Авґустин Штефан — визначний педаґоґ, громадсько-політичний і культурний діяч, організатор освітнього і шкільного життя Закарпаття

До 125-річчя Авґустина Штефана.

Народився 11 січня 1893 р. у селі Порошково на Перечинщині у сім’ї греко-католицького священика Омеляна Штефана. Закінчив Берегівську гімназію, навчався в Ужгородській духовній семінарії, Будапештському педаґоґічному інституті. Працював в Ужгородській вчительській семінарії, торговельній академії, з 1925 р. — директор Мукачівської торговельної академії, яка відіграла визначну роль у вихованні кадрів української інтеліґенції краю.

З листопада 1938 р. очолював в уряді Авґустина Волошина Міністерство шкільництва і культури Карпатської України, на виборах до Сойму Карпатської України 12 лютого 1939 р. обраний його депутатом, а на першому засіданні Сойму 15 березня 1939 р. — його головою.

Після окупації краю виїхав у Братиславу, де був директором Торговельної академії, після припинення її діяльності переїхав у Прагу, працював директором української ґімназії в Модржанах. У 1945 р. переїхав в Баварію. Звідти до США, де продовжив активну громадсько-політичну, культурну, наукову і педаґоґічну діяльність. Помер 4 вересня 1984 р. у Філадельфії.

Авґустин Штефан був автором шкільних підручників, відповідальним редактором двотижневика (згодом тижневика) «Русин» (1921-1922), членом редакції щоденної газети «Русин» (1923), краєзнавчого журналу «Підкарпатська Русь» (1923-1936), тижневика «Земля і воля», співредактором педаґоґічно-культурного місячника «Учительський голос» (1930-1938), співзасновником тижневика «Українське слово» (1932-1938), автором багатьох праць з історії і культури рідного краю, зокрема, таких як «Історія Карпатської України між двома світовими війнами», «Історія шкільництва Карпатської України», «Авґустин Волошин — Президент Карпатської України» та ін. Серед них особливо цінна моноґрафія мемуарного, науково-популярного і публіцистичного характеру у двох книгах «За правду і волю: Спомини і дещо з історії Карпатської України» (том І — Торонто, 1973; том ІІ — Торонто, 1981).

Федака П.М., доктор історичних наук

Подаємо до уваги читачів дуже цікаві статті А.Штефана про створення у кінці 1918 р. на Закарпатті Руських Народних Рад, сторіччя яких виповнюється у 2018 р. (надруковані у другому томі згаданої моноґрафії).

  1. Початки заснування народних рад

Дня 2-го листопада 1918 р. невеличка група ужгородської інтелігенції в складі: д-р Юлій Ґаджеґа, Віктор Желтвай, Осип Бокшай, Михайло Ґріґаші та я, мали нараду, щоб обговорити, що треба робити для захисту національно-політичних прав карпатських українців на майбутнє.

Однозгідна думка була, що треба створити руську народну Раду з русинів Ужгороду та околиці, а згодом і як представника цілої Угорської Руси.

Про це відразу повідомлено директора Авґустина Волошина і просили його, щоб він перебрав на себе організування такої Ради.

Заложення Ради треба було перевести чим скорше, бо вже деякі представники ужгородських «русинів», як канонік Теодор Матяцько і професор д-р Степан Фенцик поспішили вступити і були прийняті у склад президії «Аз Унґварі Мадяр Немзеті Тонач», тобто до Мадярської Народної Ради.

Директор Волошин заявив нам, що за два-три дні відбудуться Установчі Загальні Збори Руської Народної Ради, про час і місце яких він кожного, кого треба, повідомить.

У тім самім часі ішли розмови про заложення руських народних рад у Хусті, в Ясіні та в Любовні.

2-го листопада 1918 р. брати д-р Михайло і д-р Юлій Бращайки зорганізували Руську Народну Раду в Хусті, яка вже тоді вирішила прилучити Угорську Русь до України.

На великих зборах в Хусті 3-го листопада 1918 р. д-р Юлій Бращайко мав доповідь про політичну ситуацію.

Тепер треба ще згадати про маловідомі збори в Ясіні 3-го листопада 1918 р., про які писав архидиякон Евменій Сабов у статті «Мараморош и Угоча» в 1920 р. під псевдонімом Е.Іванов.

Голова згаданих зборів, рахівський адвокат д-р Авґустин Штефан, як і о. Евменій Сабов, що видно з його статті, були в 1918 р. прихильниками мадярського рішення, тобто автономії країни угорських русинів у мадярській державі. І резолюції тих зборів, як і стаття о. Евменія Сабова є вислідом цього становища.

На мою думку, учасниками цих Ясінських зборів 3-го листопада 1918 р. були в першу чергу верхньо-тисянські греко-католицькі священики та кілька їх довірених людей, а не, як о. Евменій Сабов пише «жители Верхне-Тисской долини». Події в грудні 1918 р. і січні 1919 р. показали, що жителі Верхньо-Тисянської Долини були за злуку Угорської Руси з Україною і не за автономію в Мадярщині.

Це видно з опису сигітської маніфестації в тій самій статті, про яку Евменій Сабов помилково пише, що була вона по Хустськім Конгресі, тобто по 21-ім січні 1919 р. Сигіт від 17-го січня 1919 р. був окупований румунським військом і відтоді українські маніфестації не були можливі в головнім місті Марамороша, в Сиготі.

Описана в статті Евменія Сабова сигітська маніфестація відбулася 18-го грудня 1918 р. Опис її подав на основі згаданої вище статті Евменія Сабова та інформацій від д-ра Михайла Бращайка.

  1. Сигітська Рада

18-го грудня 1918 р., коли Сигіт був ще в мадярських руках, відбулися величезні збори на Сигітській площі за участію жителів Верхньо-Тисянських сіл. Збори відкрив «чесний Русин» мадярофільський адвокат д-р Іван Гощук. Він вітав учасників, та раптом почулися крики: «Нам не треба Мадярщини!», «Ми хочемо України!», «Да живет Україна!». Міцні руки стягли Гощука з трибуни і випровадили його з площі. «Іди собі до Будапешту!» Потім всі закричали: «Хочемо чути Михайла Бращайка! Пане Михайле! Скажіть нам, що маємо робити!»

Михайло Бращайко сказав: «Маємо лиш одну дорогу! До Києва!» І збори закричали: «До Києва хочемо! Всі! Хто не з нами, най йде собі до Будапешту або до Темешвару!

Україно! Україно! закричали селяни. До України! Ми всі за Україну! Хочемо до Києва!»

Сигітськї збори проголосили злуку Карпатської України з Соборною Україною, рішили скликати Всенародний Конгрес до Хусту на день 21 січня 1919 р. На Конгресі мали бути заступлені всі села Угорської Руси, з комітатів (дистриктів): Мараморош, Угоча, Уг, Берег, Земплин, Шариш, Спиш і Абауйторна делегатами, з яких кожний заступав тисячу душ українського населення.

Потім збори вибрали Сигітську Народну Раду в такім складі: Голова — д‑р Михайло Бращайко, члени д-р Юлій Бращайко, Іван Гундяк, о. Петро Долинай, Василь Кемень, Степан Клочурак, о. Андрій Медвецький, Євген Пуза, Михайло Сабадюк та інші.

Ця Народна Рада дістала повновласть належно приговити Хустський Всенародний Конґрес.

Потім члени Сигітської Ради і учасники зборів рушили в похід до Церкви Рождества. Преч. Діви Марії, щоб перед церквою присягнути на синьо-жовтий національний прапор. На чолі походу несли три прапори: а) синьо-жовтий народний, який був так само й прапором Марамороської жупи (комітату=дистрикту), б) трикольор, тобто червоно-білий-зелений мадярський прапор і в) давній прапор Ракоція, червоної барви, про якого можна було думати, що це прапор комуністів.

Як похід поступив щось 20 кроків, прибігли вояки з Марамороша і крикнули на прапорщика трикольора: «Неси геть ту мадярську заставу! Ми її не хочемо! Трикольора віднесено і похід пішов далі під двома прапорами. Червоний прапор Ракоція не сподобався многим і вони наказали прапорщикові Ракоціевого прапора: «Забирайся! Геть! Ракоці так само мадяр». На чолі маніфестації залишився один синьо-жовтий прапор. Під цим прапором поступав похід в двір церкви Рождества Пречистої Богородиці, де священик посвятив синьо-жовтий прапор і маніфестанти присягали на український прапор, що будуть завжди боронити права українського народу. Рахівський адвокат д-р Авґустин Штефан (1877-1944), який пізніше був губернатором Руської країни в Мадярщині, так само присягав.

По присязі народ одушевлено співав «Слава во вишних Богу». Радісно і задоволено всі вернулись додому в найкращім порядку.

  1. Перша руська народна рада в Любовні

На заклик оо. Омеляна Невицького, Михайла Мигалича, Івана Чанди, греко-католицького учителя Петра Шими, адвокатів: д-ра Омеляна Торонського, д-ра Миколи Завадського та патріотів Йосифа Рябовича, Івана Мурцка та інших, зібралися жителі із сіл Спишу і Шариша, головно з Бардієва, Свидника, Стропкова, Межиляборця та Гуменного на великі народні збори в Любовні 8-го листопада 1918 р.

Коли рано в українській греко-католицькій церкві задзвонив дзвін на знак, що збори зачинаються, много-тисячна маса радісно заспівала на щастя і славу українського народу «Многая літа!»

У Любовні було в поготівлі кілька відділів мадярського війська. Але тоді того війська вже ніхто не боявся, і на кожночасний заклик народних провідників, народ був готовий їх розброїти. Старшини відділів це відчули і дали наказ воякам, щоб стояли спокійно і нікого не зачіпали.

Збори відкрив о. Омелян Невицький, парох в Уяку, словами: «Ми твердо віримо в силі 14-ох точок президента Вілсона, зокрема в принципі самовизначення народів… Наш народ желає СВОБОДУ, ДЕМОКРАТІЮ і МИР, і тому ми вимагаємо ЗЛУКИ з ДЕРЖАВОЮ наших братів, з УКРАЇНОЮ*.

Збори одушевлено вітали якубянського намісника, о.Михайла Мигалича**, коли цей патріот, немов патріярх, з оберненим лицем до сходу зложив у жертву УКРАЇНСЬКОГО НАРОДУ перших тисячу корон і сказав: «Най мільйони виростуть з цієї скромної лепти, на те, щоб наш УКРАЇНСЬКИЙ НАРОД міг приплисти до пристані свободи. Я Тебе, УКРАЇНСЬКИЙ НАРОДЕ, від Любовні по Сигіт кличу до святої боротьби за СВОБОДУ!»

Грошова збірка випала надзвичайно щедро і збори прийняли низку резолюцій, між ними таку: «Руська Народна Рада в Любовні стоїть на основі права самовизначення народів в їх етнографічних границях. Тому ніколи не пристане вона на то, щоби русини були порозривані і прилучені до других народів, бо це було б насильством і зловживанням природних прав людини».

Збори вибрали головний виділ Ради і видали маніфест, який рознісся по цілій Карпатській Україні.

Рішення Народної Ради в Любовні відбилося сильним гомоном по цілій Карпатській Україні. Українська студентська молодь в Будапешті під проводом Антона Бращайка (брата Михайла) та Миколи Долиная радісно вітали о. Омеляна Невицького в листі до нього: «Слава Вам, що заступаєте наш народ! А ганьба тим, які неправдивим шляхом ходять і народ наш хотять продати мадярам, а не хотять чути, що народ наш голоситься до України».

Вкоротці Руська Народна Рада поширила свою діяльність на цілу Пряшівщину та дня 19-го грудня 1918 р. з Любовні перенесла осідок до Пряшева. Тут ведення ради перебрав колишній посол до парляменту в Будапешті в мадярській партії Католікуш неппарт, тобто Католицька Народна Партія, д-р Антін Бескид і 7-го січня 1919 р. розпочав прочеську акцію.

  1. Руська Народна Рада в Ужгороді

Мадярська влада графа Михайла Каролія звільнила військо та урядовців дня 1-го листопада 1918 р. від присяги вірности королеві Карлові та проголосила незалежність Мадярщини. Згідно з домовленням Авґустин Волошин вислав мене 3-го листопада до Будапешту на зустріч з представниками галицьких і буковинських послів до віденського парляменту для обговорення пляну спільної акції в боротьбі за незалежність. Від 14-ої до 16-ої години (2-4 РМ) чекав я на Східнім Двірці (Келеті Пальоудвар), як було договорено, але з галицьких і буковинських послів ніхто не прийшов. Мабуть, нова держава, незалежна Мадярщина, робила труднощі для переходу границі і посли не могли приїхати. Я вернувся до Ужгороду негайно.

Наша група в Ужгороді, в понеділок, 4-го листопада, у вечері з’явилася у директора Волошина для одобрення дальшої акції. Волошин заявив, що у вівторок, 5-го листопада, будуть сходини за згодою єпископа Антонія Паппа, щоб вирішити плян дальшої праці. Сходини відбулися в учительській семінарії в Капітульній вулиці. Між присутніми були канонік Петро Ґебей, канонік Василь Гаджеґа, о. Віктор Шелько, пізніший єпископ в ЗСА, о. Василь Такач, архидиякон Іван Фленько, суддя Порфір Медвідь, окружний служний Мирон Стрипський, учитель — Йосиф Малинич та Михайло Торбич, ґазда Іван Колесар, очевидно, члени нашої групи та інші. Сходини уповноважили директора Волошина, щоб на день 9-го листопада 1918 р. скликав збори, які мали б вирішити основні домагання карпатських українців до уряду графа Михайла Каролі та засадничі умови майбутньої автономії Угорської Руси в рамках Мадярської Держави.

В суботу, 9-го листопада, о год. 4-ій по пол., у великій залі учительської семінарії зібралося біля 50 людей. Крім вище згаданих було там 18 селян з Чорноголови, Йовро-Дарми, о. Іван Фленько, о. Юлій Бачинський, о. д-р Юлій-Ґрігашій, маляр Мігалі.

Д-р Степан Фенцик в тому числі був уже членом президії «Унгварі Мадяр Немзеті Танач», тобто мадярської народної ради в Унгварі й, очевидно, на ці збори не прийшов.

Директор Авґустин Волошин у своїй доповіді з’ясував тогочасну політичну ситуацію. Програвши війну, Австро-Мадярщина розпалася. Поодинокі народи на її руїнах творять власні національні держави. Угорські русини мають три можливості. Одна, природна, — це злука з своїми братами в українській державі. Друга є під впливом сецесії Словаччини і її злука з Чехією та Моравією. Західна частина нашого краю буде окупована чеським військом і є намагання ззовні, щоб вона стала частиною нової чехословацької держави. Третя можливість — забезпечити національно-політичні, релігійні й культурні права неподільної Угорської Руси в рамках Мадярщини.

Наші змадяризовані міста Берегово з околицею, Мукачево, Севлюш, Сигіт та Ужгород хочуть лишитися і далі в рамках Мадярщини. Є небезпека, що Угорська Русь буде поділена між трьома чи чотирьма державами. Всі наші старання мають прямувати до того, щоб наші жупи (дистрикти) були разом, в одній державі. Мої інформації говорять, що готуються три чи чотири Руські Народні Ради. Всі є за те, щоб Угорська Русь увійшла як цілість до одної держави. Сьогодні Ужгород має нам сказати: куди нам йти?!

В дискусії були різні голоси, але на кінець канонік о. д-р Семен Сабов сказав: «Панове! Всі наші жупи, від Спішу по Марамош, ціла Угорська Русь, є під властю, під управою Мадярщини. Якщо хочемо бути разом, треба залишитися в рамках Мадярщини». Логіка проф. д-ра С.Сабова вплинула на присутніх і була прийнята резолюція: «Угорські Русини проголошують лояльність Мадярській державі, висловлюються за її суцільність при умові, що Угорська Русь буде мати таку автономію, як інші народи на території Мадярщини, напр., Хорватія, що греко-католицька Церква стане автономною, що в університеті в Будапешті буде заснована катедра української мови і будуть проведені господарські, хліборобські та промислові реформи».

По прийнятті цієї резолюції о. Віктор Желтвай подав внесок, так як це було узгіднено ще перед моєю поїздкою до Відня, щоб головою Руської Ради в Ужгороді обрати о. д-ра Семена Сабова. Кандидат цією пропозицією настільки був заскочений, що відразу заявив, що «він не достойний» на це місце, тим більше, що на зборах є відомий народний діяч о. Авґустин Волошин. Але директор Волошин логічно переконав каноніка проф. д-ра Семена Сабова, що «наш народний інтерес вимагає, щоб головою Ужгородської ради не була особа, яка перед мадярами має марку пан-славіста». Це прийняв канонік Сабов і збори одноголосно вибрали його головою, секретарем професора теологічного ліцею д‑ра Юлія Ґріґашія***, а заступником секретаря проф. Авґустина Штефана.

Голова Ради канонік проф. д-р С.Сабов приступив до виконування свого завдання енергійно і негайно розпочав переговори з міністром для немадярських національностей д-ром Оскаром Ясі (пізніше професором в Оберлін Каледжі в ЗСА). Сам Оскар Ясі-Якубович, жид, син лікаря в Нодь-Каролі в Сукмарській жупі, прихильно ставився до «підкарпатських русинів» та до інших немадярських національностей. Заходами каноніка С.Сабова парлямент Мадярської республіки 21-го грудня 1918 р. ухвалив «Народниї Закон чис. X. з 1918 р. про автономію Руської Країни в рамках Мадярської Держави».

  1. Збори угочанських народних рад у Севлюші

Ці збори не були загально відомі. Подрібно писав про них прихильник автономії в рамках Мадярщини, архидиякон Евменій Сабов, пізніший голова общества Духновича, в «Календарі Просвіти» за рік 1921, стор. 90-91, Мек Кіспорт, Пенсильванія.

Архидиякон Евменій Сабов скликав Угочанські місцеві народні ради на день 24-го листопада 1918 до Севлюша, щоб обговорити і встановити «желаніє і волю Угочи» для предложення їх на політичних зборах, заплянованих на день 10-го грудня 1918 р. в Будапешті. В резолюціях в Севлюші не було висловлено, до якої держави має належати Угорська Русь. Однак, майже всі точки підкреслювали автономні права. Отже, ясно, що «під матірнею державою», автори резолюцій о. Е.Сабов і його приятель жупан д-р Коломан Воленський розуміли Мадярщину. Д-р Воленський, якраз в тім часі був іменований мадярською владою жупаном Угочі. В Українській республіці «Угорська Русь» існувала б без автономії. Про чеське рішення з початком грудня 1918 р. ще нічого не було відомо в Угочі.

Найважніша резолюція Севлюської Ради була: «Область руського населення, як самостоятельна автономна одиниця від Попрада до істочників Тиси, должна признатися державним законом і мировою конференцією».

Однак делегати не хотіли мадярського рішення. Це видно з наступного епізода. Один з делегатів почав говорити по мадярськи. В тім часі в Угочі багато з русинів розуміло і говорило по мадярськи. Всі їх школи були мадярські. Архидиякон Е.Сабов пише: «Но на самом соборі не хотіли чути мадярського слова. Говори по руськи!» вимагали учасники зборів, від повіренника, що зачав був говорити по мадярськи.

  1. Карпатська руська народна рада в Сваляві

Свалява, в долині ріки Латориця, при залізниці Мукачів-Лавочне-Львів, містечко з біля 4,000 населенням в 1918 р., з них половина українці, а решта жиди, мадяри й німці.

В Сваляві інтелігенція не йшла з народом. Тому народ сам взявся до своєї справи. Зійшлися письменні селяни, обговорили, що треба робити, і вибрали собі столяра Михайла Комарницького за «предсідателя», який разом з ними написав «Оголошенє», дав його надруковати і люди порозносили його летючки по селах.

В наступному подаю «Оголошенє» Свалявської Ради так, як оригінально було надруковано з правописними і друкарськими помилками. Цей історичний документ, що свалявські селяни дали надрукувати за свої гроші. «Оголошенє» є доказом, що українство «Підкарпатської Руси» не викликали українські емігранти, як наші вороги і наші «приятелі», як проф. в Оксфорді С.А.Макартні — говорять. Цей документ переховував у себе п. Залізняк із Сваляви. Ґренджа-Донський в нього це випросив і передав до музею товариства «Просвіти»” в Ужгороді в 1927 р. і сам передрукував його в своїй праці «Назустріч Волі», в книжці «Покрив Туман Співучі Ріки», Ужгород, 1928. Совєтські історики «Оголошенє» та цю книжку Василя Ґренджі-Донського не згадують.

«ОГОЛОШЕНЄ

Карпатскому руському народови

Слава Ісусу Христу!

(Тут іде початок, котрий вилишую).

ПОСТАНОВИ

  1. Карпатска Руська Народна Рада не признає за Унгварською Нар. Радою (nemzeti tanács), щоби вона мала право говорити в імени Карпатских Русинів, ібо состоїт з пару попів і урядників, які запродали Мадярскому міністерству руснацкі школи, руські сьвята і календар, які помагали Мадярам касувати руську азбуку, щоби змадяризувати руський народ і оддати єго на віки у мадярске ярмо. Тому не слухайте Унґварскої Народної Ради.
  2. Карпатська Руська Народна Рада хоче освободити руський нарід з під мадярского рабства, в якім він пару сот літ терпів і хоче соєдинити Карпатску руску землю з інними украінско рускими землями, ібо сіє освобожденіє достане наш народ од Антанти на мировий конференції цілого сьвіта.
  3. Карпатско Руська Народна Рада заступає ся за нищим (худобним) народом і хоче поділити меже ґаздів ґрафску і державну (кінчтарску) землю з біртокамн і хащами.

Землї і лїсів ґазди мало мають а без землї народ голод терпить, бо нема де хлїба сїяти, а що посїє, то їм грофскі та кінчтарскі звірі іспортят і спустошат. Ми хоче ме соєдинити ся з українскою Радою у Львові і Києві, бо сії Ради дають ґаздам ґрофску і кінчтарску землю.

  1. Карпатско Руська Народна Рада хоче поставити у всїх школах народних і ґімназиях українско-руський язик, понеже мадярска школа не дає їм культури, же чада наші нї по руськи нї по мадярски добре не знають.

Просимо Вас чесний руский Народ. Зачем уже Бог небесний принес тот час жесмо ся освободимо із тяжкого рабства, спомагайте і Ви нас в нашім тяжкім путі, аби-сме ся ізєдиночали у цїлих Карпатах і аби-сме уже раз могли ся одорвати од тяжкого мадярского ярма і соединити ся з цїлою Україною Русию, де є наша греческа віра, наш руський язик і де худобний народ достане землю і волю

Свалява дня 8. декабря 1918.

КАРПАТСКА РУСКА НАР РАДА»

 

Цей маніфест концептував свалявський столяр, а підписали його самі селяни. Однак боячися того, що мадяри їх поарештують, пізніше Залізняк імена відрізав, аж до вище наведеного тексту.

Під «унґварскою Нар. Радою» треба тут розуміти раду, очолювану д‑ром С.Сабовом, яка стояла на базі автономії «Руської Країни» в Мадярщині. Як відомо, і ця Рада змінила згодом це своє первісне становище і ввійшла до Центральної Руської Народної ради в Ужгороді та 8-го травня 1919 р. проголосила злуку з Чехословацькою Республікою як її автономний край.

Авґустин ШТЕФАН /За правду і волю: Друга книга — Торонто, 1981, С.197-213/.

 

* о. Омелян Невицький (1878-1939), народився в Семетковцях, в окрузі Вишнім Свиднику, як син священика о. Антона Невицького, помер 30-го грудня 1939 р. в Майнерсвіллі, Пеннсильванії, як священик Пітсбурзького екзархату. Один з основників Т-ва Просвіта в Ужгороді в 1920 р. Емігрував до ЗСА в 1921 р. Організатор народовецького руху і в рр. 1938-39 голова Комітету Оборони Карпатської України. Дружина о. Омеляна Невицького Ірина (1886-1965), донька священика Авґустина Бурика на Пряшівщині, письменниця і громадська діячка в Карпатській Україні.

 ** Намісник Михайло Мигалич (1859-1920) походить з давньої священичої родини, на жаль, помер вже 1920 р. Збори в Любовні описав просвітний діяч в Ужгороді і згодом сенатор з рамени УНДО у Варшаві Михайло Творидло в Календарі «Просвіти» на 1928 рік, Ужгород, 1922. Він же написав «Звіт из діяльности товариства «ПРОСВІТА» на час одь 9. мая 1920 до 31 мая 1921, Ужгород, 1921.).

*** Д-р Ю.Ґріґаші пізніше еміґрував до ЗСА і був священиком Пітсбурґського екзархату.)

Loading...