Божа благодать під ногами закарпатців

арнікаНарешті весна лагідно перейшла у літо, молоде і буйне. Знайшлася вільна днина, позаду буденні клопоти, і вже знайомі змійки-стежки ведуть у гори, гасять життєві проблеми. Хай згине!

Легенький туман і якась невизначена мряка ховали красуню весну і молоде літо в густу гуню. Все ж пішов, бо все знайоме, не раз торовані плаї на Скеришору і далі…

Та раптом на перевалі вперся в туман, мов увійшов у молоко. Скільки піднімався плаєм, не скажу, лиш кілька квіток у руці арніки гірської вели далі, далі… Вже згодом піхурка-стежина, яка губилася в тумані-молоці, привела до хатини, похиленої і давно не доглянутої, наче залишена без ґазди, на пустку.

Ступив ближче, а на порозі у новому фартусі назустріч старенька бабуся, як із казки.

– Чи не заблукали? – мовила.

– Та ні, Скеришора ось-ось, недалеко, – відповів на привітання старенької.

– Таки заблукали! – мовила.

Розговорилися. Назвалася: «Баба Анна”.

– Майже чар-зілля так далеко завело, – усміхнулася, побачивши у руках букетик арніки гірської.

– Хворіла, десь три літа не виходила сюди, в Явірник. – Хатина ще не запущена, обкосяться бур’яни, позбираю зілля, особливо ангельське, дуже помічне мені. І водичка з-під явора – жива, – наче виправдовувалась.

У тумані лиш обриси огорожі. За нею дві кізоньки, овечки, а за хатою – корівка на паші.

В хатині прибрано, затишно, а на столі скатертина з простим вишиваним гладдю узором. Стіни і сволоки – все обвішане віничками з різних трав: брусниці, чорниці, малини, звіробою, а в кошиках і коробках – теж якесь зілля…

За горнятком молока і бесіда пішла саме про ту стежку, що цікавила мене.

– Зараз нарід послабував геть, якщо десь кольне, одразу до аптеки, – каже баба Анна. – Я признаю лише трави, дякую Богу за таку благодать.

Я дещо розуміюся у травах, але коли бабуся почала розповідати про лікувальні властивості зілля: отруйник, сонник (літературна назва – беладона), царські очі (білозір болотний), бождерево (авран лікарський), бісдерево (дурман звичайний), зубовик, собачий мак (блекота чорна), воронець (півонія вузьколиста), день і ніч (перстач гайовий), царська свічка (коров’як), сорокозуб, чоловіча папороть (дріоптерикс), нічна свічка (енотера дворічна), твердостій (зозулинець чоловічий), іван-чай (хамеріон вузьколистий, кипрей), зрадзілля (парило звичайне), копито кінське (копитняк європейський), вовчий зуб (ласкавець золотистий), тур’їв язик (листовик сколопендровий), мишаче вушко (нечуйвітер волохатенький)… Задумався!

Баба Анна вимовляла свої назви, які запам’ятала з молодості, яку поміч людині дають, як їх використовувати для вживання, купелів, примочок…

Занедужавши, біжимо в аптеку, купуємо «хімію” дорого, а Божа благодать у нас під ногами. Лише нагнися. Звичайно, одразу не дасть природа-мати поміч, бо деякі трави отруйні, дуже отруйні, але у назвах уже є застереження і від яких недуг трава.
Сиділося б ще, але по карті я забрів до старенької травниці у Ялин, далеченько від гарної полонини Скеришора, що над селом Косівська Поляна, але не пошкодував.

Згодом мені знайомі казали, що десь там, далеко під полонинами (чи Перениз, чи Кирчея, чи Флантус) жила чи й живе баба-травниця, мала чар-зілля, могла хоч кого вилікувати і причарувати. Змовчав, бо я там був.

Повертався крізь туман, бо баба Анна скерувала на стежку, тицьнувши у руку білоголовник: «Лиш цих косиць тримайся”!

Я вже знав, що це звичайний деревій, росте при дорозі, світиться біло і в тумані, і вночі. Але я тримав у руці кілька квіток чар-зілля, мов сонечка, духмяні-духмяні, наповнені медом п’янким. Нікого не причарував. Може, не в тій руці ніс чи не тою стежкою йшов. Але я був зачарований і радісний, бо за мною лагідно ступало тепле літо із чар-зіллям.

Іван ВОЛОЩУК,
член Національної спілки журналістів України.
Рахівський район.

газета “Новини Закарпаття”

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *