Categories Новини

До 84-ї річниці створення ОУН

3 лютого 1929 року на першому Конгресі українських націоналістів у Відні шляхом злиття та трансформації Української Військової Організації та інших радикальних груп було проголошено створення Організації Українських Націоналістів (ОУН)

Передумова

Трагічна доля українців під польською та радянською владами, втрата віри в традиційні легальні методи боротьби, розчарування західними демократіями, які впродовж тривалого часу ігнорували заклики українців про допомогу й самі опинилися в глибокій кризі, спричинилися до формування поглядів, суть яких зводилися до того, що не слід миритися з існуючим станом речей, сподіватися на поступки окупаційних урядів, а необхідно посилювати боротьбу, вдаватися до радикальних заходів аби змінити існуючі колоніальні режими. Ці та інші погляди базувалися на ідеології та політиці українського інтегрального націоналізму, одним із теоретиків якого був Дмитро Донцов. У центрі його поглядів була нація, її він абсолютизував, вважав найвищою цінністю й був переконаний в тому, що всі зусилля варто зосередити на її зміцненні. Кінцевою ж метою Донцов вважав побудову української самостійної держави. Невід’ємною частиною його ідеології було поняття “творчого насильства та ініціативної меншості як порядкуючих сил”. Ішлося про групу людей, покликаних сформувати незрозумілу для несвідомої маси ідею, зробити її доступною цій масі й, нарешті, мобілізувати народ для боротьби за цю ідею.

Політична система майбутньої держави мала ґрунтуватися на владі однієї націоналістичної партії. На чолі руху мав стояти верховний керівник, наділений необмеженою владою. Слід також зауважити, що український інтегральний націоналізм, цілком очевидно, містив елементи тоталітаризму.

Ідеї Донцова, передовсім його концепція інтегрального націоналізму, знайшли відгук у суспільстві. Особливо захоплювалися ними учнівська молодь, студенти вищих та середніх навчальних закладів. Вони почали об’єднуватися, створювати молодіжні організації, що стояли на самостійницьких позиціях. Молодь була розчарована у старшому поколінні, яке не змогло відстояти українську державність. До того ж вона зазнавала постійних утисків з боку польської влади, страждала від безробіття.

З 28 січня по 3 лютого 1929 року у Відні проходив Конгрес Українських Націоналістів, який став епохальною подією в українській історії.

На ньому було створено Організацію Українських Націоналістів. Ядром якісно нової організації стала Українська Військова Організація, яку очолював полковник Євген Коновалець.

В єдиний моноліт злилися Українська Військова організація, Легія Українських Націоналістів, Союз Української Націоналістичної Молоді. На чолі ОУН став Євген Коновалець.

Молодь, вихована на прикладах національно-визвольної боротьби 1917-20-х років, на чинах юних героїв Крут і Базару, на творах Миколи Міхновського і Дмитра Донцова, горнулася до ОУН, яка об’єднала в своїх лавах найкращих представників української нації. Коротке слово “ОУН” викликало лють і жах у всіх ворогів України. Націоналісти проводили масову роботу, видавали і поширювали підпільну літературу, зокрема офіціози ОУН “Розбудова Нації” та УВО “Сурма”, проводили націозахисні акції, вели просвітницьку та вишкільну діяльність.

Створивши організацію якісно нового плану – організацію-орден (чин), українці серед найбільш невигідних умов та обставин змогли не лише вижити, але і сміливо протиставитися усім загарбникам і висунути ідею нового світового ладу під гаслом «Свобода народам – свобода людині!» Усе внутрішньоукраїнське життя було позначене революційною боротьбою Організації Українських Націоналістів: організований спротив польським найманцям на західноукраїнських землях (акції протестів, саботажі, замахи на польських шовіністів та власних яничар), акції протесту проти голодомору в СРСР, організація героїчної боротьби той час, коли українські партії на Західній Україні визнавали польську владу, ОУН вела безкомпромісову боротьбу за незалежність; навіть вбивства, масові ув’язнення членів ОУН (траплялось, що в польських концтаборах одночасно перебувало по декілька крайових проводів) не припиняло функціонування організації. Будь-яка зміна ситуації вела до паралізування офіційного політичного життя (так, як це було у 1939 році, коли після першого більшовицького пострілу розпустилися усі західноукраїнські політичні партії).

Зростаючий авторитет та посилення впливу ОУН в Україні й за кордоном викликають неабияку тривогу в Москві. 23 травня 1938 року большевицький агент Павло Судоплатов підло вбив у Роттердамі полковника Євгена Коновальця, але план розвалу Організації не спрацював. ОУН не припиняє своєї діяльності.

У 1939 році, коли Гітлер і Сталін ділили Європу, коли мадярські окупанти кинулись шматувати Карпатську Україну, ОУН кинула усі свої сили для захисту українців Закарпаття. В героїчній нерівній боротьбі загинуло багато націоналістів, а зокрема чільні діячі ОУН Зенон Коссак та Михайло Колодзінський.

Діяльність ОУН

Оскільки Організація українських націоналістів, перебуваючи в підпіллі, не могла взяти участь у виборах, керівникові УВО на західноукраїнських землях Ю.Головінському було доручено провести переговори з ЦК УНДО про включення оунівців до виборчого списку цієї партії. Однак після першої ж зустрічі з керівниками УНДО Головінського було заарештовано й при спробі втекти вбито. Ідея участі у виборах зустріла опір з боку низових організацій УВО та ОУН. Незабаром ОУН остаточно відмовилась від будь-якої легальності й зосередилась на підпільній революційній діяльності.

ОУН намагалася стимулювати в українському суспільстві стан «постійного революційного бродіння», «постійний дух протесту проти властей». Починаючи з 1930 р. ОУН організовує акції саботажу проти польського режиму, напади на державні установи, терористичні акти. На початку 30-х років було здійснено більш як 60 замахів та вбивств. Перша заповідь ОУН гласила: «Здобудеш Українську державу або загинеш у боротьбі за неї». Особливого розголосу набули замахи на польських посадових осіб.

Терористичні акти ОУН, зокрема вбивство міністра внутрішніх справ Польщі Б. Перацького і директора української гімназії І. Бабія, викликали гостру реакцію в національно-демократичному таборі. 13 липня 1934 р. президія УНДО та Українська парламентська репрезентація виступили із спільною заявою, в якій засуджувалися акції ОУН, що «наносять необчисленні шкоди українській нації». Близький до національної демократії митрополит Андрей Шептицький також засудив «злочинну роботу українських терористів, яку ведуть божевільні». У свою чергу ОУН звинувачувала діячів національної демократії в «нерозумінні справжніх шляхів визволення», у «свідомому чи несвідомому інформуванні поліції».

Назрівав внутрішній конфлікт в Організації українських націоналістів. Для ОУН того часу були характерними догматизм та інертність в оцінці суспільно-політичної ситуації в Україні. Ця обставина була однією з найважливіших причин постійних розколів в організації та відходу від неї багатьох теоретиків українського націоналізму. ОУН не мала масової підтримки серед населення до моменту окупації західних теренів України спочатку більшовиками, а потім і фашистською Німеччиною. Особливо загострилась міжорганізаційна боротьба після вбивства у травні 1938 р. в Роттердамі агентом НКВС лідера організації Є. Коновальця. Розходження виявилися між ветеранами – членами проводу українських націоналістів (ПУН), які здебільшого перебували в еміграції, і молоддю – радикальними бойовиками, які очолювали підпільну боротьбу в західноукраїнських землях. Ці розходження стосувалися в основному тактики боротьби.

Молоді радикали (Бандера, Стецько, Шухевич) вимагали від лідерів проводу відмовитися від орієнтації лише на одну державу (зокрема, Німеччину), встановити контакти із західними державами; віддати перевагу власне боротьбі на терені України; застосувати радикальні методи влади. Члени проводу ОУН, люди старшого віку (Мельник, Барановський, Сушко, Сціборський) схилялися в основному до більш поміркованих дій.

У серпні 1939р. в Римі відбувся другий Великий збір, на якому домінували прихильники А. Мельника. Збір проголосив засади майбутньої Української держави. Зокрема передбачалось, що існування політичних партій у майбутній державі буде заборонено. Тільки ОУН виступатиме як чинник державного ладу. Голова проводу (Мельник) проголошувався «вождем української нації». Керівництво Збору вважало, що між Німеччиною і СРСР незабаром спалахне війна, внаслідок чого виникнуть передумови для утворення незалежної Української держави, оскільки прагнення ОУН будуть підтримані тоталітарною Німеччиною.

Відповіддю радикалів на непоступливість ветеранів було скликання в лютому 1940 р. у Кракові конференції, учасники якої не визнавали рішень римського Збору й сформували Революційний провід ОУН на чолі з С. Бандерою. З цього моменту починається паралельне існування двох українських націоналістичних партій: ОУН-Р (революційна) чи ОУН-Б (бандерівці) та ОУН-М (мельниківці). Залишаючись вірними інтегральному націоналізму, обидві організації ставили перед собою однакову мету – створити незалежну Українську державу. Проте шляхи її досягнення, політичні орієнтації суттєво відрізнялися. Мельниківці розраховували на підтримку Німеччини у вирішенні українського питання, зокрема, вважали, що визволення України від більшовиків можливе лише в союзі з Німеччиною. Прихильники Бандери вважали, що Українська держава може бути утворена лише в результаті національної революції, власними силами українського народу. Не виключали бандерівці й можливість боротьби з Німеччиною.

Зміна ситуації жодним чином не могла припинити боротьби ордену – ОУН. В розпалі II Світової війни ОУН під проводом Степана Бандери проголосила 30 червня 1941 року у Львові відновлення незалежності України: та створення уряду Українського Державного Правління на чолі з членом ОУН (революційної) Ярославом Стецьком. На місцях члени похідних груп ОУН жертовно несли українську ідею по всій українській території: від Карпат на заході до Криму, Донбасу і Воронежчини на півдні і сході. У 1942 році ОУН створила Українську Повстанську Армію – армію, що без будь-якої зовнішньої допомоги протягом більш, як 10 років вела безкомпромісну і героїчну боротьбу в обороні відновленої української держави. В листопаді 1943 року ОУН скликала І Конференцію Поневолених народів Сходу Європи і Азії і створила спільний фронт народів проти Москви – Антибільшовицький Блок Народів. У 1944 році ОУН створила Головну визвольну раду (УГВР) – парламент воюючої України.

По закінченні II Світової війни й придушенні збройного спротиву ОУН-УПА, ОУН не переставала вести широку визвольну політичну акцію. Члени ОУН (бандерівці) вели боротьбу не на життя, а на смерть у більшовицьких таборах і раз у раз піднімали повстання; інші розкидані по всьому світу члени ОУН за кордоном не втрачали зцементованої єдності і вели міжнародну політичну акцію за визволення України.

Прес-служба спортивно-патріотичного руху «Карпатська Січ»

Тарас Деяк та Микола Гайовий

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *