має кордону з Росією. Передусім –  людьми, для яких їхнє майбутнє залежить від них самих, а не від сподівань отримати щось від держави чи олігарха. Це вселяє певний оптимізм. Але Україна напевне на досвіді Луганщини та й Криму має зрозуміти, що периферійна область не край України, а український край. Збереження національної ідентичності та мови національної меншини не є самоціллю і не може привести до творення новітніх резервацій де зріє незадоволення. Збереження національної мови при досконалому володінні українською створює додаткові переваги для українця іншого етносу аби бути інтегрованими у велику Україну.

Україна має бути максимально присутня на своїх краях та у своїх краях! Починати тут варто не із заборон, а політики української солідарності та економічної єдності територій, формування нашого спільного українського, європейського майбутнього. В цьому процесі знайдеться місце і для влади і для громадськості. Адже якщо не допрацьовує влада, проблеми падають на громадськість.

Проблему національних меншин, що компактно проживають на Закарпатті слід перетворити у нову можливість. Адже ці люди можуть стати комунікаторами спільного економічного простору між Україною та відповідно Угорщиною та Румунією, провідниками порозуміння між нашими країнами, поширенням співпраці на рівні дрібних бізнесів, ну й звичайно конвергенцією культурного середовища.

Добре, що нинішня Державна стратегія регіонального розвитку України на період до 2020 року визначила пріоритетом держави на цей періоду творення єдиного українського простору, інтеграцію регіонів, розвиток та збереження культур національних меншин саме виходячи із української солідарності. Чи не вперше від часу Незалежності ми почали говорити про проблеми української єдності, розірваності нашого простору і необхідні кроки для творення модернової європейської України.

Тому найголовнішим для нинішньої української державної політики має стати розуміння, що на межі України розміщені українські краї, які мають відчувати свою єдність з усією Україною, відчувати, що вони потрібні всім нам, і що Київ про них не забуває!

Яноші-Київ,

Анатолій Ткачук

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *