Відомий науковець Микола Олашин відзначив 60-річчя з дня народження

Село Нижній Бистрий Хустського району знане ні тільки на теренах Закарпаття, але і по всій Україні. Розкидане поміж горами, у царині напрочуд мальовничих краєвидів, із згрупованими у вигляді ланцюга по обидва боки річки Ріки або розкиданими у значному просторі біля струмків і потічків, що наповнюють ріку, оселями, увійшло в історію як поселення з найбільшим на Закарпатті і одним з найбільших в Україні числом присілків (22), водяних млинів (близько 40), унікальною водяною пилорамою-лісопилкою («циркулею»), найбільшою у краї Теребля-Ріцькою ГЕС (з 1956 р.) тощо. Уродженцями села є відомий поет Василь Юрійович Вовчок і відомий художник Василь Іванович Вовчок, а також чудові педаґоґи, талановиті народні майстри і майстрині.

Дало село і визначного українського вченого-історика, краєзнавця, педаґоґа, громадського діяча Миколу Васильовича Олашина, який у нинішньому році зустрічає своє славне 60-річчя.

З’явився на світ Микола вранці 10 жовтня 1957 року. Був первістком у молодого подружжя Василя Васильовича (1932–2015) і Олени Іванівни (дівоче прізвище Продан) (1932–1999). Літопис його життя розпочався у хаті бабусі Юлії Юріївни Олашин (1905–1987). Хата складалася не тільки із житлового блоку (хата-сіни-комора), але й млина, ступ («били сукно») та валила. Колись увесь цей комплекс належав одному з місцевих євреїв, а в радянські часи – радгоспові «Більшовик» (з центром правління у Горінчові). З дитинства наслухався казок, оповідей, бувальщин, що їх розповідали селяни, чекаючи черги у млин, захоплювався, як мудро і злагоджено працює увесь механізм млина, зроблений місцевими народними майстрами.

Згодом у Миколи появились чотири брати і три сестри (Василь, Юрій, Михайло, Мирослава, Олена, Володимир, Марія). У 1961 році родина перебралась у новозбудовану невелику хату. Проблем завжди вистачало. Глава родини спочатку працював у воєнізованій охороні місцевої ГЕС, а потім постійно їздив на заробітки, переважно в Архангельську, Московську, Мурманську, Ростовську, Свердловську області. В основному трудився в лісовій галузі. На схилі літ завжди дякував Богу, що вберіг його від смерті на чужині (що нерідко траплялося із заробітчанами). Перед виходом на пенсію трудився на Хустській меблевій фабриці. Мати, велика трудівниця, надійно тримала усі кути в хаті: господарство, побут, виховання дітей. Була напрочуд мудрою жінкою, ніколи не нарікала на долю. У неї завжди вистачало теплої материнської любові для усіх дітей. Виховувала їх в дусі християнських чеснот, а ще змалку прищеплювала працелюбність. Звичайно, майбутнє своїх дітей батьки бачили в їх освіті. Коли батькові казали: скоро підростуть сини і вони будуть їздити з тобою на заробітки, він незмінно відповідав: нехай вчаться, щоб мали свій шмат хліба, бо у мене не було можливості вчитися. До речі, Василь Васильович чудово грав на скрипці (у тому числі й на весіллях), а Олена Іванівна – гарно співала. Але початкової освіти виявилось замало, щоб реалізувати свої життєві плани і Богом дані таланти.

У 1965 році Микола став першокласником Нижньобистрівської восьмирічної школи. Дуже повезло з першою вчителькою – Ганною Іванівною Росохою, яка зуміла розгледіти у простому сільському хлопчикові неабиякі здібності і прищепити йому інтерес до навчання. Микола вчився на відмінно, брав участь у громадській роботі, а ще регулярно відвідував бібліотеки (їх було аж три, зараз, після «оптимізації», залишилась одна). У 5-их – 8-их класах продовжував бути відмінником. Тут на нього найбільший вплив мали вчителі Ганна Михайлівна Вовчок, Олена Михайлівна Ковач, Василь Юрійович Росоха. Микола із задоволенням відвідував також фото- і радіогуртки. Після закінчення восьмого класу продовжив навчання у Березівській середній школі. Перехід до «чужої» школи не позначився на успішності. Він і надалі був відмінником, активістом, старостою класу. А у 10-му класі виборов друге місце на обласній олімпіаді юних істориків. Школу закінчив у 1975 році із золотою медаллю.

Щодо обрання спеціальності питання не виникало, бо ще у 6-му класі хлопчина вирішив, що стане істориком, щоб більше дізнатися про незвідані таємниці минулого. У цьому велика заслуга його вчителів історії Юрія Ілліча Татача, Михайла Парфеновича Кенідри, Юрія Юрійовича Росохи, Івана Івановича Липчея. Правда, шлях до омріяної мети був нелегким. Спочатку він не пройшов за конкурсом (тоді було 8–10 осіб на місце), потім влаштувався на роботу учнем столяра Хустської меблевої фабрики, а ще через кілька місяців його призвали на строкову службу в армію (проходив її в одній із частин Центральної групи військ). Після армії ще трохи попрацював, і тільки в серпні 1978 року, у 21-річному віці, Микола став студентом історичного факультету Ужгородського державного університету.

Студентські роки згадуються з теплотою, радістю, молодечим вогником в очах. Деканат призначив колишнього командира відділення артилерійської розвідки старостою групи. Найбільший вплив на формування М. Олашина як історика і громадянина мали вчені і педаґоґи Олег Мазурок, Василь Пальок, Михайло Троян, Яків Штернберг, Ганна Божук, Василь Ілько, Василь Олаг, Іван Мандрик, Степан Пеняк, Едуард Балагурі та ін. Микола встигав добре вчитися, займатися громадською роботою (студком, студрада, випуск стінгазети), брати участь у спортивних змаганнях, допомагати колгоспникам у зборі врожаю. А ще займався науковими пошуками (його реферати у республіканських та всесоюзних конкурсах часто відзначалися дипломами). Після закінчення вишу довелося ще три місяці відслужити в армії, щоб стати офіцером запасу.

З першого листопада 1983 року Микола Васильович розпочав свою педагогічну біографію. Згідно розподілу молодих спеціалістів, його було направлено в Драгівську середню школу, що на Хустщині. Тут він викладав історію та основи держави і права. Школа була великою – понад 1000 учнів, мала по чотири паралельні класи. Це був плюс, бо щодня доводилось писати лише 1-2 плани-конспекти уроків. Квартиру молодому педагогу знайшли недалеко від школи. Велику допомогу йому надавав директор школи Степан Степанович Рішко. Через рік сумлінної праці його було обрано головою профкому школи, а ще через рік – організатором позакласної та позашкільної виховної роботи.

У липні 1986 року у житті Миколи Васильовича стався несподіваний поворот – його було призначено директором Стеблівської середньої школи (того ж району). Тепер коло обов’язків суттєво розширилось. Доводилось організовувати щорічні ремонти школи, оновлювати меблевий фонд, провести реконструкцію шкільної їдальні, організувати продуктивну працю школярів і педаґоґів тощо. З відстані часу ювіляр добрим словом згадує свого попередника, делегата Першого з’їзду Народних комітетів Закарпатської України Василя Юрійовича Гарастея, своїх заступників – Василя Петровича Лукача і Марію Михайлівну Баняс, голову профкому Наталію Володимирівну Шимон. Відчував посильну допомогу і з боку шефів – місцевого колгоспу «Дружба» (голова правління В. Бовт) та Хустської взуттєвої фабрики, всіляко підтримував директора й колектив школи, який зарекомендував себе і в районі, і в області з найкращого боку. Тому, коли перевіряючі хотіли відвідати сільську школи, їх найчастіше скеровували в Стеблівську СШ…

І хоча друзі, близькі і знайомі жартували, що директорувати йому аж до пенсії, він думав по-іншому: чим далі, тим більше переконувався в тому, що хочеться пірнути у світ науки, розкривати незвідане, заповнювати «білі плями» історії. Час від часу зустрічався з тодішнім деканом істфаку професором Василем Івановичем Ільком, який підтримував прагнення колишнього вихованця. І, нарешті, Микола Васильович прийняв остаточне рішення: у вересні-жовтні 1990 року успішно склав вступні іспити до аспірантури і з 1 грудня того ж року став аспірантом денної форми навчання. Його науковим керівником було призначено доктора історичних наук, професора, завідувача кафедри В.Ілька.

Спочатку зупинились на темі «Аграрні відносини на Закарпаття в добу феодалізму». Згодом було вирішено досліджувати її в історіографічному плані. І аспірант серйозно взявся за роботу. За три роки він не тільки склав кандидатські іспити, але й виявив, вивчив, дав ґрунтовно оцінку наукової літератури з досліджуваної теми. Для цього молодий дослідник багато часу провів у читальних залах наукових бібліотек Ужгорода, Львова та Києва. Він брав активну участь у наукових конференціях, де виступав з апробацією результатів своїх пошуків. У кінці жовтня 1993 року дисертаційна робота була обговорена і рекомендована до захисту кафедрою нової і новітньої історії та історіографії УжДУ, а 2 березня 1994 року відбувся успішний її захист на засіданні спеціалізованої вченої ради Дніпропетровського державного університету. Згодом, 5 червня того ж року, рішення ради було затверджено ВАКом України. Підкреслимо, що у дисертації та багатьох своїх публікаціях автор глибоко розкрив внесок українських та російських істориків у висвітлення проблеми становища селянства Закарпаття в X – першій половині XIX ст., його соціальної і майнової диференціації, форм соціальної боротьби тощо.

Після захисту кандидатської дисертації Микола Васильович активно продовжив наукові пошуки. Він залишився вірним попередній темі, але дещо змінив географічні та хронологічні рамки дослідження. Зараз він працює над проблемою «Аграрні відносини на західноукраїнських землях (остання чверть XVIII ст. – 1918 р.) у вітчизняній історіографії та публікаціях документів». Історик упорядкував вичерпну бібліографію з теми, написав близько двох десятків статей, неодноразово виступав на наукових конференціях. Віримо, що він і надалі плідно працюватиме у цьому напрямку, здобуде науковий ступінь доктора історичних наук, на який він давно заслужив, збагатить історичну науку новими пошуками і відкриттями.

Ще один напрямок наукових зацікавлень ювіляра – це історія рідного історичного факультету. Зокрема, він був співавтором книги «Під покровительством музи Кліо» (Ужгород, 2005) та автором двох видань – «Історичний факультет Ужгородського національного університету (1945–2007)» (Ужгород, 2007) та «Історичний факультет Ужгородського національного університету: Біобібліографічний довідник» (Ужгород, 2010). Найповнішим і найвагомішим є останнє видання, бо воно містить ґрунтовний нарис історії факультету, науково-педагогічні портрети деканів та професорсько-викладацького складу, документальні матеріали. У контексті сказаного додамо, що зараз ювіляр підготував друге видання книги у трьох томах. Залишилось знайти спонсорів цієї благородної і потрібної справи.

А ще Микола Васильович закоханий у біографістику. Об’єктом його наукових зацікавлень був життєвий шлях та науково-педагогічна спадщина близько 150 відомих вчених (істориків, філософів, етнологів, економістів, політологів…). Зокрема, він писав про М. Болдижара, І. Ваната, С. Віднянського, В. Гнатюка, І. Гранчака, Д. Данилюка, М. Данілака, О. Довганича, М. Драгоманова, В. Задорожного, В. Ілька, І. Крип’якевича, І. Левицького, М. Лучкая, І. Мандрика, І. Мельникову, В. Охримовича, В. Опіярі, Г. Павленка, В. Палька, А. Сабініна, Т. Сопка, П. Федаку, С. Федаку, О. Хланту, Ф. Шевченка, Я. Штернберга, І. Шульгу, Ф. Арістова, О. Гільфердінга, Я. Головацького, К. Грота, Ю. Гуцу-Венеліна, М. Надєждіна, І. Орлая, О. Петрова, Н. Попова, І. Срезневського, Є. Тарле, І. Філевича, А. Флоровського, В. Францева та ін. Загальновідомо, що він своїми публікаціями для здобуття знань та збереження пам’яті про вчених зробив стільки, як ніхто інший.

Завершуючи сказане про наукові здобутки ювіляра, зазначимо, що усі його публікації (а їх близько 500) базуються на джерелах, відзначаються продуманою структурою, об’єктивними і глибокими оцінками спадщини науковців, тому ще довго зберігатимуть актуальність і привертатимуть увагу майбутніх дослідників.

Доцент Микола Олашин добре відомий і як педагог та методист вищої школи. Студентам викладає (чи викладав) такі нормативні курси, як «Вступ до спеціальності (історії)», «Історична географія», «Політична географія», «Історична демографія», «Демографія», «Історіографія нової і новітньої історії країн Європи та Америки», «Методика викладання історії в школі», «Педагогіка вищої школи», «Історична наука в УжНУ», а також спецкурси: «Аграрні відносини на Закарпатті в добу феодалізму в українській та російській історіографії», «Наполеонівські війни і слов’янські народи», «Революції 1848 – 1849 рр. в Європі», «Історія Австрії», «Історія Румунії» та ін. Він ретельно і сумлінно готується до кожної зустрічі зі студентами, власним прикладом заохочує їх вчитися, робити правильні висновки з минулого. Належить до викладачів демократичного напрямку, до студентів ставиться з розумінням і повагою. Тому, й студенти шанують і люблять свого наставника.

Свій значний педагогічний досвід ювіляр частково узагальнив у навчально- методичних публікаціях. Зокрема, ним розроблено і опубліковано методичні матеріали з наступних дисциплін: «Вступ до історії» (Ужгород, 2014), «Історична географія» (Ужгород, 2014), «Історична демографія» (Ужгород, 2014), «Історіографія нової і новітньої історії країн Європи та Америки» (Ужгород, 2014) та низки спецкурсів.

Він також протягом 12-ти років вміло керував музейно-архівною практикою студентів-істориків. Крім того, вчений і педаґоґ на належному рівні проводив і проводить консультації студентів у процесі підготовки їх до складання іспитів та заліків, написання рефератів, курсових та дипломних робіт, систематично оновлює екзаменаційну документацію, тематику курсових і дипломних робіт. Вважаємо, що методична підготовка ювіляра є високою, про що свідчать такі показники, як рівень читання лекцій, проведення семінарських занять, керівництво практикою та зміст навчально-методичних студій.

Доцент Микола Васильович Олашин вирізняється неабиякою активністю у громадській роботі. Так, він є членом вченої ради історичного факультету УжНУ, членом редколегії «Наукового вісника Ужгородського університету. Серія: Історія», членом національних спілок журналістів та краєзнавців України. А ще він член ради Закарпатського крайового культурно-освітнього товариства «Просвіта» – найстарішої і найзаслуженішої української громадської організації області, активний автор просвітянських видань. До покладених на нього громадських обов’язків ставиться дуже відповідально, виконує їх сумлінно, з охотою і любов’ю.

Особливо варто виокремити громадянську позицію ювіляра. Він є щирим патріотом України, вболіває за її нелегке сьогодення, вірить у щасливе майбутнє рідного народу. Великим ударом для історика стала агресія Російської Федерації проти України. Дії Кремля він вважає середньовічним дикунством. Особливо вразив вченого той факт, що чимало несвідомих громадян України (!) закликали Путіна ввести війська на українську територію. І в той же час блокували українські військові частини та зупиняли пересування української військової техніки, яка направлялась на захист кордонів держави. На його думку, ще не одне покоління політологів і державознавців намагатиметься зрозуміти цей «феномен» «нашої» (?) «п’ятої колони». Він вірить: Україна переможе, бо на її боці правда, Росія розвалиться, як і інші колишні імперії. Путін стане не «собирателем русских земель», а могильником своє держави. І це станеться невдовзі.

Своїм успіхам ювіляр багато в чому завдячує родині. Після смерті батьків завжди готові прийти на допомогу брати і сестри. Але особливо багато робить для реалізації творчих планів чоловіка дружина Олександра Михайлівна, педаґоґ, філолог за фахом, яка добре розуміє вірного супутника життя і завжди створює творчу ауру і теплий затишок у рідній оселі.

Микола Васильович підійшов до свого 60-річчя. Йому є про що звітувати. Вагомими є його здобутки і в науці, і на педагогічній ниві, і в громадському житті. Тож щиро зичимо йому, невтомному трудівникові, доброго здоров’я, творчого натхнення, життєвого оптимізму, родинного затишку та Божої благодаті на многії і благії літа!

Павло ФЕДАКА, доктор історичних наук,
почесний голова Закарпатського крайового товариства «Просвіта»

Пропоную в оренду ЕЛЕКТРОМОБІЛЬ Nissan Leaf для таксі тел.0662041440

Редакція

Трибуна - незалежний погляд на новини Закарпаття, Мукачева та Ужгорода зокрема: політика, громадське життя, кримінал, культура та інше.

Comments:

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *