Закарпатський офіцер розповів про те, як українці проливали кров за свободу Франції

Офіцер у відставці з Ужгорода Василь Цебрик на сторінках газети “Трибуна” зробив цікаве дослідження про участь українців у боях проти гітлерівської Німеччини на території Франції.
За час Другої світової війни близько 7 мільйонів українців воювали у радянській армії проти Німеччини, десятки тисяч – в інших збройних силах антигітлерівської коаліції: американських, англійських, канадських. Найчисельнішою національною групою у французькій армії були українці. Як засвідчує історія, без України, її мужніх синів та дочок німецько-радянська війна могла б закінчитися на берегах Тихого океану.
Незважаючи на те, що на початку 1944 року доля нацистської Німеччини вже була вирішена (втративши мільйони своїх солдат на Східному фронті, німецька армія масово відступала), Гітлер все ще намагався в різний спосіб поповнити вермахт людськими ресурсами. Для цього мобілізація проводилася навіть у трудових таборах, де перебували сотні тисяч юнаків та дівчат, насильно вивезених з України на примусові роботи до третього Рейху.
Катастрофічним стало становище німецької армії після висадки англо-американських військ у Нормандії (північ Франції), тобто відкриття другого фронту в Європі.
Кілька куренів (батальйонів), укомплектованих учорашніми остарбайтерами, після піврічного вишколу, німці готували відправити у Францію для боротьби з рухом Опору, який влітку 1944 року вилився у всенародне повстання проти німецьких окупантів. Боротьбою за визволення Франції від нацистів керував генерал де-Голь, який перебував на той час в Лондоні.
Обернуті у безправних рабів, українські хлопці сприйняли мобілізацію до німецького війська як нагоду вирватися з неволі, перейти на бік французьких повстанців і воювати проти спільного ворога, мстити йому за сплюндровану Україну, допомогти французам вигнати гітлерівців з їхньої країни.
Перший військовий ешелон з новобранцями-українцями у німецьких одностроях прибув у Францію 18 серпня 1944 року. Коли на місці постою, що у департаменті Верхня Сона, особовий склад підрозділу відпочивав, його командир осавул (майор) Левко Глоба зібрав таємну нараду з старшинами (офіцерами), на якій наказав їм довести до своїх підлеглих завдання по підготовці до переходу на бік французьких повстанців. Поручник Возняк одержав завдання терміново зв’язатися з місцевими учасниками антигітлерівської боротьби.
27 серпня 1944 року особовий склад куреня перебував на марші, рухаючись в напрямку м. Везуль. Перед лісом бунчужний (старшина) на прізвище Рудий випустив у небо ракету, що стало сигналом до бою з німцями, які перебували у складі підрозділу. Цілу годину тривала рукопашна збройна сутичка, в результаті якої всі 25 німецьких старшин та понад 200 солдатів були вбиті. З українського боку втрати були мінімальними: загинув стрілець Петровський, 8 осіб одержали поранення. Таким чином французькі сили Опору поповнилися 820 українськими вояками, на озброєнні яких було 4 гармати, 150 кулеметів, 130 автоматів, тисячі мін, гранат, набоїв, 600 коней, 100 підвід, чимало військової амуніції… У цей день українському куреню було присвоєно ім’я Івана Богуна – козацького лицаря, наказного гетьмана України.
На жаль, коли здійснювався перехід підрозділів на бік французів, одна його сотня перебувала за кілька кілометрів при штабі І-го полку 30-ї піхотної дивізії Вермахту, і звісно, не могла приєднатися до своїх земляків. Дізнавшись про «зраду», розлючені німці обеззброїли і розстріляли її разом з командирами Базюком, Островським та Андрухом…
Під час короткого відпочинку між боями, у розташування української військової частини прибули непрохані гості. Відрекомендувавшись працівниками радянського посольства в Парижі, вони запропонували богунівцям скласти зброю і повернутися до СРСР. Однак курінний Левко Глоба категорично відмовився це робити, сказавши, що всі хлопці воюватимуть до остаточного звільнення Франції від німецьких окупантів. Далі були запеклі бої за села Ля Невель-ле-Се та Конфракур, які було взято з найменшими втратами.
Останньою бойовою операцією куреня на території Франції було звільнення від німців містечка Комебофонтен – важливого стратегічного пункту, в якому перехрещувалися кілька шосейних шляхів. Переконавшись в тому, що чинити опір богунівцям немає сенсу, гітлерівці, після невеликого опору, організовано здалися в полон.
До зустрічі з регулярною французькою та американською арміями, богунівці провели чимало успішних бойових операцій, в результаті яких було знищено багато живої сили і техніки ворога, визволено ряд населених пунктів. Всюди їх радо зустрічали місцеві мешканці, дякували за визволення, дарували квіти, запрошували до себе в гості, пригощали французьким вином. На жаль, на вимогу радянського посольства у Парижі Український курінь ім. Івана Богуна був розформований. Його бійці влилися до регулярної французької армії.
У цій же місцевості дислокувався військовий підрозділ, у якому також служили колишні українські остарбайтери. Входив він до того ж І-го полку 30-ї піхотної дивізії вермахту. У ніч з 26 на 27 серпня 1944 року його солдати блискавично повернули зброю проти німців і перейшли на бік французьких бійців руху Опору. Керували цією сміливою операцією хорунжі Білик та Федорів. Через півтори доби особовий склад куреня, налічуючи 546 стрільців разом з артилерією, обозом, стрілецькою зброєю, військовою амуніцією налагодив зв’язок з французькими армійцями. З того часу він став називатися Українським куренем ім. Т. Шевченка, очолив його сотник Негребецький.
На рахунку шевченківців було чимало успішних бойових операцій. Так, 31 серпня у короткому, але запеклому бою вони знищили транспортну валку, яка рухалася шляхом Безансон – Вальдагон, 5 вересня разом з французькими побратимами визволили від німців місто Пянтарліє, 9 вересня дві сотні куреня вибили німців з міста Дамблен.
На честь загиблих українських вояків вдячні городяни спорудили пам’ятник, урочисте відкритя якого відбулося вже по війні, 15 вересня 1946 року.
На жаль, бойова співдружність українських та французьких військовиків була припинена в самому її розпалі – 28 вересня 1944 року і не з їх вини. Вона муляла очі тому ж радянському посольству в Парижі, яке наполягло на тому, щоб Український курінь ім. Т.Шевченка також був розпущений.
Невдоволені вояки, які за час боїв зріднилися на чужині, були розпорошені по різних військових частинах діючої французької армії.
Воюючи на теренах Франції з вермахтом, українські солдати показували високий бойовий вишкіл, хоробрість та героїзм, що належним чином було оцінено французьким військовим командуванням. Серед 38 найбільш заслужених вояків, які удостоїлися державних нагород, були сотник, Негребецький, хорунжі Білик, Федорів та інші.
У цей самий час на території Франції успішно діяв український партизанський відділ під командуванням поручника Осипа Круковського. Бійці, а їх було близько 40 осіб, добряче дошкуляли гітлерівцям своїми несподіваними засідками та наскоками, проведенням диверсій на залізничних та шосейних шляхах.
Цікава постать самого командира Осипа Круковського. Наприкінці 40-х років минулого століття він приїхав з Галичини до Франції на заробітки. Працював на фермі, очолював товариство «Просвіта» у м. Сонс, в якому проживало чимало українців. У вересні 1939 року пішов добровольцем до лав французької армії, в якій дослужився до сержантського звання. Через рік демобілізувався і знову повернувся до цивільного життя. З початком Другої світової війни Осип Круковський опинився на Україні і в 1943 році вступає до дивізії «Галичина». У складі одного з куренів з’єднання, він опиняється на території Франції. Військовий ешелон, в якому їхали дивізійними, розбомбило і вцілілі українці разом з Осипом Круковським тікають у ліс. Налагодивши зв’язок з французькими учасниками руху Опору, український загін воював як самостійний військовий підрозділ, а у жовтні 1944 року він поповнив ряди французької армії.
Однією з найбільших його бойових операцій стало визволення від гітлерівців м. Льош. Вдячне населення міста влаштувало українцям справжнє свято. Радощам не було меж.
В одному з боїв командир відділу хорунжий Осип Круковський був поранений і після лікування у шпиталі його комісували, бойові ж побратими воювали до кінця війни.
У роки Другої світової війни на півночі Франції пліч-о-пліч з французькими патріотами воював партизанський загін , яким керував українець, уродженець Вінничини, лейтенант радянської армії Василь Порик. Пущені під укіс кілька німецьких ешелонів, знищена військова валка, чисельністю близько 200 гітлерівців, визволення в’язнів з табору Бомон департаменту Па-де-Кале – ось неповний перелік всього того, що зробили партизани на французькій землі.
22 липня 1944 року під час виконання бойового завдання Василь Порик разом з своїм земляком Василем Колесником загинули у бою.
Сьогодні на могилі Національного героя Франції Василя Порика стоїть пам’ятник. Належним чином оцінило подвиг українця Василя Порика і керівництво радянського союзу. За мужність і героїзм, виявлені у боротьбі з гітлерівцями на території Франції, йому було посмертно, у 1964 році, присвоєно високе звання героя радянського союзу.
Проливаючи кров за визволення французького народу від нацизму, українські вояки продовжили героїчну справу свого славетного земляка, графа, генерал-поручника французької армії, кавалера шведського ордена Меча і французького ордена святого Людовика Григора Орлика. Його батько – гетьман України Пилип Орлик, перебуваючи на чужині, до останнього боровся за визволення України з-під московського гніту.
Після проживання у Швеції, Григору Орлику дала притулок дружня Франція, де він спершу поступив на дипломатичну службу, відтак пов’язав свою долю з французькою армією. 13 квітня 1759 року біля німецького міста Франкфурта над Майном нечисельне французьке військо, у складі якого воювали і запорізькі козаки, очолюване Григором Орликом, розбило 40-тисячну пруську армію, якою командував генерал Фердинанд Бравншвайзький. У цьому бою Григір Орлик був поранений. Не вилікувавшись як слід, він знову взяв участь у кровопролитному бою під Мінденом над Реном, після якого незабаром помер. Французи втратили визначного воєначальника, а українці – останнього патріота-мазепинця, який все життя, як і його батько Пилип Орлик, вболівав за долю України.
Глибоко вражений смертю свого бойового генерала, король Франції Людовик XV власноручно написав вдові Олені Орлик листа-співчуття, в якому поділив горе її сім’ї і зазначив, що ім’я славетного французького полководця Григора Орлика назавжди залишиться в історії країни.
Тоді з українців, які у Другу світову війну воювали за свободу Франції, мало хто знав, що донька князя тодішньої могутньої держави – Русь –Україна Ярослава Мудрого Анна в 1049 році вийшла заміж за короля Франції Генріха І-го. Найціннішим її приданим були книги з батьківської бібліотеки, які допомагали їй вести просвітницьку роботу серед французів. Після смерті чоловіка вона стала успішно управляти країною як королева-регент в імені свого неповнолітнього сина. Маючи ґрунтовну освіту (вільно володіла латинською, грецькою, і кількома європейськими мовами), як ніхто з жінок тодішньої Європи. Анна Ярославна виховувала своїх дітей у благородному дусі, навчала їх рідної мови, любові до своєї батьківщини.
З часу боротьби українців за свободу Франції минуло понад пів століття. Тепер їх нащадки змушені відстоювати власну незалежність ціною своїх життів. Три роки тому РФ нахабно анексувала Крим, розпалила війну на Сході України, внаслідок чого майже щодня гинуть військові та цивільне населення. Донбас перетворюється на пустелю.
Гідну відсіч ворогові надають Збройні Сили України, боєздатність яких підвищується день відо дня. На боротьбу з російськими окупантами піднявся весь український народ.
Стоячи на вістрі війни з путінською Росією, Україна потребує різнобічної допомоги з боку європейських країн, в першу чергу Франції, з якою у нас давні дружні зв’язки, Німеччини, інших демократичних країн світу. Українці особливо надіються на французького президента Франсуа Оланда, який, хочеться вірити, подвоїть, потроїть політичний тиск на Росію разом з нинішніми очільниками США та Великобританії з тим, щоб вона припинила війну і вивела свої війська з території України. Це їх попередники Б. Клінтон і Дж. Мейджор, у відповідь на відмову України від ядерної зброї у 1994 році в Будапешті, гарантували захист її території у випадку вторгнення будь-якого агресора.
Нажаль, таким агресором виявилася третя з країн-підписантів Будапештського меморандуму – Росія – одвічний ворог українців.
Якщо ж цього не станеться і Кремль надалі продовжуватиме військову агресію на Донбасі, Україна, дбаючи про недоторканість своїх кордонів, цілісність своєї території, незважаючи на перепони з боку ядерних держав, повинна, на наш погляд, якомога швидше почати відновлення свого хоча б мінімального ядерного потенціалу. Це великою мірою буде виправленням помилки тодішнього президента України Леоніда Кучми, завдяки якому наша держава так легковажно позбулася ядерної зброї – головного чинника національної безпеки і стримування війни.
Про вступ України до НАТО говорити не доводиться, бо, незважаючи на його схвалення на всеукраїнському референдумі, враховуючи сучасні реалії, це далека і до того ж непевна перспектива.

Василь ЦЕБРИК,
офіцер у відставці,
член Національної Спілки
журналістів України.

Loading...

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

ten − four =