Геннадій Москаль практично не дає розгорнутих інтерв’ю місцевим ЗМІ, посилаючись на напружений графік роботи. Тому думку керівника області щодо поточних справ частіше можна дізнатися з центральних телеканалів, газет чи сайтів, які примудряються зв’язатися з головою Закарпатської ОДА в період його відряджень до Києва.

Сьогоднішній виняток для «РІО» пов’язаний із закінченням року. Це хороший привід, щоб у формі запитань та відповідей озирнутися назад, оцінити актуальний стан справ і намітити плани на майбутнє.

«Я давно перейшов Рубікон страху»

— Геннадію Геннадійовичу, як почуваєтеся на Закарпатті — комфортно?

— Цілком.

— А знаєте, що в декого ваше призначення викликало величезний дискомфорт?

— Знаю. Але це не мої проблеми, а тих, у кого я викликаю алергію.

— Ви в курсі, що ще задовго до вашого переведення з Луганщини, коли про це взагалі мови не було, «Єдиний центр» лякали можливим призначенням Москаля?.. Як вам у ролі «страшилки» для «ЄЦ»?

— Коли президент призначав мене на Закарпаття, про «Єдиний центр» узагалі не йшлося. Головне завдання було — заспокоїти суспільство. Те, що сталося 11 липня в Мукачеві, викликало резонанс не так в Україні, як у Євросоюзі. Представники ЄС заявили вищому керівництву України: «Шановні! Ми допомагаємо вам, підтримуємо в боротьбі з агресором на сході країни. То що ви коїте тут, перед нашими кордонами?» Навіть тепер, коли минуло майже півроку, румунські, словацькі, угорські посадовці, з якими я зустрічаюся, питають — яка ситуація на Закарпатті? Чи не можуть повторитися події 11 липня? Там це викликало величезний резонанс! Тому такою була реакція президента — звільнили всіх, хто допустив мукачівські події: голову обласної адміністрації, керівників митниці, прикордонників, УМВС, УСБУ…

— На Донбасі у вас періодично виникали сутички з добровольчими підрозділами, в яких на озброєнні була й важка техніка. Через цей досвід вас призначили на Закарпаття?

— Можливо. На сході були різні підрозділи. Більшість бійців воювали й захищали суверенітет України, віддаючи за неї свої життя. Але, на жаль, були й такі, що прийшли наживатися на війні, грабувати місцеве населення, яке й так постраждало від воєнних дій. Із такими в нас була дуже жорстка розмова. Треба було — сам ішов до них без будь-якої охорони і проводив виховні бесіди.

— І що — зовсім не було страшно?

— Я давно перейшов Рубікон страху. Ходив пішки й без охорони на роботу в Сєверодонецьку і так само ходжу тут. Знаєте, яка за статистикою середня тривалість життя чоловіків у Україні? 62 роки. А мені вже 65, так що я вже й так прожив на три роки більше за середнього українця.

— Дійсно, цього місяця вам виповнилося 65. І деякі ЗМІ черговий раз відправляють вас на пенсію. Ходять чутки, що хтось планує навіть пікетувати Адміністрацію Президента з цією вимогою.

— (Сміється — Авт.). Ну що з цим зробиш? Для деяких кіл моя присутність на Закарпатті є, м’яко кажучи, небажаною. Тому що я на біле кажу біле, а на чорне — чорне. Не всім це подобається, але з простими людьми в мене проблем не було й немає. Мене сюди не на парашуті закинули, як каже Балога. Я вперше на Закарпатті був у 1995-му, коли тут стріляли, підривали, вбивали. І з цим дуже швидко було наведено лад.

«Я був ошелешений після повернення на Закарпаття, просто не впізнав область…»

— З часу вашого переведення на Закарпаття минуло вже понад п’ять місяців. Можете зараз розказати, як це відбулося — вас поставили перед фактом, пропонували, просили?..

— Поставили перед фактом. На той час область фактично не керувалася Києвом, усе вирішували в Мукачеві, вірніше, Синяку. Після липневих подій постало завдання терміново відновити державне управління на Закарпатті, а оскільки тут ніхто не наважувався протистояти клану Балог, президент зупинився на моїй кандидатурі. Мені подзвонили в Сєверодонецьк і повідомили: «Завтра представлення в Ужгороді». Оскільки я очолював військово-цивільну адміністрацію, то особливого вибору не мав, а мусів підкорятися верховному головнокомандуючому. Тому терміново прибув сюди, навіть не встиг забрати особисті речі з квартири, яку винаймав у Сєверодонецьку. До слова, це мій 15-й переїзд на керівних посадах.

— І як вам Закарпаття після 13 років, які минули з часу першої каденції «губернаторства»?

— Я був ошелешений! Замість того, щоб піднятися на 13 сходинок угору, Закарпаття чомусь на стільки ж опустилося вниз. За економічними, фінансовими, політичними показниками, за всіма головними параметрами. Я просто не впізнав область!

— Не сумуєте за Луганщиною? Адже там була справжня робота…

— Так, на Луганщині все ясно, як Божий день. Там частина населення проукраїнська (і її ніхто з цього шляху не зверне), частина налаштована сепаратистськи (цих людей теж переконати дуже важко), а частина проросійська, яка тягнеться до Росії. По один бік барикад псевдореспубліка «ЛНР» разом із російським агресором, по інший — наші силовики. Все чітко й зрозуміло. Я би навіть сказав — усе по-чесному. А тут усе переплуталося. Пам’ятаєте відому фразу з фільму «Біле сонце пустелі» — «восток — дело тонкое»? То в Україні схід набагато зрозуміліший, ніж політична ситуація на Закарпатті.

— Ви працюєте тут п’ять місяців. Як оцінюєте свою діяльність за десятибальною шкалою?

— Як я можу сам себе оцінювати? Нехай оцінюють мешканці Закарпаття. Комусь подобається, комусь ні. На сесії облради «Єдиний центр» заявив, що йде в опозицію до влади, то для мене більшої похвали й не треба (сміється — Авт.).

— До речі, про сесію облради. Ваша емоційна поведінка на першому пленарному засіданні викликала бурхливе обговорення. Як її зараз оцінюєте?

— Знаєте, свою «інтелігентність» показали представники української влади у Криму, які пальцем не кивнули, щоб зупинити окупацію півострова. У 2009 році, коли я був народним депутатом, першим заступником голови комітету боротьби з корупцією й організованою злочинністю, мене в терміновому порядку запросили в уряд і призначили заступником міністра МВС — начальником ГУ МВС у Криму. Тому що вже тоді була загроза російського вторгнення на півострів. І ми розробили чіткий план на випадок агресії з боку Росії: повністю блокувати російські аеродроми, закрити міжнародний аеропорт у Сімферополі, а на решту висадити курсантів і військових, тобто зробити все, щоб не допустити посадки російських літаків. А ще підірвати лінії електропередач, газопровід, перекрити водопостачання, підірвати Керченську переправу, виставити пости на Чонгарі й у Армянську. Те, що зараз частково роблять добровольчі батальйони й татари. Цей план був розроблений ще в 2009-му, то чому його ніхто не застосував у 2014-му? Тому що всі хотіли зберегти обличчя й залишитися інтелігентами! А де були наші, вибачте, «вошиві інтелігенти», коли найняті Росією молодчики штурмом брали обласні адміністрації в Луганську й Донецьку? Тихенько сиділи собі збоку. Вони зберегли обличчя, зате здали частину Донбасу! Мені до лампочки, хто про мене що говорить. Я поставив перед собою завдання — не здати обласну раду «Єдиному центру». І виконав його, хай і з не інтелігентним виразом обличчя! Тому що в іншому разі облрада використовувалася б для сепаратистських закликів і політичних прокламацій «ЄЦ». Витягли б із шафи притрушених нафталіном політичних «русинів» і таке інше. Подивіться, які заяви готує Балога для своїх кишенькових ЗМІ — про колючий дріт, «коктейлі Молотова», нову революцію і т. д., і т. ін. Це той, що особисто агітував за Януковича у 2010-му, а далі вірно служив йому в уряді Азарова… То після таких заяв у область хтось захоче вкласти серйозні гроші? На інвестиційній привабливості ставиться жирний хрест!

— Ви виконали завдання — усунули клани від влади. Не хочете зараз в іншу гарячу точку? Не нудно вам тут?

— Я комфортніше почувався на сході, хоча й потрапив туди в період, коли велися найжорстокіші бойові дії — щоденні обстріли з артилерії й «Градів» Попасної, Золотого, Чорнухиного, Станиці Луганської, бої за 32-й і 31-й блокпости на Бахмутці… Але вже казав — нормально почуваюся й на Закарпатті, тому нікуди звідси не збираюся, як би цього хтось не хотів.

— Днями на одному з центральних телеканалів вийшов сюжет про Закарпаття — діряві кордони, контрабанда, приватизована земля біля контрольно-слідової смуги… Тему одразу підхопили мукачівські ЗМІ.

— Мені трішки незрозуміла позиція журналістів, які при підготовці серйозних матеріалів мають подавати об’єктивну інформацію. Як можна наводити обурливі факти про виділення прикордонних ділянок землі у приватні руки (це дійсно неприпустимо!) і не сказати жодного слова, що рішення сесій про виділення землі оскаржені в суді? Зараз іде процес повернення ділянок у державну власність, частину вже повернено. І журналісти не могли про це не знати, але чомусь змовчали. Те, що такий псевдосенсаційний сюжет готується, було відомо ще на початку грудня. Про це відкрито заявляв, наприклад, нардеп Валерій Лунченко. В Інтернет тоді потрапили навіть імена інтерв’юерів, які мали розповісти про «жахливі речі» на кордоні (і ці люди дійсно були в сюжеті), а також сума, проплачена за роботу журналістів. То про яку об’єктивність може взагалі йти мова?

Той факт, що сюжет одразу підхопив Балога зі своїми кишеньковими ЗМІ, все пояснює. Але хочу нагадати вельмишановному нардепові з Мукачева кілька важливих речей. Прикордонні ділянки на Берегівщині у приватну власність віддали в грудні 2014-го — березні 2015-го. Одразу після переведення на Закарпаття в липні 2015-го я з новим керівництвом Держприкордонслужби ініціював звернення в суди про скасування цих рішень сільських рад. На сьогодні 9 ділянок уже повернуті державі, щодо інших тривають суди, однак вони теж будуть повернуті. А тепер питання — хто очолював Закарпатську ОДА з грудня минулого по березень цього року? І де був сам Балога, котрий тільки тепер здійняв лемент про «владу, контрабанду, криміналітет»? Чому він мовчав, коли все це коїлося у величезних масштабах, і тільки тепер «прозрів»? Та на злодії й шапка горить!

Державний кордон у нас дірявий не тільки в межах Закарпатської області, а й по всій Україні. Це всім давно відомо, бо колючий дріт перед контрольно-слідовою смугою здали в металобрухт, коли Балога очолював Адміністрацію Президента. Відкрию ще один «секрет» — частину кордону на Донбасі Україна взагалі не контролює.

Незважаючи на це, системної контрабанди тютюнових виробів, яка дахувалася владою й правоохоронцями на Закарпатті, зараз немає. Це визнають силовики з Угорщини, Словаччини й Румунії. Організовував і очолював цю системну контра­банду Мукачівський клан і саме тому, що його позбавили цього надприбуткового «бізнесу», і з’являються ці «викривальні» заяви. Когось просто жаба давить, що забрали «цицьку».

Я підкажу ще раз, що робити для ефективної боротьби з контра­бандою — треба повернути за неї кримінальну відповідальність (принаймні за підакцизні товари). Поки за переправлення сигарет будуть лише штрафувати, нічого серйозного не вийде. Я особисто підготував законопроект про криміналізацію контрабанди, який зареєстрований у Верховній Раді кількома нардепами від Закарпаття.

«Вперше шоколадні цукерки я побачив у четвертому класі»

— Скажіть, чим будете займатися після Нового року.

— Є кілька ключових напрямів, які я визначив для себе. І перший із них — це ремонт доріг. Зроблю все, щоб 2016-й став на Закарпатті «Роком доріг». Добиватимуся збільшення фінансування з «Укравтодору» та Фонду регіонального розвитку, виділимо гроші з місцевих бюджетів. Після втрати Криму будемо переносити міжнародні й усеукраїнські фестивалі, спартакіади та інші заходи на Закарпаття. Всі природні дані для цього в нас є, але треба зробити нормальні дороги. А вони дадуть поштовх для бурхливого розвитку туризму, промисловості, інвестиційної діяльності. Вибори, слава Богу, закінчилися, тепер нарешті можна спокійно працювати на економіку. Сьогодні для Закарпаття головний ворог — не політичні потрясіння, а фінансове та економічне становище в Україні.

— Ви щодня ходите Ужгородом пішки, люди вас давно знають. Із чим найчастіше звертаються, коли зустрічають на вулиці?

— З проблемами. Здебільшого тими, які мають вирішуватися на місцевому рівні. В одного води немає, в іншого світло вибило, десь двір біля багатоповерхівки не заасфальтований чи сміття вивозять нерегулярно. Ще люди скаржаться на високі ціни й низькі пенсії. З радісними новинами ніхто не звертається — таке зараз життя…

— І все-таки трішки про приємне, адже скоро Новий рік. Як ви відзначали це свято в дитинстві? Чи мали якісь пам’ятні подарунки?

— Я народився на Буковині, яка стала частиною Радянського Союзу тільки в 40-х роках минулого століття. В нас не було традиції святкувати Новий рік, ялинку прикрашали тільки на Різдво. Причому не новорічними іграшками, а горіхами, яблуками, домашнім печивом, яке проколювали голкою з ниткою. Тоді була біднота… Шоколадні цукерки я вперше побачив у четвертому класі, коли нас, групу дітей, які добре вчилися в школі, повезли в Чернівці на обласну ялинку з Дідом Морозом і Снігуронькою. Тоді кожна дитина мала талончик, за який Дід Мороз давав подарунок — коробку з солодощами. У цій коробці були не тільки карамельки, а й шоколадні цукерки. Ось такий пам’ятний подарунок із дитинства.

— Що побажаєте закарпатцям у новому році?

— У першу чергу я побажав би оптимізму і впевненості, що всі труднощі можна подолати. Так, наступний рік буде тяжкий. Але з оптимізмом і впевненістю ми його спільними зусиллями проживемо в мирі, злагоді й добробуті. Бажаю, щоб кожен закарпатець зустрів Новий рік у доброму здоров’ї, гарному настрої й із купою подарунків від близьких і друзів!

Запитував Ярослав Галас

rionews.com.ua